Зв’язкова їхала бричкою. Перед нею Джуринка то з’являлася, то зникала за пологими пагорбами. Параска, прощаючись, порадила їхати на південь. «Доїдеш до хреста, там дороги розходитимуться, то тримайся правої». Зв’язкова вже давно минула хрест і скерувала коня праворуч. Поки в Митниці зривали підлогу, руйнували кухню й комин парохового дому, біля Чигра звужувалося кільце. З ночі до навколишніх сіл прибуло близько двохсот солдатів та офіцерів. Партизанські розвідники помітили збоку Кошиловець рух. З іншого боку, з товстенської дороги рухалися кілька рот на автомобілях. Надрайоновий вирішив розбити своїх людей на невеликі групи, щоби пробиватися в разі нападу в різні боки. Бричку помітили ще здалеку. Вона мчала вбік Чигра саме тоді, коли мала розпочатися військова операція ліквідації повстанського загону. Потрібно було миттєво вирішити: якщо почати стріляти, то цим більшовики виявлять себе, і несподівано наскочити навряд чи вийде. Телефоністи сповіщали, що група, яка підсувалася з боку Кошиловець, затримується. Кінь хропів, дівчина лупила батогом — і на крупі закипали білі смуги. Уже перед самим в’їздом брички в гущавину лісу пролунав постріл. Хтось на бричці неприродно смикнувся, і кінь, перестрашений стріляниною, влетів у ліс. Куля так швидко знайшла собі місце в молодому шлунку зв’язкової, що кров хлюпнула на її спідницю. Перед тим, як від болю втратити тяму, схопилася за рану й відчула на пальцях теплу липку кров.

Після цього приховувати підступаючу групу для військ МВС було неможливо — і вони відкрили вогонь. Із лісу відповіли.

П’ятеро змучених боєм повстанців по черзі несли поранену. Устигли перев’язати і вколоти їй морфій. Ця група пройшла кордони червонопогонників і подалася на північ, а вночі потрапила під дощ і заблукала. Побачивши крізь дощ слабкі вогні, вийшли на будинок Коритовських. Залишивши там поранену, повернули на Пожежу, де на них чекала засідка.

Риференко роззброїв Горюнова і примусив чистити виходки.

Зранку до Митниці прибула вантажівка з двадцятьма солдатами і двома офіцерами — майором і старшим лейтенантом. Приїхали з тренованим чорним німецьким вівчуром. Майор, старший лейтенант і лейтенант Риференко пішли оглядати місце, звідки втекла арештована. Риференко відчинив двері виходку, звідки неприємно вдарив сопух. Обійшли з іншого боку. За виходком проглядався город, удалині виднілися кущі, що розмежовували сусідські городи. Сержант із псом пішов за офіцерами до кінця городу. За кущами плив невеличкий потічок, який улітку пересихав.

«Якщо вона перейшла воду, то пес сліду не візьме», — сказав старший лейтенант.

Риференко розсунув кущі — на одній гілці висіла хустина втікачки.

Він покликав сержанта й кинув хустину перед псом. Пес обнюхав і рвучко, майже видираючи з сержантових рук повідець, помчав у кущі. За ним побігли офіцери. Перескочили потічок і проминули город. Пес покрутився на сусідській оборі, налякавши трьох малих дітей, які складали зібраний над потічком хмиз. Крутнувшись, вівчур потяг сержанта далі. Перебігли гостинець, і пес привів групу на обору о. Феліштана. Почувши грубий гавкіт, парох став у дверях, але пес забіг до хати й зупинився біля драбини.

Коли ангели несли над Митницею легку душу о. Феліштана, над селищем заходило сонце, але перед старим відкривалося біле сліпуче небо, у якому він став згустком світла.

