Потяг із поштою прибув до тупика над Стрипою. Фельдфебель Федір Критай, ординарець Малера, приніс цю звістку надвечір. У кімнаті Федір застав усіх трьох співмешканців. Один, Мартін Остеррайхер — тлустий, як годований індик, з червоним носом, походив з-під Ґраца. Він служив у штабі топографом. Другий, Міхаель Пфайфер — командував розвідниками. Пфайфер часто зникав з будинку на два-три дні. Потім дещо оповідав про пригоди на російському боці фронту. Офіцери часто після вечері обговорювали свою службу серед незнайомих язлівецьких пагорбів. Звичайно, їх тривожила невідомість. Ближче до весни серед офіцерів і вояків відчуття тривоги притупилося. Частіше командири доповідали про дезертирство, відмову виконувати накази, шлункові хвороби та обмороження своїх підлеглих.

Топограф якось сказав, що взяти Язловець приступом, несподіваною атакою, просто неможливо.

«Чому?» — перепитав Еліяс, гріючи в руках карафу, наповнену зеленим вермутом.

«Позаяк, — спробував пояснити Мартін-топограф, — нас охороняють пагорби й ліси».

«Ну то й що? — втрутився Міхаель. — Язлівець можна оточити з обох боків, переправитися через Стрипу або розбомбардувати».

«Малоймовірно, — докинув топограф, — що вони наважаться з боку Новосілки…».

«А з боку Трибухівців?» — перебив Еліяс.

Мартін-топограф поліз під ліжко по свою мапу. Він витягнув валізу, захоплену про всяк випадок ще з дому. Змінюючи дислокацію, Остеррайхер возив за собою прибори для гоління, запасні кальсони, лютеранські молитовники, але найбільше, чим пишався й пильнував як зіницю ока, — дві мапи з 1911 року: «Eisenbahnkatre Österreich-Unharn. Maßstab 1:2.750.000» та «Religionkarte von Österreich-Unharn. Maßstab 1:5.000.000». На релігійній мапі, розфарбованій зеленим, греко-католицьку Східну Галичину було щедро поцятковано. Це означало, що там між християнами мешкає від 10 до 30 відсотків юдеїв, чого не було в такій кількості на інших територіях імперії. Розглядання Мартинових мап стало такою ж розвагою для Малера і Пфайфера, як Еліясові розмови про поезію, східні мови чи Міхаелеві розповіді про борделі. Останнім часом, коли біла нудьга разом із сутінками спадала на Язлівці, в офіцерській кімнаті почастішали розмови про ймовірний головний удар росіян.

Отож, Мартін витягнув мапу доріг Австро-Угорщини. Піднявши з колін своє тлусте тіло, носком посунув валізу назад під дерев’яне ліжко. Покликав Критая, щоб той позбирав брудний посуд і пляшки, а сам розстелив, наче обрус, мапу. Троє офіцерів і фельдфебель, обіпершись об стіл, роздивлялися малу цятку з написом Язлівці. Yazlovetz.

«Ну, ось, — звернувся до товариства Мартін, лігши всім тілом на стіл. — Збоку Трибухівців, — жирний, аж припухлий палець прикрив разом із Трибухівцями ще Цвітову й Ріпинці, — уздовж лінії фронту природною перепоною можна уважати річку Стрипу. На лінії Трибухівці—Бучач, при в’їзді до міста, розпочинаються продавлені яруги й пагорби. Значить, у цій частині фронту не так просто пройти піхотинцям чи кавалерії. А з боку Новосілки також атакувати складно».

«Але можна артилерійським вогнем і авіабомбами зруйнувати нашу першу лінію оборони, а друга вже не витримає натиску, не кажучи про третю», — тримався своєї версії Пфайфер.

Малер насмішкувато звернувся до Мартіна:

«Виглядає, що Язлівці — неприступна цитадель?»

Критай, що до цього часу мовчав, поглянув на Малера й, отримавши підтримку, сказав:

«Є кілька місць поміж Язлівцями й Митницею, де можна пройти».

Троє офіцерів одночасно підвели голови від стола.

Наступного дня обер-лейтенант Пфайфер доповість начальству про фельдфебеля Федора Критая, і на Пасху Федора відправлять через лінію фронту до Митниці.

