Коли вийшли з божниці, Залман запитав:

«А з ким османи зібралися воювати?» — бо він найбільше боявся війни.

«Не знаю, але Моше бен Єгуда сказав, що кличе їх гетьман Дорошенко».

«А-а-а, — припустив Залман, — тоді будуть битися з поляками на Брацлавщині…»

«В османів тепер усе залежить від волі великого візира. Султан молодий. Хоча Турхан Хатидже Султан, мати Мегмеда, кажуть, привезена з України».

«Та хіба вона може пам’ятати, звідки вона?» — запитав Залман.

«Кажуть, що Мегмед схожий на неї. Білолиций, як тутешній місяць», — Ашкеназі задер голову до неба — над містом провисли низькі хмари, тому він не бачив ані місяця, ані зір.

А пара від його слів розчинилася у вечірньому повітрі.

Язловецькі ж купці переповідали історію пожежі на ярмарку в Ярославі 1625 по-різному, бо по-різному переповідали їм їхні попередники. Вірмени весь час говорили про якогось Бедроса, який поїхав тоді до Ярослава з тканинами, а повернувся з обгорілою бородою. Подейкували, що начебто збирався на ярославський ярмарок кілька тижнів, а повернутися з вигорілого дощенту Ярослава до Язлівця вдалося йому за кілька місяців. Упав той Бедрос на плитки язловецького ринку й ридма ридав три дні і три ночі. А тоді розповів, що пожежа з чотирьох кінців міста, наче саламандра, наблизилася до торгових рядів. Коли той Бедрос вимовив «Торгових рядів» — ним затрясло. Обмацуючи вигоріле волосся на бороді, він захлинався у спазмах. Розмастивши слину, що текла з рота, нещасний Бедрос більше нічого не сказав гуртові вірменських купців та ремісників. Якась сила кинула ним до землі, а коли він, полежавши, устав і хотів продовжити свою розповідь, то ніхто його не розумів. Казали, що цілими днями той Бедрос говорив сам до себе, наче смердючий цап. Але інші твердили, що то зовсім був не Бедрос, а якийсь Нарек, і не тканиною він торгував, а килимами. Так, жив тут у Язлівцях, але на ярмарок до Ярослава приїхав не з самого Язлівця, а з Кракова, бо повертався, спродавши там товари євреям, які везли ті килими до європейських міст. А заїхав він майже впорожні, тобто не маючи нічого, крім грошей. Заїхав і прикупив хутро від купців із Московщини, які Язловець обминали. Наладувавши хутра соболя, білки, білого горностая й лисичих шкір, вирішив Нарек затриматися ще на один день. Переказували, що коли Нарекові вози палали, то коні рвонули вулицею, але іржавий вогонь пробирався містом, випалюючи все на своєму шляху. Коні згоріли живцем. Великі вогняні кулі мчали містом, освічуючи присмерк. А тоді, вигорівши, розсипалися на іскри. Вигорав також і розум Нарека. І страх проникав гарячим повітрям із трахей до шлунка разом зі смородом пожежі. І привезли обгорілого Нарека до Язловець, де він помер третього дня, прикусивши в останньому подихові обпалені вуста міцними зубами аж до крові. Язловецькі євреї, ті, що тоді були в Ярославі, тиждень плакали біля божниці, а від їхніх одеж тхнуло димом. У кількох єврейських купців, які врятувалися, вогонь злизав усі багатства і залишив їм молитву. Помолившись, ті кілька вийшли вночі з міста Жидівською брамою й подалися на Волощину. Не було з ними ні коня, ні пса, бо не мали чим заплатити.

Минас Сиринович пам’ятав про язловецьких купців, про тих, що злиднями повернулися з Ярослава. До будь-якого міста в’їжджав з острахом, возячи з собою саламандр у скляному посуді. Минас вірив, що, кинувши їх у вогонь, можна буде загасити будь-яку пожежу.

Колись саламандр порадив Минасові старий єврей, який торгував у Відні. А зустрівся Минас із ним на одному зі шляхів, стоячи перед османською митницею, що збирала гроші за переїзд моста. Приглядаючись до охорони і збирача мита, Минас заговорив зі старим. Той старигань якраз під’їхав і запитав, як довго Минас чекає.

«Від полудня тут стоїмо», — відповів Сиринович таким голосом, наче чекає тут від учора.

Обоє дивилися на пастухів, що переганяли овець через міст.

Схоже, вівці були якогось місцевого аги, бо охорона мосту й сам митник терпляче чекали, поки отара перейде на другий берег.

Митник не спішився. Ледачим поглядом людини, якій опротивіла ця щоденна служба, він також проводжав овець.

Після розмови з віденським купцем Минас і прикупив кількох саламандр.