Славний колись на цілу Галичину й Буковину чортківський двір Довіда Моше, одного з шести святих синів ружинського цадика Ісроеля Фрідмана, забрався з Чорткова. Сховалися за пташиними головами на кольорових малюнках зі сторінок галицьких гебрейських книг. Схоже, що вони були птахами, бо якогось дня зібралися в зграю — покружляли над синагогою, палацом, річкою Серет. Так кожної осені кружляли бузьки перед тривалим перельотом, прощаючись. І хоч як Фрідманам не було прикро залишати свої дібра й наповнену молоком течію річки — відлетіли. Залишили на чортківському кіркуті щось схоже на темне зерно пшениці, що випало з пташиного дзьоба — могилу Довіда Моше Фрідмана, якої тепер ніхто не знайде. Серед високої кропиви з міцними зеленими стеблами й китицями білого духмяного цвіту приховалося вибите на плиті цадикове ім’я. Лише в переказах і книжках жила пам’ять про нього, як миша в норі. Приналежні до чортківського двору хасиди переказували у своїх оповідях і про золоте містечко Чортків, і про солодку воду Серету, і про красуню-паву синагогу, і про помащену, наче скоринка на Суботній халі, кольором збовтаного яйця, стіну цадикового палацу. Найбільше, звісно, вони говорили про святість Фрідманів та їхні чуда. Дещо з тих оповідей підслухав Мартін Бубер і записав. Але це тільки дещо. Іншу частину хасидських історій, пов’язану з чортківським двором, ми ніколи не відтворимо. Бо початок ісходу почався в часи другого цадика Ісроеля Фрідмана, сина Довіда Моше. У тридцятих роках Б-г поставить перед ним драбину Якова у Відні, щаблями якої переходитиме ребе Ісроель сім небес. Третьому чортківському цадикові, синові Ісроеля, Нахумові Мордехаю Фрідману пощастить виїхати з Європи до Єрусалима. І там, у святому місті, підніматися догори, пересилюючи спротив космічного вітру й біль у кістках. Останній, тобто четвертий чортківський цадик, за літочисленням від засновника двору Довіда Моше, Шломо Фрідман, син Нахума Мордехая, також схопився за перший щабель драбини Якова в Єрусалимі, коли його душу, легку, як гусяче пір’я, підхопив вихор і поніс зі швидкістю світла.

У Старому Чорткові мешкав Мошко Білґорай. Було Білґораїв на світі всього душ дванадцять, і всі жили в Чорткові. Мошко-водоноша спершу носив воду на коромислі, від чого праве його плече було нижчим за ліве. Але з часом вдалося прикупити коня і бричку, яку він переробив і поставив туди столітрову дерев’яну діжку. Коня водоноша купив у Лашківцях, так називали гебреї Улашківці. Запрягав Мошко коня у двоколісну, навмисно зроблену платформу для діжки і двох дерев’яних цебер. Грубі штани, заправлені в чоботи, а поверх білої сорочки — чорний кабат. На облисілу голову Мошко влітку й узимку натягав вовняний кашкет. Кожного ранку водовіз виводив із обори коня, розчісував його довгу гриву, обіцяючи щоразу, що підстриже. Кінь фиркав. Мошко діставав опавку й дивився, що там залишилося з минулого дня. Якщо вівса з січкою було лише на дві долоні, то повертався до комори. Поки кінь, запхавши свою морду аж по вуха, їв, Мошко дивився, як високо з Горішньої Вигнанки викочується сонце. Якщо на Старий Чортків спадали пір’яні хмари або збиралося на дощ, Мошкові краще було сидіти вдома, але він усе одно їхав до міської колонки, куди сходилися ще кілька водонош. Мошко з-поміж чортківських водовозів уважався заможним. До того ж, він був одиноким правовірним хасидом — постачальником води до синагоги Фрідманів. Він ніколи не нарікав на своє капарне житло, бачачи, як дехто з єврейських купців будував двоповерхові вілли. Не шкодував, що має саме такого коня, а не цугового, як інші гебреї — адвокати, купці, крамарі. І навіть не упімнувся перед Б-гом про те, що його опасиста Двора народила йому десятьох дочок. Усе Мошкові в цьому світі подобалося. І навіть те, що колись далекі його предки прийшли до Чорткова й оселилися неподалік річки. Попри на те, що в місті стояли електричні ліхтарі, упорядкувалися хідники, торкотіла дизельна електростанція, на вуличках інколи з’являлися автомобілі, Мошко заробляв свій хліб насущний, розвозячи воду до багатших гебрейських домів — передусім для прання. Під’їжджаючи до такого дому, він знав, де стоять балії й мидниці, куди потрібно, зачерпнувши відро, наносити води. Тоді служниця платила Мошкові, дякувала й заповідала, коли знадобиться наступного разу. Мошко дякував навзаєм і обіцяв привезти воду саме того дня, коли потрібно. Перед обідом, зробивши одну або дві ходки, водовоз з’являвся на Ринку. З’їжджав вулицею Міцкевича, бо любив цокання копит свого коня по бруківці. Зупинившись біля Ринку, припинав коня, знову діставав опавку й закладав на вуздечку, а сам ішов поміж торгових рядів, щоби побалакати зі знайомими. По обіді Мошко знову возив воду до синагог або до заможних гебреїв.