«Пусте», — відповів Міхаель, обдумуючи план спровадження Вікторії.

У середині грудня, за два тижні до Різдва, прибула група турецьких офіцерів. Між ними був імам. Турків швидко розселили. Обер-лейтенант Малер, знавець східних мов, і молоденький імам Гусейн, випускник стамбульської медресе, зустрілися. Імам прибув із батальйоном майора Назрі-бея. Сам майор займав цілу кімнату в сусідньому будинку. Військовий духівник п’ять разів здійснював молитви, слідкував за їжею, яку готували на кухні, та щоп’ятниці служив у Вірменській церкві, де турки облаштували собі мечеть. Ікони, патериці, хрести позносили на хори, царські врата закрили брезентом, щоби не бачити людських облич. До церковного начиння імам поставився поштиво — сам стежив і просив солдат нічого не пошкодити. Для Малера та його товаришів сусідство імама не викликало жодних заперечень чи незручностей. Сусіди-австрійці влаштовували собі святкові столи з вином і м’ясними наїдками, привозили молодих панянок із Бучача. Треба сказати, що навіть знання турецької мови не наблизило Малера до імама, бо той тримався зоддалік. Звичайно, Малер говорив не надто добре, хоча під час першого знайомства процитував кілька віршів Сааді, які були пересипані арабізмами й персизмами. Імам із того читання зрозумів половину, але похвалив Малера за знання поезії та мови. 24 грудня 1915 року припадало на п’ятницю. У п’ятницю імам Гусейн розпочинав свій день молитвою фаджр і готувався з солдатами до спільної молитви джума-намаз.

У Пфайфера було п’ять днів, щоб виконати свою обіцянку перед товаришами по службі. Спочатку він написав коротку записку від імені Еліяса: «Панно Вікторіє, від часу нашої зустрічі минуло два роки. Війна, як бачите, змінила багато чого. Незабаром Різдво, і я зі своїми товаришами хочемо запросити вас до Язлівця. У нас буде короп із віденської крамниці самого пана Фіша. Якщо ви згідні — то сани вже чекають біля вашого будинку — вигляньте просто у вікно. Ваш Еліяс». Прочитавши записку, Вікторія все зробила, як описав Міхаель, підписавшись Еліясом. Вона визирнула у вікно й побачила сани. Збігла вниз. Бенціровській сказала, що відлучиться на кілька днів, бо прихворіла її родичка. Бенціровська пропустила брехню повз вуха, бо ніякої родички у Куліковської в Чорткові та околицях не було. Сани примчали з Куліковською під Митницю. З-за лінії фронту почулося джмелине гудіння одномоторного літака. За штурвалом був Годвін Брумовський, найкращий летун імператорських повітряних сил. На прохання Міхаеля Пфайфера, Брумовський навпомацки, у пелені суцільного снігу, посадив літак на майданчику російської авіації — запасному летовищі для «Муромців». Він забрав Вікторію — і вони злетіли, кружляючи над Митницею. Розрахунок Пфайфера виявився точним — у таку снігову негоду, що встановилася за останні дні, ніяка російська авіація не літатиме. А Брумовському щастило, він із заплющеними очима був здатен посадити літак навіть глупої ночі. Коли Вікторія Куліковська, обсипана снігом, увійшла до кімнати, то за довгим столом в очікуванні сиділи Еліяс, Мартін і Міхаель. Кімната засвітилася від усмішки, якою вона обдарувала всіх. На столі у подовгастій мисці для рибних страв лежав приготовлений короп в оточенні пляшок рому, вермуту й вина. Пів ночі офіцери приймали Вікторію — їли-пили, а пів ночі з кімнати сусідів молодий імам чув схлипи й зойки. Австрійські офіцери наступного дня не виходили з кімнати, а тільки вибігали до виходку й миттю поверталися назад. Після Різдва знову повалив сніг. Місце, на якому стояли літаки, треба було розчищати, аби Брумовський зміг би злетіти з Вікторією. Пфайфер вислав своїх розвідників, які прочистили смугу для Брумовського. Коли літак злетів і взяв курс на Чортків, Пфайфер, проводжаючи поглядом цятку літака, сказав Еліясові й Мартінові:

«Вогонь, а не жінка», — і Малер з Остеррайхером мовчки погодилися.

Зустріч із Еліясом розчарувала Вікторію — і вона віддалася всім трьом.

Цілу ніч тоді над Язлівцями світив холодний, завбільшки з куряче яйце, місяць.

Брумовський щасливо повернувся, і Куліковську довезли на вулицю ті самі сани, що забрали її три дні тому.

Надєждіна, зустрівши Вікторію, поцікавилася здоров’ям тітки.

