Язлівець протримався ще в османських руках навіть після Віденської битви.
Коли Собєський підійшов до Язлівця, то османи помітили польське військо з північного боку й усі кинулися на вали, зайнявши оборону. Бачачи свою перевагу і близький кінець османського гарнізону, польське військо почало з радості горлати так, що луна розносила їхні крики від підніжжя до самого замку та оборонних стін. Османи чули, як із наметів короля Яна та королеви Марєсєнкі, що прибула з придворними дамами, гучно лилася музика військових труб, так, наче польський король прибув на весілля, а не на битву. До того ж, королева запросила іноземних послів: іспанця Монтекукулі, австрійця Валенштайна та венеційця Морозіні, сказавши, що прогулянка на свіжому повітрі серед язловецьких пагорбів та лісів піде на користь усім. У наметах тим часом, поки військо приглядалося, з якого боку підступити до фортеці, а польська артилерія примірялася гарматними пострілами, оцінюючи відстань до вершка гори, на якій височіли мури фортеці та замок, не припинялися веселощі.
Почувши музику й гарматні постріли, мешканці Язлівця, які після вступу коронного війська поховалися по своїх домівках, а дехто по викопаних для такої оказії ямах, повиходили на ярмарковий майдан і, задерши голови, спостерігали дивну картину: в наметах веселився королівський почет, лунав сміх, а військо й артилерія ще навіть не розпочинали штурму. Ашкеназі сподівався побачити штурм фортеці з високого пагорба. Але поки він видряпався, бо ніяким конем не доїдеш, Язлівці вже придавили сутінки. Опустів майдан, і кілька десятків язловецьких громадян знову поховалися по пивницях і ямах, боячись артилерійського обстрілу у відповідь з боку османської залоги, чекаючи для видовища ранку, — але через ніч османи здалися.
Командир язловецької залоги, останній бейлербей Язлівця Ібрагім, якому не пощастило, бо опинився на службі за півтора року до часу, коли війська Собєського оточили фортецю. Відсилаючи на нове місце служби Ібрагіма-агу, великий візир розумів, що відхід османів із Подільського еялету — справа року, а може, навіть кількох місяців. Першими, звичайно, упадуть Язлівці — остання точка султанської землі, що зайшла так далеко й поширилася на північ. Після кількох гарматних пострілів по неприступній твердині покликав Собєський Ібрагіма-агу до свого намету. За якийсь час кінно з’їхали з відкритого головного в’їзду командир яничарів та командир османських артилеристів. Пробули в наметі годину й рушили назад до фортеці, наглухо зачинивши за собою важку, оббиту залізом, браму. Повертаючись, бачили руйнування, завдані польськими гарматами. Вражала кількість королівського війська. Здивувало Ібрагіма-агу, що коли Собєський приймав їх у своєму наметі, то ні музика в наметі королеви, ані жіночий сміх не перешкоджали їй розмовляти про справи військові. Відпустивши коменданта з командиром артилерії, Собєський почекав ще годину на їхню відповідь, але фортеця неприступно височіла, потопаючи в сутінках, а відповіді не було. Тоді ще раз ударили гармати, розбиваючи каміння твердих стін першого ярусу оборони. З вузьких віконниць відстрілювалися яничари, але артилерія їхня мовчала. Зранку, щойно викотилося сонце над Язлівцем, освітивши пагорби й ліси, а придворні жінки, привезені королевою, ще спали в обіймах іноземних послів та декого з офіцерів, вивісили османи на вежі білий прапор та відчинили головну браму. Убитих у фортеці було мало. Турки поховали їх ще вчора до заходу сонця.
Ібрагім-ага цілу ніч не зімкнув очей. У фортечнім замку під його керунком залишалося дев’ятдесят яничарів, кілька урядників, жінки, серед яких були туркені, місцеві та діти, народжені в цім краю. Комендант розумів, що оборонитися не вдасться, а підмога навряд чи наспіє.
Ібрагім-ага з кількома командирами зібрав раду у великій залі замку за щільно причиненими вікнами, бо викрики й музика з підніжжя краяли серце аги більше, ніж гарматні постріли ворожих артилеристів.
«Якщо ми не здамо фортецю — нас чекає смерть», — розпочав Ібрагім-ага.
Його слова зависли в повітрі. Ніхто з присутніх не хотів вслухатися в них, бо вони наче гострі шаблі, об які можна порізатися, звисали над їхніми головами. І ніхто їх не хотів чути. Півтора року тому вони всі прийшли з Ібрагім-агою до Язлівця, змінивши попередників, які щасливо повернулися до Камінче, а згодом до Стамбула.
«Якщо ми здамо фортецю — нас чекає смерть», — відповів артилерист Гусейн-ага, котрий учора супроводжував Ібрагіма на перемовини з королем Собєським.
До зали вбіг закривавлений яничар. А за мить до того перед вікнами зали, у якій засідали офіцери залоги, радячись, як чинити далі, пролунав потужний вибух. Пергаментна щока яничара кривавила. Від вибуху дрібні камінці замкової стіни рикошетом посікли йому лице. Він із товаришами саме тягнув угодованого барана, якого мали приготувати на вечерю. Баран впирався, і щойно один яничар витягнув кинджал, аби перерізати тварині горло, стався вибух — і кілька османських оборонців фортеці розлетілися в різні боки. Баранові відірвало задню ногу, але вона ще трималася на сухожиллі. Офіцер спинявся й падав. Двох поранених перенесли до лазарету. Серед них був десятилітній хлопчик — син Імбрагіма-аги Муса, який вибіг подивитися, як різатимуть нещасного барана. Спотикаючись на кожному слові, яничар розповів про це останньому диванові османської залоги, й усі офіцери на чолі з комендантом побігли до військового лазарету, готового до штурму. Муса, у якого вцілив ворожий снаряд, спливав кров’ю й помирав на руках лікаря. На камінній підлозі лежало ще двоє вбитих і один поранений яничар. Він стогнав криком нічної сови. А Ібрагім-ага, у розпачі схилившись над сином, затулив долонею його мертві очі. Як сомнамбула вийшов з лазарету й, діставши кинджал, отриманий із рук самого султана в Едірне, не відомо навіщо перерізав горло баранові, який корчився в конвульсіях.
На ранок Антоній Волянський, будучи при облозі Язлівця, першим побачив білий прапор, який вивісили османи. Хутчій побіг до королівського намету, щоби сповістити Яна Собєського. Королівська гвардія зупинила Волянського, даючи зрозуміти, що король із королевою — після чергової бурхливої ночі з послами і придворними дамами — не зможуть його вислухати.
Прапор тріпотів над фортецею, османи чекали. Прочекавши до обіду, самі відчинили браму. Першим вийшов із брами Ібрагім-ага, за ним — інші офіцери, урядники та жінки з дітьми.
Імбрагім-ага склав зброю й вирушив у бік Митниці, щоб у Кам’янці прийняти смерть. За ним їхали верхи офіцери та яничари. Кадій, урядники й жінки з дітьми їхали на возах, якими привезли до Язлівця зі Стамбула останні гроші за службу. Були з османами під час штурму Матій та Іван Баревичі, сини Гриця й Анни. Одного з них знайшли серед убитих, а іншого серед поранених, яких поспіхом оглядав лікар. Убили Матія, Івана було поранено. Прийшли Баревичі на службу до фортеці за попереднього санджак-бея Агмеда.
Отож, через Мурзу, що став зятем Баревичів, Гриць попросився на розмову до санджак-бея. Санджак-бей Агмед вислухав прохання митницького отамана. Річ у тім, що Матієві йшов уже сімнадцятий рік, а Іванові — п’ятнадцятий. Спочатку Баревичі думали віддати обох учитися на священників, але з війною, що захопила Митницю з Язлівцем, не було жодної змоги відправити хлопців на науку. Тому, породичавшись із османським урядником, вирішив Гриць віддати хлопців на службу до османів.
Служба молодим Баревичам сподобалася. Платили місячну платню. Призначили Матія помічником до артилеристів, а Івана — на кухню, бо молодшому бракувало років, аби бути при війську. Думав поранений Іван, що, проїжджаючи Митницю, османи залишать його вдома, бо всі знали, звідки він і хто його батько. Та й Мурзу з Варварою також усі добре знали. Але замість того, щоб прямувати Волоським шляхом через Митницю і Ягільницю, скомандував Ібрагім-ага рушати броварським шляхом — через Бучач на Чортків. Чи хотів продовжити собі життя той Ібрагім-ага, обравши довшу дорогу. Османи були настільки опечалені, що про Івана забули. Так він потрапив із тим обозом, підлікувавшись у Молдові, до Стамбула.
