Віллу зачинять, бо Феліціян знову стане військовим, а Гелена з дітьми переїде до Чорнокінецької Волі, а згодом до Кракова, де й переживе з дітьми війну. Протягом усього часу перебування в місті російських військ віллу Коритовських використовуватимуть під лазарет. Якийсь час там житиме російський генерал, потім великий князь Міхаіл Алєксандровіч. Після війни Коритовські віллу продадуть єврейському купцеві, а самі, доклавши грошей, куплять дім у Львові. Це трапиться тоді, коли Чортків стане містом Речі Посполитої після українсько-польської війни.

На початку війни двічі тяжкий плач накривав Митницю: перший — у серпні 1914 року, коли селянам прочитали указ цісаря про вбивство престолонаслідника. І другий — коли забирали хлопів на вóйну. Як було згадувано, сто вісімдесят трьох митницьких чоловіків покликано до цісарського війська. Зійшлися вони на оголошення сільського громадського уряду о шостій годині по полудні. Наступного дня возами й на піхоту пішли майбутні вояки та офіцери до чортківських касарень. А Феліціян Коритовський примчав із Трускавця в Чортків до полку, де перебував у резерві.

Після того затяжні дощі наповнили води Джуринки й Серету.

А 22 вересня 1914 року російські війська вже захопили Чортків.

Сказано було: «Якщо Месія прийшов би до нас сьогодні, то ребе Чорткова був би королем Ізраїлю». Чим заслужив таке право той ребе? І чому в Чорткові, містечку однієї вулиці й Ринку, міг жити майбутній правитель Ізраїлю? І як він називався? О, ви ще питаєте… У ті часи кожен хасид знав, хто такий Довид Моше Фрідман. У ружинецького ребе Ісроеля Фрідмана, чий рід виводився від Баал Шем Това, двоє синів — Довид Моше й Аврогом Яків — продовжили династію в Чорткові й Садгорі. У Чорткові Довид Моше мешкав у пишному палаці з садом, а його брат Аврогом Яків у Садгорі — також у палаці з садом. У Чорткові збудували нову синагогу з двома вежами, у Садгорі так само була синагога з двома вежами. Усе, що відрізняло Чортків від Садгори — те, що палац чортківського ребе був більшим і величнішим, а в садгірського зате — більша синагога. Але хто їх порівнював? Може, заздрісники, бо брати, відвідуючи один одного, більше говорили про Тору, аніж про свої маєтки. Здається, що Довид Моше був молодшим і забрався з Садгори, залишивши двір Авгорому Якову. Перед тим, як їхати до Чорткова, затримався на якийсь час у Потоці. І трапилася там пригода: задумали в Потоці будувати нову церкву. Усі мешканці за громадськими правилами мусили внести гріш на будову храму. