Як потім розповість на допиті Куліковська, п’ятнадцятирічною дівчинкою вона побачила лейтенанта Еліяса Малера. Трапилося це випадково, так як усе в житті — на вулиці біля «Брістоля». Того дня з мамцею вони виходили з цукерні, накупивши додому солодощів. За годину мали зустріти батька. Тепер Вікторія не зривала кульбабок і не бігла до татуся, щоби швидше притулитися до смоляного запаху кітеля — а підставляла для поцілунку щоку, як доросла. Малер поспішав у якійсь справі до готелю. У маленькому Чорткові, розповідала Вікторія, люди зустрічалися одне з одним так часто, що коли хтось помирав, то не вірили, кажучи «та я його чи її вчора ще бачив». Зі слів Вікторії, вона закохалася в Еліяса з першого погляду. З того часу мамця, помітивши зміни, відправила Вікторію до своєї кузенки на фільварок над Дністром. Перебувши там до осені, дівчина ще більше затужила й навіть щиро зізналася Худолєєві, що хотіла втопитися, щоночі уявляючи, як Малер побиватиметься за нею.

Дністер того літа був зимний від затяжних дощів, а цьотка, попереджена про те, що відбувається в молодій голові, не залишала Вікторію на самоті. Довелося Куліковським після повернення дочки додому спровадити дівчину до Львова, підозрюючи в неї психічні розлади. Повернувшись до Чорткова, Вікторія знову зустрілася з Еліясом — цього разу молодого офіцера супроводжували до ресторації дві панни. Одну, дочку графа Козєбродського, Вікторія знала. Інша була їй незнайома. Тепер ночами дівчину мучили ревнощі. Вікторію повезли до Криниці. Там вона захворіла на скарлатину від води чи мишачого посліду, який виявили в хлібові однієї з пекарень, ось чому вона знову опинилася в цьотки над Дністром. Батьки з молодшими братами виїхали до Віареджіо. Вона переповіла Худолєю про страшну морську трагедію. Через рік Вікторія, приїхавши з наддністрянського села до Чорткова, у якому постійно перебувала під опікою, викликала через візницю Берка лейтенанта Еліяса Малера на побачення. Вона освідчилася Малерові за тиждень до оголошення війни. Краса Вікторії стривожила Еліяса. Він не сказав, що її кохає, але вдихнув запахи, що випромінювало її тіло, і залишив відбиток своїх теплих губ на тонкій долоні. Полк Малера, очевидно, з наказу вищого командування залишив місто. Еліяс не встиг її попередити. Довідавшись про це, Вікторія вирішила також залишити Чортків. Слухаючи розповідь Куліковської, Худолєй розумів: якщо їй повірити, то ця красива повія з дому Бенціровської — невинна. На будь-які авантюри жінок і чоловіків штовхає пристрасть. Де ця пристрасть сидить — у серці, легенях, печінці, між ногами? Вікторія також розповіла, що в австрійському літаку перелетіла лінію фронту й опинилася в Язлівцях. Що штовхнуло цю юну панну мерзнути посеред поля й чекати аероплана, не знаючи, долетить він чи не долетить?

«Ви підозрюєтеся в шпигунстві на користь нашого неприятеля», — сповістив Вікторію обер-офіцер, коли вона попрохала напитися.

«Єзу, в якому шпигунстві, пане офіцере?»

«Ну ви ж чомусь переходили… перелітали лінію фронту?»

«Так, щоби побачитися з Еліясом».

«Тобто ви не заперечуєте, що бачилися з австрійським офіцером?»

«Ні, пане офіцере, я бачилася з ним».

«Тоді в нас усі підстави вас звинувачувати».

«Що це означає?» — запитала Вікторія.

Наступного дня за обідом Маврикій доповів Давидову про допит арештованої повії Вікторії Куліковської.

«Вона зізналася?»

«Ні, пане, поручнику, — сказав обер-офіцер, — припускаю, що вона не винна».