На час нашої розповіді про Язлівець померло тут три покоління та народилося три покоління прибулих із Кафи вірмен. Так переказували й так записували: перед османами три покоління вірмен уже дивилося на світ із язловецьких пагорбів. Перші три покоління, що померли у Язлівцях, говорили між собою вірменською й татарською мовами, наступні ж три — вірменською і польською. У перших трьох поколіннях язловецьких вірмен, як і після Халкіндонського собору, усі церкви і громади належали до східного православ’я, а від часу, коли єпископ Міколай Торосович вступив у свої права, більшість вірмен вважали Торосовича самозванцем і відступили з його єпархії. І навіть вартапет, що прибув зі спеціальною місією від католикоса, не зміг упоратися з ситуацією. Торосовича підтримував Ватикан. З-поміж тих, хто підтримав єпископа Торосовича, був молодий випускник папської школи Аствацатур Нерсесович — священник і проповідник у вірменській церкві Язлівця. Він залишиться в Язлівцях до 1676 року, коли османи під проводом Ібрагіма-шайтана знову здобудуть Язлівець, а тоді зникне.

Серед відомих вірмен у Язлівцях, окрім згадуваного Минаса Сириновича, знаний ще Богдан Сеферович. І, звичайно, не лише вони двоє. Були ще ті, хто залишив свої нерозбірливі підписи під переписаними Євангеліями чи Часословами, і ті, хто в язловецькому суді одвіку судяться за дванадцять ліктів адамашку або ж простирадла, прошитого золотим єдвабом. Також ті, хто оздоблювали каменем церковні фронтони, будинки заможних містян, утрамбовували міські вулиці й витесували надмогильні плити. Залишилися в людській пам’яті навіть ті, які 2 травня 1666 року зібралися в домі Димитра Козубика, бурмістра Язлівця. Власне туди було запрошено Семаня Ткача, Яна Гіщака, Богдана Сеферовича, Захарія Беднаржа, Якуба Крохмального, Яна Тарнопольського, Яна Цимбалістого, Кжака Якуба, Мцєя Мазура й Матіяша Хащинського. Покликали вони також Якуба Барановича і пані Кузьову, яка була вдовицею, через те, що Якуб Баранович, міщанин язловецький, сокирою вбив її чоловіка, заплативши Кузьовій за свій злочин 70 золотих із умовою, щоб ні його, ні його дружину, ні дітей більше ніхто не смів турбувати. Усі, хто був у домі бурмістра, схвалили такий вирок, а підписали двоє: Димитр Козубик мовою руською і Богдан Сеферович — польською, скріпивши угоду печаткою на зеленім воску.

У березні 1672, коли Язлівець прощався з Минасом Сириновичем, Богдан Сеферович, оборонець Язловець, повертався зі своїм загоном із Молдови.

Через чотири роки, 5 лютого 1676 року, Сеферович дістане з усім потомством герб Любіч від короля Яна Собєського.

А тепер, 1672 року, покликав Сеферовича Конєцпольський супроводити невеликий загін послів, що лаштувався до Стамбула. Потрібно було провести їх за Дністер, бо їхали вони на перемовини з великим візиром. Перемерзлими шляхами разом із послами Сеферович дійшов до Цицор. Розпрощавшись із посольським загоном, який прямував у Ясси, перебув Сеферович кілька днів у Цицорах. Просив Конєцпольський Сеферовича не просто супроводити посольство, на яке, звісно, могли напасти татарські чамбули, хоча татари взимку сиділи в себе в буджацьких степах, та й з Криму також у холодні зимові місяці ніхто ніде не вирушав. Сеферович мусив розвідати в Молдові, чи не приготовляються османи до війни. Він одразу помітив, що жодних воєнних приготувань нема. У містечках із фортецями османи тримали невеликі залоги — не було потреби в більшому війську, бо самі господарі Молдови й Волощини справно платили гарач. Османські урядники приїжджали тоді, коли потрібно було переписати населення, з якого збирали податки. А османське військо з’являлося тут, коли хтось із господарів бунтував, або ж османи йшли воювати в Європу. Люди Сеферовича та їхні коні перепочили й роздивилися довкола, а тоді рушили на північ, сподіваючись дістатися за два тижні до Язлівця. Але перейшовши Дністер, загін Сеферовича змушений був затриматися. Тріскучі лютневі морози наздогнали їх за Дністром, і доїхали вони лише до Чорткова. Там і перебули тиждень, а коли мороз відпустив — рушили до Язлівця. Минала перша декада березня. Сікло снігом. З Чорткова поїхали через Ягільницю. Наближаючись до Митниці, Сеферович зауважив фільварок, до якого вела засніжена дорога, перешита заячими та лисячими слідами. Було сонячно. На морозі виблискував срібними голками сніг. Під вершниками рипіли сідла. Комонні були одягнені в кафтани з верблюжої шерсті, які Сеферович відкупив у Минаса Сириновича для своїх вояків. Морозяний вітер щоразу зривався серед голого поля, збурюючи вранішній сніг. Загін долав шлях поволі. Вершники їхали з опущеними головами, заплющивши обліплені снігом очі. Потрапивши дорогою у сніговій, і коні, і вершники були обліплені снігом. А здалеку вони нагадували тремтливий срібний ланцюг. Праворуч, кілометрів за два, серед білого поля показався двір із господарськими забудовами. Але чи хтось там був, чи ні, розібрати було годі. Від тривалого безсоння й зимового сонця в Богдана Сеферовича почалося запалення очей. І коли крижаний вітер налітав на загін, Богдан відчував різь у закислих очах. Поруч їхав його молодший брат Томаш. Майже цілу дорогу брати не розмовляли. Але тепер, побачивши фільварок, Богдан Сеферович спромігся на кілька слів: