Сани йшли легко, ледь торкаючись снігу. Виїхали вони на фортечний пагорб. Минас сам устав із саней і пішов до муру. В останню мить Кшиштоф побачив, що батько дістав з-під кожуха велику скляну колбу, у якій довший час возив саламандр, боячись пожежі, — і кинув її у провалля, над яким височіла неприступна фортечна стіна. Колба, вдарившись об каміння, розлетілася на друзки.

Минас вдивлявся туди, де будувалася Вірменська брама. З високого пагорба саме те місце було прикрите білою пеленою зимового туману, але Минас шукав його, напружуючи останні сили.

«Коли Сеферович повернеться з Молдови, Кшиштофе, то запитай, чи буде війна».

Це були останні слова Минаса Сириновича. Більше ніхто нічого від нього не почув. Повернувшись додому, він зліг і, пробувши в гарячці два тижні, помер.

Після того, як юдеї Язлівця відправили до Стамбула Ашера й Нахума, прийшов до них ще один лист із Амстердама — про те, що Саббатай Цві прийняв іслам і виявився лже-Машіахом. Ще писалося в тому листі, що ті, хто повірили Саббатаєві й пороздавали свої маєтки, тепер бідують. Натомість у Язлівцях ні Ашкеназі, ні Залман, ані ще кілька купців, які торбами возили гроші з ярмарків, не спішили розпрощатися зі своїм майном. Вони спорядили нещасних Ашера й Нахума за свій кошт, але на більше не виявили охоти. Тепер Ашкеназі переймався звістками від Моше бен Єґуди Бебері. Сам Ашкеназі вже не їздив ні до Волощини з Молдовою, ні до Стамбула. Купував крам тут, у Язлівцях, і возив до Кракова, але інші юдеї та й вірмени, які поверталися з півдня, приносили тривожні вісті.

Розмовляючи якось із Залманом, Ашкеназі припустив, що до Язлівця османи не дійдуть та й буджацьких татар не пустять.

«Навіщо їм наш Язлівець?» — питав Ашкеназі Залмана.

«А я знаю?» — відповідав Залман.

Ашкеназі дивився на гору, де височіла фортеця. У бійницях виднілися гармати.

«Польська залога та загін Богдана Сеферовича могли ще вистояти від татар, — гадав собі Ашкеназі. — Але коли османи прийдуть зі стотисячним військом, зі своїми гарматами та кавалерією, то не відомо, чи Язлівець вистоїть».

Ніколи ж бо Ашкеназі з Залманом не чули й не бачили, як стріляють гармати язловецького замку, бо навіть коли налітали буджацькі татари, то до Язлівця не наближалися — грабували й палили навколишні села. І коли дим від згарищ допливав до міста — люди знали, що татари вже, повертаючись, на півдорозі до Дністра.

«Що мислите, пане Залмане?» — поділився своїми сумнівами Ашкеназі.

Залман задер голову, лічачи бійниці з гарматами.

«Ну, якщо сто тисяч їх прийде… — засумнівався Залман, — але звідки в них стільки війська?»

На Залманове запитання Ашкеназі не встиг відповісти, бо його погляд зачепився за вершника, що їхав вулицею до бурмістра.

У вершникові Ашкеназі впізнав Гриця Баревича, збирача мита з подорожніх купців для язловецьокого магістрату. Ашкеназі пригадав зустріч із Грицем кілька років тому, коли супроводжував хорунжого кавалерії Антонія Волянського. Припімнув Баревичів віз, дітей і норовисте теля. «Тепер, — Ашкеназі тримав поглядом Баревича, — кажуть, що надбав він маєтків і навіть відсудив від Волянського частину Митниці».

«І звідки в них стільки війська?» — знову перепитав Залман, бачачи, що Ашкеназі задумався.

«Якого війська?» — стривожився Ашкеназі й відпустив Баревича зі своїх думок. «А-а-а, в османів? Ну, якщо буде потрібно, вони приведуть під стіни Язлівця і двісті тисяч».

«Та шо ви таке говорите?»

«Те, шо чуєте».

Їхали вони Залмановою бричкою подивитися на Вірменську браму, яку майстри вже оздоблювали камінними візерунками. За тиждень мусили впоратися, бо надходив час Язловецького ярмарку. Обом юдеям було цікаво поглянути на нову браму, через яку проїжджатиме не одна сотня купців. Усім цікаво, як сини Минаса Сириновича подбали про виконання батькового заповіту.

Цвіла акація.

Духмяний, запаморочливий аромат висів на містом. Ашкеназі й Залман упивалися тим духом, наче свіжим медом. Кілька днів тому випали дощі, але тепло встигло нагріти повітря й землю, з якої виповзла на світ Божий комашня. Разом із дзижчанням мушви, гудінням бджіл у цей приспаний взимі хор вливалося іржання коней; корови й вівці пощипували зелену молоду траву. У шумі навколишніх лісів пощебетувало птаство. І в цьому відчутті Божої благодаті Ашкеназі й Залман побачили Вірменську браму, що затуляла в’їзд до міста з боку Бучача, і обом здавалося, що вона вбереже їх також і від війни.

Відомо, що після трьох років перебування в Язлівцях Гриць Баревич побудувався в Митниці. І коли Варварі минуло вже вісім років, Матієві п’ять, Іванові чотири, а Павлові три — перебрався з родиною на свій двір. Потім поставив на язловецькому шляху митний кордон. Допомогли гроші, якими підкупив язловецького бурмістра. Несподівано віднайшлися записи в судових актах, бо прадід Гриця Баревича, Ігнатій, судився з купцем Беньом Якубовичем. Той Беньо позичив у Баревича 1000 золотих і втік, переховуючись, до Перемишля, бо був перемиським громадянином. У тій судовій справі Ігнатія Баревича було названо шляхтичем. В іншому акті сказано, що Ігнатій Баревич продав свою язловецьку каменицю вірменам Сеферовичам за 900 золотих. Стояв той будинок поміж домами Петра Босака й Мартина Гнилички. Хотів Гриць відкупити собі той будинок, коли трапиться така нагода.

Якби не татарські набіги, то Баревичі були б одними з найбагатших громадян Язлівця. А може, порівнялися б із самим Минасом Сириновичем.

Окрім збирання мита, Гриць перетримував невеликі табуни коней, виганяючи їх до Горб-Долини, де виринали джерела, утворюючи польові озерця й мочари. Соковита трава й зеленавий бур’янець густо вкривали видолинок, на якому паслися коні. Купці, що зупинялися перед Язлівцем, бо платили Грицеві митні гроші, довідувалися від нього про коней, яких можна замінити на молодих і сильних. А коли Сириновичі вибиралися на Волощину чи до Стамбула, то Гриць продавав їм коней, виміняних у грецьких купців, щоб ті спродали їх дорогою, а гроші привезли Грицеві. А за той час знову на ярмарку купував молодих жеребців і випасав у Горб-Долині.

З дитинства Гриць знав про свою землю, записану за Баревичами, — лежала вона поміж Язлівцем та Ягільницею.

Дитинство його плило за Дністром. Спокійна течія, що огинала виступ гори, яка звалася Горабабою, входила в розломисті береги й текла до моря. Напливали над річкою хмари, приходили дощі, топилися в ній сніги, — а вона щовесни, підкрадаючись до городів і прибережних хат, тривожила тремтливу уяву малого хлопця. Над її берегами, вслухаючись у луни вовчого виття чи лисячого скавуління, дрижав він од дитячого страху. Особливо влітку, коли на іншому, далекому березі ріки, як бачилося Грицеві, хтось у лісі палив багаття, і білий дим, ледь торкаючись Дністра, стелився по течії. Якісь крики доносилися до Гриця. Там, на другому березі великої ріки, жили інші люди. З горабабського берега низина на протилежному боці здавалася малому безкінечною: вліті вона була зеленою-зеленою. Над нею літали птахи, поночі пищали кажани, грілися від води бабки. Світ Божий дрижав у своїй красі, наповнюючи запахами трав і повітря, що лоскотало Грицеві ніс. Він перевертався на спину і вдивлявся в соковито синє небо. Слухав землю, припавши до неї вухом так міцно, аж трава колола. Бавився жуками, ставлячи їм різні перепони, а вони, оминаючи його загати, неспішно прямували собі додому. Гриць знав — вони йдуть до своїх дітей. Під осінь, коли вода у Дністрі сіріла, течія в деяких місцях звужувалася, а літня далечінь ставала мрякою та туманами, — зникали тоді з-над води бабки й ховалися в землю Грицеві жуки. Хлопець знав, що дзявкотливі вовченята, які підросли за літо, вже скинули з себе підгорілий пушок шерсті. Ліси розсівали по траві своє останнє листя, Дністер уповільнював течію. Через зиму річка відпочине й навесні, проламуючи собі хід, вивільняючись від криги, зробить перше півколо біля Горабаби, скликаючи рибалок і човни до себе, народжуючи нові покоління риб, бабок, жуків, метеликів — усіх, хто живе з цією рікою віддавна й житиме далі. Узимі Гриць не зможе вийти на своє улюблене місце, звідки йому відкривається влітку пів світу, бо сніги засипають горабабські вулиці, пагорби й долини.