Минуло небагато часу і, щоб задовольнити французів, османи вирішили віддати латинникам усе, чого ті домагалися раніше. Сам єрусалимський паша в супроводі наїнів, які все записували, сказав грекам: «До цього часу ви були першими: у хресних ходах, ви й у дзвони дзвонили першими й кадили першими, а віднині — французькі монахи будуть першими в ходах, дзвонитимуть першими й кадитимуть першими. Якщо не послухаєте — то покарані будете».

Кожен новий бейлербей єгипетського еялету в’їжджав до Каїру через браму цитаделі міста, оточеного мурами й річкою, з пальмовими алеями та десятками мінаретів. З кожним бейлербеєм перед від’їздом в Едірне розмовляв у своєму палаці великий візир Кьопрюлю. З Агмедом-пашею великий візир просидів пів дня, обговорюючи зміну податкової політики в еялеті. На нового бейлербея покладалися важкі для виконання обов’язки — збільшити дохід до казни, урізавши доходи місцевих беїв, мамлюків і загонів османського війська, яких було в Каїрі аж сім оджаків. Кьопрюлю висловлював занепокоєння, що така різка зміна може викликати бунт війська яничарів і мамлюків, підбурюваних беями, тому було вирішено, що Агмед-паша матиме необмежені можливості придушувати будь-яке невдоволення. Можливості у бейлербея могли бути, але якщо збунтуються офіцери і яничари, то паша може й не дочекатися підмоги зі Стамбула. Це розумів Кьопрюлю і розумів Агмед-паша.

[приїзд]

6 Шавааля 1086 року, що відповідало 24 грудня 1675 року християнського літочислення, дефтердар Ахмед-паша прибув до Каїра. Про це записали автори хронік: арабський і семеро турецьких — чотири в Єгипті та три в Стамбулі. Приїзд паші було ретельно зафіксовано. Сказано в тих хроніках, що єгипетським сараф-баші здавна був хтось із місцевої єврейської громади. З прибуттям нового бейлербея зайшли зміни: протягом кількох місяців скоротили платню військовим, розігнали єврейських держателів казни й розпочали атаку на місцевих беїв. Така різка зміна в єгипетському еялеті не могла відбуватися без підтримки Стамбула. Ахмед-паша був присланий великим візиром Кьопрюлю, щоб упорядкувати доходи імперії, значну частину яких османи отримували з Єгипту. В лютому 1676 року вояки наповнили площу Румайла в Каїрі. У місті стояли сім частин джавішів і мамлюки.

[бенкет]

Але перед тим зустрів Ахмеда-пашу Зайн Аль Фаґар-бей. Він розповів про джавішів, запросив Касім-бея. У супроводі війська, мамлюків і Касім-бея Агмед-паша прибув до палацу, усі ввійшли до просторої кімнати, сіли й говорили. Відтак помолилися і знову сіли, але мамлюки та офіцери стояли. І сказав Касім-бей, що мамлюки та офіцери їстимуть лише після їхнього трапезування.

[перше вбивство]

Незадоволення прокотилося Каїром та всіма частинами Єгипетського еялету. Політика призначеного Стамбулом Агмед-паші спричинилася до того, що спершу Абд-аль Фаттаха-ефенді поїхав до Стамбула, щоб розповісти про самоуправство бейлербея. Не встиг він виїхати за каїрські брами й податися через сирійську землю, як мамлюки, що супроводжували Абд-аль Фаттаха-ефенді, напали в пустелі на нещасного і відтяли йому голову. І тіло, і голову залишили для звірів у пустелі. Повернулися до палацу Агмед-паші та доповіли, що зробили.

[друге вбивство]

Не дочекавшись повернення Абд-аль Фаттаха-ефенді, Кунді Мегмед-бей і Делі Сулейман-ага поїхали до Стамбула. Особливо розраховували на колишнього євнуха султанського гарему Делі Сулеймана-агу, який своєю чергою покладався на давні знайомства в палаці падишаха. Вони відмовилися від супроводу, який пропонував їм Агмед-паша, а взяли з собою своїх довірених охоронців із числа мамлюків, яких прислали їм таємно беї. Доїхали до Стамбула, але їх одразу арештували й заслали в Лімнос, один із Егейських островів, де вони наступного року померли.

[бунт]

Османський двір тривожили вісті з Єгипту, де бейлербей Агмед-паша змінив систему податків, зменшив виплату гарнізону яничарів і позбавив пільг місцевих купців — це спричинило незадоволення, котре почало переростати в бунт.

[Саббатай Цві]

У 1676 році надійшла до Стамбула звістка про смерть Саббатая Цві. Ще років за чотири до своєї смерті Саббатай Цві з’являвся на стамбульських вулицях випити вина й поспівати псалми. За доносом стамбульських юдеїв, мовляв, Мугамед-ефенді, тобто Саббатай Цві, таємно притримується юдейських обрядів і часто відвідує стамбульські синагоги — його знову арештували й перевезли до Румелії — у місто над Адріатичним морем. У Йом Кіпур, у місяць Тішрей, в одній із замкових веж Саббатай Цві помер. Не повірив у це Натан із Гази. Розсилав листи, в яких твердив, що Саббатай Цві, тобто Машіах, вознісся. Бо начебто ніхто не бачив більше Машіаха. Охоронці вежі й місцевий паша не могли підтвердити вознесіння Саббатая Цві. Зрештою, ніхто б у Стамбулі їм не повірив. Бо, коли ввійшли вони до келії, де утримували Саббатая Цві, — не було його там. Пооглядали вони всі мури і стіни, думали, що, може, він викинувся з вежі, але не знайшли навіть натяку на самогубство. За першої нагоди відправив паша морем урядника зі звісткою про смерть бунтівника. Його захоронили згідно з юдейськими традиціями — у долішній частині того міста. Про точне місце захоронення знала тільки дещиця його послідовників дьонме, нащадки яких опікуються тим місцем і зберігають його в таємниці від решти світу й донині.

[Трансільванія]

Усі бейлербеї, чиї еялети були поблизу заворушень у Трансільванії, отримали наказ мобілізації.

Ібрагім умочає калем у червоне чорнило тільки тоді, коли потрібно написати ім’я султана, великого візира й пашів. У кожному літописі, хроніці, дефтері чи листах із усіх кінців імперії, з усіх еялетів писар, читаючи про бунти, страти, смерті, невдоволення, податки, відчував, як двигтить земля під благословенною владою султана. Папери, привезені в мішках султанськими урядниками, що стосами лежали на його столі, чекали свого часу — одні для першочергових переписів, інші потрапляли до бібліотек, де їх розкладали, наче тютюнові листки, для тривалого сушіння. Для листів, що вимагали негайної відповіді або ж рішення великого візира та Дивану, в Ібрагіма були десятки помічників, — із пажів-вихованців у Топкапі.

Перед Ібрагімом лежав язловецький дефтер, позначений арабським письмом із Язлофчі.

У п’ятьох стовпчиках були записані імена власників домів та платників податків, а наприкінці список оподаткованих.

[дефтер із Язловецького санджаку]

Сторінки, що стосувалися Язлівця, Ібрагім переглянув ретельно. Він знав, що Мурза, із яким вони виховувалися при султанському палаці, перебуває в Язлівці. Він перебіг очима записи і зрозумів, що писані вони рукою Мурзи. «Язлофча, — ще раз прочитав Ібрагім і повторив, — Язлофча».

[дефтер із Чортківської нахії]

У п’яти стовпчиках, що збігали згори вниз, на першій сторінці записано ім’я якогось Василя, далі — Тимка. У закручених каліграфічним почерком списках платників податків були пасічники, пригодії, ткачі, кушніри, волоцюги, сироти і ягуді.

Залишивши на завтра язловецький дефтер, Ібрагім неспішно пройшов доріжкою в надвечірній тиші, покритій тінями високих платанів, до павільйону, звідки найкраще проглядалося Мармурове море.

На Стамбул сповзало надвечір’я.

По обидва боки берега блимали вогники стамбульських кварталів.

Далеко, майже на горизонті, летіли сірі чаплі.

Ібрагім подумав, що палац, місто й Мармурове море на цій землі будуть вічними, бо така воля Аллаха.

Останній правитель Кам’янець-Подільського еялету паша Мустафа Каграман наказав у вересні 1699 року всім підлеглим йому санджакам лаштуватися в дорогу. Згідно з Карловецьким договором, Польському Королівству поверталися землі, що двадцять сім років належали Османській імперії. Військо й цивільні мусіли залишити обжиті й облаштовані за ці роки міста й містечка, кам’яні мости через річки, мінарети, прибудовані до церков, і впорядковані дороги. Наказ стосувався всіх військових підрозділів та підданих Османської імперії, їхніх жінок і дітей, а також іль-язиджи Мурзи — збирача податків у містечках і селах поблизу Язлівця. Мурзу знали в усіх навколишніх селах, а він знав усі шляхи, якими їздив туди-сюди протягом десяти років, перебуваючи на службі. Молодим урядником прибув до прикордонного містечка для переписування населення та збирання податків. Евлія Челебі, відвідавши ці землі, порівняв їх із саламандрою в огні, тому ніколи османи не почувалися тут у безпеці.