«А чий то маєток?»

«Антонія Волянського», — не одразу відповів Томаш.

«Ніколи не чув про такого».

«Хорунжий гусарії. Земля ця, — продовжив Томаш, — подарована була йому королем. Волянський прийняв, бо ніхто інший не хотів би тут бути».

Тепер обидва Сеферовичі повернули голови до фільварку, наче вирішували: завернути туди чи ні. І тоді Богдан пригадав собі, що минулоріч поширилася чутка, що за Митницею татари розграбували чийсь фільварок: худобу й коней забрали, але він тоді перебував під Краковом, тому чий то був маєток, не знав.

«Зупинимося в Баревича», — сказав Богдан Сеферович до Томаша. І, витягши шаблю, гукнув, щоб усі, хто їхав за ним, почули, і показав шаблею напрямок. Коротший шлях до Баревича, а звідти на Язловець був переметений сніговими кучугурами, тому Богдан вирішив їхати до Ставища, щоби вздовж Джуринки вибратися на роздоріжжя. Коло Джуринки їх захищатиме високий пагорб, і морозяний вітер не так дошкулятиме. Коли вони з’їхали й пішли чвалом уподовж річки, то побачили, що крига ще міцна, але острах проломитися з кіньми під воду змусив їх шукати проходу. У кінці пагорба, який їх захищав від вітру, знайшли дерев’яний міст і, щасливо переїхавши його, втрапили на язловецький шлях.

Господа Баревича стояла вже на язловецьких полях, а перед нею біля Червоної керниці притулилося по обидва боки природної улоговини кілька дерев’яних хат. Тут жили селяни, які так само як і Баревич, повернулися з придністровських лісів до Митниці. Дехто з них допомагав Грицеві в митних справах та випасанні кінських табунів.

Язловецьким шляхом ішов русин, і хоч до Баревичевої господи зоставалося кілька верст, Богдан Сеферович призупинив свій загін.

«Ти з Митниці?» — запитав русина Сеферович.

«Так, пане», — ствердив той.

«А куди йдеш?»

«Додому, пане».

«Може, йдеш із Язлівця?»

«Із Язлівця».

«Пішки?»

«Пішки від Короташів. Кінь мені здох».

«А які новини в Язлівцях?»

«Помер купець Минас Сиринович».

«Минас?» — ще раз перепитав Богдан Сеферович. Але русин не почув запитання, бо, поклонившись, пішов далі. Видно було, що промерз.

«У Баревича зупинятися не будемо», — наказав Богдан.

І коли загін протоптаним трактом виїхав на язловецький шлях, то біля Короташів наткнувся на задубілого коня вороної масті — мабуть, того нещасного русина, а від найближчого лісу до падла вже підступалася зграя вовків. Хижаки, помітивши загін Сеферовича, почали обходити верш- ників. Їх було п’ятеро. Першою, продираючи животом примерзлий тонкою скоринкою сніг, вела їх вовчиця. Коні стривожилися й майже з останніх сил шарпнулися, рятуючи себе і своїх господарів від нападу. Вершники повитягували з піхов шаблі й так в’їхали до Язлівця.

Так у березні 1672 року Богдан Сеферович, війт Язлівця й суддя вірменського суду, що на свій кошт спорядив у Язлівцях загін, з яким відбивав літні напади татар, прославившись несамовитою відвагою, повернувся з Молдови. Він так і не дізнався про які-небудь приготування османів до війни. Про це він скаже графові Конєцпольському через тиждень після похорону Минаса Сириновича, докладно переповівши все, що бачив за Дністром та в Цицорах.

І якщо одні вірмени влаштовували ярмарки в Язлівцях і возили саламандр у скляних колбах, то інші сікли шаблями татарські голови як капусту, а були ще й ті, хто жив коштом громади при вірменській церкві Богородиці. Навчали вони дітей і переписували Святе Письмо.

Так, писар Ованес Евдокаці любив дивитися на зовнішнє оздоблення церкви, яке нагадувало йому філігранну працю переписувача Святого Письма. «Камінь, — розмірковував Ованес, — зберігає кожну стрілку, зроблену каменярем, кожну китицю винограду, обличчя ангела чи напис. І поки різьблений камінь не відпаде від стіни — кожен може милуватися довершеністю форм і пропорцій». При церкві, у східній її частині, є маленька кімнатка, де світло падає на Ованесів стіл лише до полудня. Уже два роки він щодня, окрім неділі та свят, сідає переписувати Євангелія. Кожного ранку, коли у відхилене вікно, якщо це весна, вриваються співи пташок і запахи цвіту, а якщо зима, то лишень жовте світло дня, Ованес готує для своєї роботи три види чорнила: чорне, червоне і брунатне. Червоним він вимальовує заголовні букви кожного розділу й позначає числа євангельських стихів. Чорним пише всі стихи, а брунатним дозволяє собі удекорувати написане. Нещодавно з Амстердама почали привозити до Язлівця видані книжки з друкарні Воскана Єреванці, але Ованес, погортавши одну з них, на запитання Минаса Сириновича, чи не варто б таку друкарню прикупити для Язлівця, відповів так:

«Минасе, книжки, які я переписую, забрали половину мого життя. І я не шкодую про це. Кілька років Палин Тохатеці, брат моєї матері, вчив мене каліграфії. — Я сиджу годинами в комірчині, вмочаючи в різні чорнила своє перо, і кожну літеру виводжу на дорогому венеційському папері. Кожна літера, написана мною, не подібна до іншої. Я ходжу зі Спасителем від літери до літери, від слова до слова, від сторінки до сторінки. Коли я дописую книгу й мушу поставити крапку — я змішую всі кольори чорнила — червоний, чорний і брунатний в одне — моя крапка стає перламутровою, бо кладу її на віск, щоб вона не затерлася. Я підсуваю тоді книгу до заломленого світла, яке падає навкіс із мого вікна, і висушую цю крапку. Тоді рукопис готовий і чекає лише, щоб його переплели м’якою телячою шкірою».

Послухав Минас Сиринович Ованеса й вирішив не купувати для Язлівця друкарні. За кілька років Ованесового переписування в язловецькій церкві він спромігся переписати «Євангеліє» і «Служебник», які переплели в Кам’янці-Подільському і згодом повернули до Язлівця.

Постійне сидіння у крихітній кімнатці позначилося на Ованесовому здоров’ї. Він почав сліпнути. Від якогось часу в Ованесових очах почали тьмяніти літери, а після години праці — і взагалі розпливалися, втрачаючи свої контури. На столі з’явився підсвічник, але єпископ був схильний думати, що з роками Ованес вирішив симулювати свої хвороби, щоб отримувати гроші ще й на свічки. До того ж, від сирості, у якій Ованес провів майже все своє життя, йому дошкуляли болі в спині, а на зміну погоди завжди крутило в кістках.

Тепер багаті язловецькі купці, що хотіли зробити подарунок церкві чи монастирю, почали замовляти рукописні книжки не в Ованеса Евдокаці, а в молодших переписувачів, які хоч і вчасно, проте не з такою ретельністю, як Ованес, виконували замовлення.

Часом пропускали у своїх переписах слова або ж навіть цілі рядки. Заголовні уступи привозили їм із друкарень. Не дбали вони й про те, як вималювати ту чи іншу літеру, з якої починався вступ.

Останнім замовленням, яке довелося виконувати Ованесові, був заповіт Минаса Сириновича. Цю духівницю у разі смерті купця мав прочитати на панахиді сам єпископ. Тому Минас, який тоді повернувся після кількарічного перебування в Єрусалимі, був особливо прискіпливий до Ованеса. Трапилося це за кілька років до Минасової кончини, саме тоді, коли заклали перші камені Вірменської брами. Ованесові принесли від Минаса списаний на кількох листках заповіт із умовою, що ніхто не повинен знати, про що в ньому йдеться. Ованес поволі переписував тестамент. Уже збудували половину брами, а заповіт не був готовий.

Минас кілька разів приходив до Ованеса й питав:

«Ованесе, ніхто, крім тебе, не торкався листків заповіту?»

«Ні, Минасе, — кожного разу, коли запишу якусь частину його, забираю зі собою й переховую».

«Уже половину брами збудовано, Ованесе».

«Знаю, Минасе, — відповідав Ованес. — Встигнеш добудувати?»

І Минас своєю рукою дописав наказ синам: «Міську браму вірменську, яку я розпочав, — закінчити».

Завершуючи майже наосліп Минасів заповіт, Ованес дізнався, якими багатствами володіє Минас Сиринович і на що після його смерті призначено гроші.

У січні 1672 року, коли заповіт було переписано Ованесом, а браму таки не добудовано, Минас Сиринович відчув, що наближається його відхід. Він попросив старшого сина Кшиштофа, щоби той запряг у сани двох жеребців і повіз Минаса на пагорб, із якого проглядається Язлівець. Не посмів не послухатися Кшиштоф, хоча везти глибокими снігами хворого Минаса не хотілося.