Ашкеназі напружив пам’ять і згадав, що Баревичі сиділи на цьому ґрунті, бо ще його, Ашкеназі, дід Мордехай Ашкеназі, зупинявся в Баревичів, мандруючи на Волощину чи з Волощини, коли його могла застати в дорозі ніч.

«То ви Баревич? — насамкінець запитав Ашкеназі. — Панові Волянському ці землі подарував король».

Ашкеназі розвернувся й помчав наздоганяти бричку з вершниками. Далеко від’їхавши від місця, на якому зустрівся з Баревичем, Волянський поцікавився в Ашкеназі:

«Чи то ваш знайомий?»

«Ні, мій дід знався з його дідом».

«Ага. А що він тут робить?»

«Каже, — почав Ашкеназі, — що, рятуючись від повені, шукає місце, де б осісти.»

«І що вибрав? — поцікавився Антоній.

«Не знаю, але Баревичі колись були власниками Митниці».

«То він Баревич?»

«Так».

«Але тепер власник я», — відповів Волянський, даючи зрозуміти Ашкеназі, що ні з ким ділити цю річку, пагорб і ці порослі полинами видолинки не буде.

Бричка поволі поповзла за чотирма вершниками в напрямку Ягільниці. За якийсь час перед ними виріс крутий пагорб, який треба було здолати, щоб нарешті дістатися фільварку.

Землі навколо Язлівця були за Конєцпольським, а Митниця була нічиєю.

Над Грицем висіли мутні зірки.

Він лежав на траві, підклавши під голову дві опавки з вівсом, і дивився на зоряне небо. Зірки то зринали жовтими проблисками, то зникали. Над Митницею пропливали хмари.

Анна, обклавшись дітьми, спала на возі.

У першу ніч на митницькій землі Баревич для безпеки спутав коней, теля й овець, щоб трималися купи, бо серед цих заростей і безлюддя намножилося тут усякої всячини. Одновухого ж припнув до розлогої ліщини. У нічному безгомінні, над яким висіли на небесній ковдрі зірки, над яким падали, викрешуючи іскри вогню, комети, поринуло в сон п’ятеро душ, потомлених переїздом і розморених червневою спекою. Спали їхні коні, вівці й кури. Намагався заснути й Гриць. Перевертався з боку на бік. Колов у плечі неперебраний з остюками овес. І хоча пахло духмяним різнотрав’ям, а під ранок з’явилася від прохолоди джерела тонка мряка, схожа на павутиння, що зачепилося за кущі, — усе ж сон не зламав Гриця. Різними думками відганяв від себе сон.

Пригадував Горабабу, зливу і чомусь своє весілля. Потім за якусь мить — розмову з Ашкеназі та бричку Волянського. І коли несподівано запіяла курка протяжним голосом жертви, то побачив чиюсь тінь, що прошмигнула з білим крилом курки в зубах у волохату темінь. Стривожився одновухий і мекнуло теля. Пішла колами луна. Діти та Анна спали твердо. Скрикував уві сні лише найменший Іван, притуляючись до маминих грудей. Плямкав і шукав пуп’янок маминої цицьки.

Коли перше сонячне проміння ковзнуло по митницьких пагорбах, Баревичі не дорахувалися курки. Про нічну пригоду з куркою Гриць розповідав Анні, коли та вмивалася біля джерела. Черево в Анни було таке велике, що зігнутися вона вже не могла. Стояла навколішки. Поки розчісувалася, Гриць сказав, що поблизу, певно, є лисяча нора, і курку потягнула лисиця. Потім почав розплутувати коней і овець.

Поснідали тим, що привезли з собою з Горабаби.

Гриць хотів поговорити з Анною про тимчасовий переїзд до Язловець, але перебили діти: Матій почав вередувати. Варвара схопила малого за обшивку й понесла до джерела. За ними біг Іван, шарпаючи сестру за спідницю. Анна гримнула на них, і Варвара опустила Матія на землю. Іван зашпортався, впав, зайшовся ревним плачем.

«Анно, поїдемо до Язлівця…» — сказав Гриць, дивлячись, як Іван спинається на ноги.

Торгуючи худобою ще в Горабабі, Баревич доробився грошей. До того ж, перед своєю смертю Настя Баревичева показала синові родинні скарби, які їй вдалося забрати з собою, утікаючи від татарів. Було там дванадцять перснів, кілька ланцюжків і 300 червоних золотих. І якщо б захотів Гриць будувати щось чи купити собі фільварок, то вистарчило б йому на все.