«Ліпше», — відповіла Вікторія, забилася у свою кімнатку і проспала добу. Снилося, що вона кружляє над Чортковом. Потім її розбудила Бенціровська і сказала, що прийшов Нікітка Нєфьодов.

Не думав, не гадав Федір Критай, що його полк перекинуть із Сербського фронту сюди, під Язлівці. Ще два тижні тому в Белграді Федір зустрів Петра Урбана. Сербську столицю щойно зайняли австрійські частини. По вулицях було видно незначні руйнації. Розбите сербське військо під натиском австрійців відступило до Чорногорії та Албанії. З албанського узбережжя Адріатичного моря на французьких військових кораблях уцілілі рештки сербів переправили на грецький острів Корфу. Покидаючи окуповану батьківщину, солдати й офіцери співали тужливу пісню переможених. Сербська армія конала на чужому острові від хвороб і виснаження, і померлих від тяжких переходів через албанські й чорногорські гірські перевали ховали в землі, або без жалю скидали в море.

Відколи в жовтні 1915 року австрійські та німецькі частини вступили до Белграда, Петро Урбан і Федір Критай воювали поруч. Петро форсував Саву, а Федір перейшов Дунай. Разом зі своїми підрозділами атакували місто, втягнувшись у кількатижневе протистояння з сербами. Вуличні бої тривали вдень, а після обіду стрілянина затихала до ранку. Австрійці, здобувши місто, влаштували стихійний військовий парад. Звичайно, їх ніхто не вітав. Вікна і двері будинків, вулицями яких проходили переможці, були наглухо зачинені. Тисячі белградців, пам’ятаючи ґвалт, грабунки й екзекуції цивільного населення, подалися вслід за відступаючими сербськими військами. Австрійські й німецькі частини, залишені в Белграді, бо передові пустилися наздоганяти переможених, гасили пожежу, грабували вцілілі крамниці, придушували поодинокий слабкий опір цивільних.

Федорову частину, що перебувала до кінця жовтня в Белграді, переправили до міста Ніш, з лівого флангу її атакувала болгарська армія. Там він пережив ще одну річкову переправу через Велику Мораву, а 30 листопада Федора поранило шрапнеллю. Це було вже в Албанії. Звідти в санітарному возі він повернувся до Белграда. Петра після белградської битви залишили при військовій комендатурі. Завдання військового загону, очолюваного поручником Урбаном, полягало у придушенні будь-якого вуличного опору. Підлеглі Петра заходили в будинки, звідти потім лунали постріли, після яких австрійський вояк, віддавши свою душу за кайзера і принца, ще лежав якийсь час посеред вулиці. Урбан із товаришами заходив у будинки і знаходив прочинені двері квартири, з якої стріляли. За злочинцем, звісно, і слід вичах. Вояки розгледівшись, забирали собі речі, які їм подобалися, — і йшли до наступного під’їзду. Вони навіть не дивилися на вбитого, з якого ще витікала тепла сукровиця. А що? Урбан дасть знати похоронній команді, вона й підбере. Сморід від диму, тлінних останків солдат і цивільних після тривалих вуличних боїв довго залишався в повітрі. І тому в будь-кого застрелений австрієць викликав огиду, а не співчуття.

Для Федора зустріч із Петром серед цього божевілля війни була гірша смерті.

Але вони зустрілися на одній із вулиць, коли Федір виносив із лазарету померлих. На тих, що померли вночі, зранку чекав санітарний віз. І хоч медсестри, не шкодуючи морфію, полегшували останні хвилі їхнього земного життя, морфій лише притуплював біль. Шансів вижити в них не було. Зранку легко поранені вояки разом із санітарами допомагали виносити покійників. Серед них і Федір. Петро впізнав свого краянина у зарослому вусами і бородою пацієнтові зі зграбними рухами рисі, незважаючи на те, що шрапнель продірявила Федорові м’які тканини лівої ноги. Кістки, дякувати Богу, вціліли, а рани затягнулися. Федір кульгав. Коли Петро шарпнув Федора за рукав і той обернувся, Урбан побачив темні, як весняні води Джуринки, очі Критая. Хтось вирішив їх зіткнути лобами на белградській вулиці, щоб вони разом сіли їсти білий духмяний хліб. Поручник Урбан щойно вийшов із пекарні на вулиці Теразійській, поруч із аптекою «Код цара Душана». Вони відійшли вбік. Вояки Урбана сіли на сходи будинку навпроти, очікуючи, поки їхній офіцер поговорить зі своїм знайомим. Вони не знали, ким доводиться лейтенантові Федір. Були в їхньому підрозділі поляки, словенці, хорвати і румуни з Баната. Говорив із ними Петро німецькою, але найчастіше кожен із них звертався до поручника своєю.