Війна і відчуття смерті зробили з Малера циніка. Це почалося від першого бою, від мокроти у штанях після закінчення першої ворожої атаки. Еліяс пам’ятав конвульсивну судому від запаху людської крові. Тоді вперше побачив метушню мушви, приваблену трупним смородом, над тілами вбитих. «З кров’ю, — думав Еліяс, — витікає з тіла людське життя, перемішуючись із чорноземом чи глиною, а перемішавшись із брудом, порохнявіє». Він зненавидів війну, бо вона вбиває поетів. Вістку про смерть Ґеорґа Тракля, з яким знався ще з Відня, прочитав в одному з військових комунікатів про втрати. «Перебування в оточенні п’яних і тупих солдатів може бути навіть корисним, бо ви всі разом очікуєте, що вас уб’ють, — утішав себе лейтенант. — З нами всіма, у кожному полку служить невидимий солдат — Смерть». Після боїв перемащений глиною, з лицем, порізаним гострими стеблами трави, він дивувався, що залишився живим. Повернувшись до Язлівець після віденської відпустки наприкінці вересня 1915 року, Еліяс почуватиметься нещасним і пригнобленим. Дядьки й тітки, з якими він бачився, сприймали Еліяса як героя й не здогадувалися, яку огиду до війни насправді відчуває родич. А якби знали, то хіба б повірили? Майже цілу відпустку він перебув удома. Одного разу пішов із сестрою на ринок. Серце Еліяса, колись наповнене поезією, зачерствіло. В язловецькому домі, тимчасовому пристановищі, він ніяк не міг звикнути до Мартінового пердіння й запаху гнилої бараболі, який заносило з пивниці.

Перед самим Різдвом, після того, як Еліяс сповістив про сестрин подарунок, Пфайфер запропонував запросити молодих панянок із Бучача. Висланий із Відня різдвяний короп, куплений у славній на цілу імперію рибній крамниці, стимулював еротичні бажання молодих і здорових чоловіків, які нудилися на війні. У посилці, принесеній Критаєм, Еліяс знайшов усе згідно зі списком: завиненого в марлю коропа, дві плитки шоколаду, дві пляшки червоного вина, пляшку вермуту та в окремій пачці яблучний віденський струдель.

Офіцери пили вермут. Обличчя грубаса Остеррайхера від алкоголю набрякало буряковим кольором. Обер-лейтенант Пфайфер розповідав про першу чортківську красуню в борделі Бенціровської, якусь Вікторію Куліковську. Про дім Бенціровської Пфайферові обмовився полонений російський корнет. Пфайфер дізнався від нього про дівчат із борделю, а передовсім про Куліковську. З опису — Пфайфер присягався, що то свята правда, Куліковська була обдарована незвичайною красою й гострим розумом. Ординарець Критай не вступався — продовжував вовтузитися в кімнаті, аби більше почути про таємничу панянку. А про що ще могли б говорити троє ровесників, яким виповнилося по тридцять років? Про філософію? Поезію? Віденські струдлі? Вони говорили про те, про що говорять у їхньому віці на війні всі.

«А яка вона?» — запитав Остеррайхер.

«Ох, вона така приваблива, що той, хто один раз побачить її — не забуде, ця гостра краса переріже серце навпіл. А ніч із нею запам’ятовується на все життя, — відповів Пфайфер. — Таке розповідав, панове офіцери, російський корнет».

«От би підглянути її хоч крізь вічко дверного замка», — зітхнув грубас.

Малер підійшов до вікна і, дивлячись, як падає сніг, запитав:

«Як вона називається, Міхаелю?»

«Вікторія Куліковська».

«Мені здається, що я її знаю, панове!»

«Звідки?» — засміявся грубас Мартін.

«До війни я служив у чортківському полку. Родина Куліковської загинула на курорті. Про це говорило все місто. Утопилися під час шторму. Вона виховувалася в тітки, на якомусь фільварку. Смішно, але Вікторія освідчилася мені».

Пфайфер присвиснув.

«Так, — продовжив Еліяс, — за тиждень до війни».

Офіцери допили вермут. Еліяс сказав Критаєві, що уважно слухав п’яне офіцерське базікання, занести коропа на офіцерську кухню і простежити за приготуванням.

Нарешті Пфайфер, розігрітий вермутом, вирішив здивувати товаришів:

«Панове, я готовий її привезти до Язлівця!»

«Овва, — присвиснув тлустий Остеррайхер. — Як? Чи пан обер-лейтенант переправить її «Альбатросом»»?

«Вікторія буде з нами зустрічати Різдво. Тут, в оцій кімнаті», — і схильний до авантюр Пфайфер перевернувся на бік і заснув.

Зранку Еліяс запитав Пфайфера:

«А як імам?»