Анна й сама розуміла, що цього року не вдасться їм осісти тут, на митницьких ґрунтах. Оглядаючи хащі з ліщини й верболозу, клаповухі лопухи і стовбури колючих будяків, які почали цвісти, бачила, яке запустіння прийшло на цю землю — і тому погодилася на переїзд до Язлівець.

«Я згодна», — тихо відповіла.

Гриць тримав на руках малого Івана, який уже встиг заспокоїтися. Малий дивився на Матія і Варвару з висоти батькового росту й усміхався. Гриць поставив Івана на ноги, і той подріботів до Матія, забувши свою недавню дитячу образу.

Гриць обережно торкнувся Анниного живота. Почув, що плід заворушився. Невидима ніжка зсередини шукала батькову долоню, наче показувала: незабаром побачите мене.

«Все одно… поки нема даху над головою, — сказала Анна, — нема що тут робити».

В обід зібралися, а надвечір доїхали до Язлівця. Могли швидше, та Гриць не поспішав: то Анну нудило, то зупинявся погодувати коней, овець і теля. Спутані кури тепер сиділи на возі, порозкривавши дзьоби, їх мучила спрага.

Коли в’їжджали до міста, то малі Баревичі, побачивши мури фортеці, притихли.

На Трійцю народився в Баревичів хлопчик.

Анна, незважаючи на переїзди з Горабаби до Митниці, і з Митниці до Язлівця, — народила дитя легко. Третього дня охрестили ще одного Баревича в язловецькій церкві, де Гриць із Анною брали шлюб. При хрещенні дали йому ім’я Павло й записали в церковну книгу. Оскільки Гриць із Анною були в місті тільки десять днів, то не знали нікого, кого можна було записати хресними батьками. Допоміг піп Степан, батько якого, піп Димитрій, кілька років тому вінчав Баревичів. Він покликав свою служницю й паламаря, щоб тримали новонародженого під час хрещення, та вписав їхні імена навпроти імені новонародженого — Павла Баревича, батьки якого, Гриць і Анна, православної віри з Митниці. На останньому наполіг Гриць, і священник записав так, як бажав собі батько немовлятка.

Коли Павлові виповниться три роки, Баревичі повернуться з Язлівець до Митниці. За ними потягнуться інші родини, коли прочують, що язловецьким шляхом знову прямують на Балкани торгові валки. До Митниці прибудуть Матій, Онуфрій, Тимко й Данило, напитуючи в людей місця, в якому з-під землі б’є червоне джерело. Так наповнюватиметься невеличке поселення, яке не оминатимуть ні купці, ні, як виявиться згодом, османи.

У березні 1672 року Язлівцями поширилася чутка, що Минас Сиринович, найбагатший купець міста й околиць, може померти будь-якого дня.

Спочатку про це пошепки говорили у вірменському кварталі, а за тиждень заговорили на повен голос поляки, євреї й русини. Одні торочили про багатства Сириновича, інші — про Вірменську браму, яку йому вже не вдасться добудувати. Про багатства говорили охочіше. Повсюди, де йшла торгівля, рахували його гроші, будинки, крамниці й торгові склади. Казали, що доробився Сиринович, переганяючи табуни коней із Волощини до Язлівця. Інші заперечували, кажучи, що він торгував венеційським шклом, яке кораблями перевозив через моря. І коли б не повертався Сиринович із дальніх країв — чи то з Волощини, чи з Туреччини, то мусів в’їжджати до Язлівця або Русько-Польською брамою, або Жидівською. І вирішив побудувати Вірменську. І от тепер, коли брама майже готова, схоже на те, що Минас Сиринович переставиться. Був він із давнього вірменського роду, що заїхав до Язлівця з Криму. В’їхали центральною брамою до міста — і опинилися в безпеці. Звернули з центральної торгової площі в найпершу вуличку й зупинилися. За десяток років вулиця розрослася вірменськими будинками, а там, де Сиринович тепер будував браму, на підвищенні, — вірмени поховали перших своїх померлих. Їхні діти вчилися з привезених і переписаних книжок у церкві пресвятої Богородиці. Може, тому Сиринович щедро жертвував на язлівецькі храми, досягши багатства, що перші книжки, які він прочитав, були оправлені в потерту телячу шкіру й пахли кадильницями? Щоп’ятниці, вечірньої пори, малий Минас із десятком ровесників відвідував церковну школу, аби дорогою домів у густій темряві наїстися дитячого страху, бо на майдан падала тінь фортеці й, накриваючи містечко, розповзалася всіма пагорбами.