«Не винна — перелетівши, з її слів, лінію фронту? Я уважно прочитав учорашній протокол допиту».

«Мені здається, що в усьому винне її кохання до того Малера».

«Чудово, — зіронізував Давидов. — Уявляєте розповідь якогось кореспондента, які плутаються під ногами, у петербурзькій газеті? Мовляв, у якомусь провінційному Чорткові юна повія перелетіла лінію фронту на австрійському аероплані заради кохання до австрійського офіцера?»

«Уявляю, — сказав Худолєй. — Нам можна буде знімати погони».

«Ну от, — сказав Давидов. — Ви ж самі й відповіли на своє запитання».

«Що накажете?»

«Передавайте справу до військово-польового суду».

«Її повісять, пане поручнику».

«Найвірогідніше, що повісять, — погодився Давидов. — Але на цій війні це буде наш із вами не найбільший злочин».

У Чорткові після екзекуції Вікторії пустили чутку, що в одному місці австрійці прорвали російську оборону. На це вказувало й розміщення колючого дроту вздовж «Брістоля», і хаотичний рух військ. Кавалерія й піхотинці спішно прямували до Митниці та Язловець. Чутки про австрійський контрудар ходили містом давно. «Якщо війська найсвітлішого цісаря відвоюють місто, — міркувала Амброзія, — то Надєждіну й Ковалєнкову розстріляють. А тоді її, пані Бенціровську, що покривала російських шпигунок, арештують і повісять на ліхтарі біля «Брістоля»». Уявила, як би вона висіла навпроти готелю, цукерні та аптеки. А добропорядні чортківські міщанки, які так люто її ненавиділи, замовили б на її погреб циганських музик. Однак сподівання на прихід австрійського війська виявилися марними. В очікуванні змін на фронті протягом тих кількох лютневих днів Надєждіна з Ковалєнковою зникли.

Цілу осінь та зиму до прифронтових Язлівців, утримуваних австрійцями, рухалися колони — артилерія, інтендантські вози, похідні кухні. До передових частин довозили постачання. Зважаючи на горбисту місцевість, вирішили: за стислі терміни підвезти достатньо зброї та боєприпасів не вдасться. У центрі містечка спішно розміщали склади. Восени проклали кілька вузькоколійок від другої за Стрипою лінії оборони — на випадок захоплення росіянами дороги в напрямку Бучача. З бучацької станції, забитої вагонами, інтендантські служби перенаправляли до Язловець одяг, харчі та медикаменти. Австрійці сподівалися, зважаючи на ситуацію на Західному фронті, Кавказі та Малій Азії, що російського наступу, принаймні до осені 1916 року, не буде. У штабі генерала піхоти Адольфа фон Ремена цу Баресфельса вивчали за мапами й фотографіями топографію язловецької дільниці фронту. Штабісти міркували над імовірною тактичною поведінкою супротивника. Інженерні служби доповідали, що три лінії оборони з фортифікаційними укріпленнями росіяни навряд чи зможуть здолати. Тим паче, що Східний фронт розтягнувся на тисячі кілометрів. Осінь видалася сухою. Вояки, прокопавши глибокі шанці, облаштовували «лисячі нори», у яких під час артилерійського обстрілу змогло б переховатися десять-п’ятнадцять піхотинців. Завершивши інженерні роботи після Михайла, частини фон Ремена дочекалися перших морозів. На передових позиціях перестрілки тривали до середини грудня. Потім усе стихло, бо вдарили люті морози. Солдати розійшлися по вцілілих хатах і халупах. Тільки спостерігачі й вартові стежили за ворожим пересуванням. Невеликі кавалерійські загони розвідників обох армій намацували в обороні діри, заходили вглиб на ворожу територію, влаштовуючи там незначні бої. Ближче до Різдва потягнулися одноманітні зимові дні. Рипіло сонце, хрумтів під ногами сніг. Поночі в околиці Язлівця стривожено іржали коні, наслухаючи по навколишніх лісах вовче виття. Чи то голод гнав вовків під мури фортеці, чи хижаків сполошила війна, але на ранок біля військових конюшень нічні гості залишали сліди. Незбагненна нудьга чіпляла чоловіків, що зійшлися сюди, у це місце, убивати одне одного. Сонце змінювалося місяцем. Місяць закочувався за фортечний пагорб — і фронти дочекалися Різдва та тимчасового перепочинку.

Вузькоколійкою вздовж прокопаних снігових завалів просувався паротяг. Вагонів усього було два. Полотно встигли прокласти до морозів, і на втіху офіцерам і солдатам із Бучача вперше після тривалої перерви везли до Язловець пошту. Про прибуття потяга в язловецькому гарнізоні знали, бо телеграфіст передав: із бучацької станції потяг вирушив. Зупинився на рівнині перед містечком. Там повантажили на сани — і рушили до Язлівця. Цього разу в Язлівцях чекали на посилки з Відня й пошти зі Стамбула. Традиційні різдвяні подарунки цісарським солдатам збирали родини і громадські доброчинні організації. Обер-лейтенант Еліяс Малер чекав на коропа, яким хотів пригостити приятелів. З двома офіцерами — Пфайфером і Остеррайхером — ділив кімнату. Сестра Еліяса замовила рибу в самого пана Фіша, і хоча нестача харчів дошкуляла навіть у столиці, усе ж власник крамниці запевнив — для героїчного брата й захисника вітчизни та цісаря він вилізе зі шкіри. Про коропа сестра сповістила в останньому листі, й Еліяс нетерпляче чекав на подарунок із дому. У вільний від служби час Малер зацікавився фортецею. Кілька разів снігами видирався на фортечну гору. Цього разу, коли він видряпався до фортечних руїн, йому кортіло з висоти пагорба побачити поштовий потяг. Однак із пагорба праворуч проглядалася дорога на Новосілку, а з західного боку — яруси пагорбів, із яких виповзали на світ Божий Язлівці. У напрямку фронту, звідки ймовірно наступатимуть росіяни — великий, оброслий лісом пагорб. Закрита сіруватою пеленою вузькоколійка за смугами лісів над Стрипою нині не проглядалася. Малер глибокими снігами дійшов до фортечної брами. Увійшов досередини, прокрокувавши під брамою. Опинившись серед поруйнованих фортечних стін, відколи втихомирився вітер, Малер відчув, як пашать його щоки. Роздивившись, Еліяс задер голову — над ним висіло низьке темне небо. В одній із бійниць нерухомо сиділи ворони. Змерзлі птахи ховали голови під крила. Мороз притискав. Малера здивувало неприступне урвище перед самою фортецею. Він подумав, що в ті далекі часи з цього боку брати штурмом фортецю було неможливо. Малер спробував увійти й, переступивши поріг, побачив високе склепіння. Довгий коридор, яким проїжджали кінні загони, що розміщалися у фортеці, тепер був занедбаний. Пройшовши вглиб, Малер побачив великі бічні «кишені», де розміщалася охорона фортеці — вояк зі своїм конем. Бо для коня було облаштоване стійло. В одному стійлі Еліяс побачив примерзле пташине пір’я з галуззям весняних гнізд. Малер озирнувся — у фортечному коридорі збиралися сутінки. Він продибав далі й дійшов до бійниць. Перед ним відкривалася панорама містечка. Пооглядавши різні закапелки, Малер почув шерех. Схопився за кобуру — прошмигнула тінь якогось звірятка, потривожила офіцера. Але що то було? Малер не розібрав. Уже ввійшовши до внутрішнього двору, Еліяс побачив дрібні заячі сліди. Не зауваживши вовчих, про які теревенили по всіх Язлівцях військові й цивільні, Малер за пів години повернувся такими ж глибокими снігами вниз.