Спіймана в Митниці справді була не місцева, а щоб дійти до місця призначення — до Чигра, трималася течії річки. Річка мала вивести її. Там переховувався тереновий, і вона йшла до нього, щоби передати важливу вістку. Не мала при собі зброї, записок, а маршрут вивчила напам’ять із довоєнних радянських мап, які повстанці захопили при штурмі будинку МВС. Чигор, обсаджений деревами посеред поля, вмостився на пагорбі, як квочка на гнізді. Було там багато порожніх дворів. У сороковому році всіх поляків-колоністів протягом доби вивезли на Сибір. У нерозграбованих пивницях, оскільки оунівці одразу виставили охорону, передбачаючи, що це місце знадобиться, зберігалося зерно, смалець, сушені гриби та горіхи. У будинках усе було так, наче господарі щойно вийшли з дому. Тільки запах переквашеної капусти чи прілого зерна, який просочувався з пивниць, заполонював кімнати. Пахло мишачим послідом. Миші після того, як вибралися люди, прийшли з полів. За зиму перетрубили чимало залишеного в коморах зерна.
Одна польова дорога збоку Слобідки, а інша — зі сходу, з Антонівців. На зв’язкову в Чигрі чекали. Вона мала принести інформацію, куди загони повстанців повинні перейти маршем.
Тієї ночі о. Феліштан не зімкнув очей. Впустивши незнайомку до свого дому, наражав себе й наймичку на небезпеку. Не спала й Параска — чула зі своєї кімнатки парохове вовтузіння. Кілька разів він відщіпав металеву колодку скрині, витягуючи звідти папери. Шарудіння чулося довго, аж поки парох, гримнувши віком, знову не влігся на ліжко. З короткої розмови з нічною гостею — у темних сінях не світили, щоб не привертати увагу — довідався про її арешт, втечу й мандрівку на Чигор. Дівчина сказала, що поранила об цвяхи руку, і попросила води. Параска допомогла змити кров і принесла банячок із овечим смальцем, яким змастили рану. Їла зварену Параскою на вечерю для отця кулешу з молоком. Поївши, відчула, як зі шлунка, наповненого теплою кулешею, розливається тілом утома. У разі чого — Параска постелила їй на горищі. Феліштан пішов до своєї кімнати, а Параска, прибравши зі столу, до себе. До Феліштана заходили різні люди — і червоноармійці, жебраки з-за Збруча, місцеві, щоби домовитися про шлюб чи похорон, навіть навідувалися злодії, шастаючи селищем поночі. У час, на який припала парохова старість, люди боялися своєї тіні, тому отець сам собі дивувався, що повірив цій дівчині та її розповідям. Добре знав, що більшовики підсилають різних провокаторів або самі перевдягаються в жебраків, які просять хлібця, і виявляють симпатиків повстанського руху. Не раз чув, як сердешний селянин, пошкодувавши такого прохача, прийнявши за повстанця чи жебрака, потім опинявся під арештом. Зрозумівши, наприклад, що господар співчуває бандитам, перевдягнутий прохач наступного дня спроваджував загін МВД до бандитського прихильника. Тоді перевертали хату догори дном, перекопували подвір’я й забирали все, що хотіли.
Параска цілу ніч молилася до Святої Богородиці та Ісусового серця, щоби відвернули всіляку напасть. Отець спочатку також молився, а потім розмірковував, як допомогти. Двічі вставав — виходив надвір, прислухався. У селищі було тихо. «Може, — думав, — москалі не шукатимуть. Ну втекла — то втекла». Але гнітюча тиша ссала серце.
Удосвіта, коли ранішня вода в Джуринці ще не вимила нічної, а сонце навіть не наблизилося до пагорба над селищем, бо завжди поволі перекочувалося через нього — Феліштан збудив Параску. Наймичка швидко зібралася й пішла до хліва. Вивела коня й запрягла у бричку. Коли Параска повернулася, парох стояв на кухні і про щось говорив із незнайомкою. На столі лежала мапа. Параска здогадалася, що то було за нічне шарудіння у скрині. «Нова спеціальна карта Австро-Угорської монархії та приєднаних земель», куплена у львівській книгарні Зейфарта. У трьох людей у Митниці була така мапа — у Коритовських, Баревичів та пароха. Давно не витягував зі скрині, а ось як придалася.
«Прошу отця, — звернулася Параска, — а де маю ставити снідання?»
«Почекай», — незадоволено відповів Феліштан.
«Ну як знаєте…»
Схилившись над мапою, він пояснював, якими польовими дорогами їхати. Параска слухала отцеве пояснення й дивувалася, бо шо тут пояснювати, якщо всі дороги до Товстого через поля приведуть до Чигра.
«Най Бог благословит», — уже надворі прошепотів парох, коли Параска схопилася за віжки. Смикнувши, прикрикнула «Вйо!» — і бричка, звернувши ліворуч, хилитаючись, помчала вниз до млина. За пагорбом, куди їхали, народжувалося сонце й напливали білі хмари.
Щойно Параска виведе зв’язкову на потрібну польову дорогу, то передасть їй віжки, а сама пішки повернеться, наче кудись зранку ходила. Феліштан, дивлячись, як у ранішніх променях зникає бричка, подумав, що востаннє бачить свого улюбленого коня. Він подивився на небо і відчув, що й небо бачить востаннє. Передчуття о. Феліштана виявилися пророчими, бо наступного дня по нього прийде смерть. А поки що він стоїть у кінці саду, проводжаючи поглядом бричку, яку накриває теплий річковий туман.
Зв’язкову, імені якої ми ніколи не дізнаємося, направлено було до загону, що переховувався на Чигрі. Вислали її сповістити про приготовлені зимові квартири та план відходу. Залишатися там було небезпечно. Успішний бій, у якому поліг увесь партактив Товстенського району, спонукав більшовиків стягнути військові сили до місця дислокації УПА на цьому терені. До операції залучили кількасот солдатів та офіцерів. Розвідка МВС щодня арештовувала й допитувала мешканців навколишніх сіл. Отже, події розвивалися так: перед Покровою з Товстого, у якому більшовики розмістили район, виїхали для пропагандистської роботи народний суддя, старший ветеринарний лікар, зоотехнік, начальник РВ НКВС, старший оперуповноважений, начштабу винищувального батальйону, дільничні уповноважені міліції, бійці військ НКВС і ястребки. Про цей виїзд сповістили надрайонового терену.
Поки колона на чолі з народним суддею рухалася через Заліщики до сіл, розташованих на півночі району, з Чигра від покровом ночі й густого туману вийшло п’ятнадцять повстанців. Вони перейшли польову дорогу й зайняли пагорби між Слобідкою й Буряківкою. З тих пагорбів відкривався мощений каменем гостинець. Вибрали місце, де дорога звертала ліворуч. Проїжджому тут доведеться пригальмувати. Унизу під фігурою Матері Божої било джерело. Тут зупинялися втамовувати спрагу або набрати води в дорогу. У цих п’ятнадцятьох, що прийшли з Чигра, було два кулемети, кілька автоматів та два карабіни. Гранат обмаль — з десяток. Вирішили саме на цьому коліні дороги відкривати вогонь — щоб несподівано, не давши отямитись, атакувати першу й останню машини. Партактив їхав двома легківками і двома вантажівками.
Повстанці залягли вгорі, за виступами, порослими бузиновими кущами. Пагорб тягнувся вздовж повороту й утворював природну скобу. П’ятнадцятеро розібрали кожен квадрат й продумали всі можливі варіанти відступу ворога. Командир вислав двох бійців, які в разі з’яви колони мали б попередити основний загін. Вони пройшли метрів п’ятсот і стали наслухати.
Близько одинадцятої години ранку обидва розвідники повернулися. Доповіли, що автомобільний гул наближається. Самих автомобілів вони не бачили, але сказали, що десь за хвилин десять-п’ятнадцять колона з’явиться.
Першою побачили емку, за нею інші — зелений опель і дві вантажівки ЗіС-5 із солдатами в кузові. Колона рухалася повільно, почуваючись у повній безпеці. Хто серед білого дня зможе видертися на цей пагорб і напасти?
«Тра-та-тах-та», — почувся перший кулеметний постріл.
«Тратах-та-та-тах», — повторив другий на протилежному боці.
Короткі автоматні черги й постріли з карабінів поливали вогнем згори. Бій потривав пів години. Перехресний вогонь із двох кулеметів прошив бензобак в емці — автомобіль вибухнув. Від перших пострілів загинув водій — куля, певно, скосила одразу, бо емка скотилася з дороги й уперлася носом у глибоку канаву. Другий кулемет бив прицільно по обох вантажівках, з яких устигли зіскочити кілька солдат і ястребків, але шквальний вогонь, наче цвяхами, поприбивав їх до землі. За пів години партактиву не існувало. Запахи диму, розлитого бензину, масла, людської крові перемішалися в повітрі. У головах нападників стукотіли автоматичні черги. Навкруги встановилася тиша. Однієї вантажівки шофер так і не заглушив. Вона працювала, незважаючи на прошитий наскрізь кулями мотор. Повстанці, повантаживши трофейну зброю та амуніцію, спокійно від’їхали з місця бою на Чигор.
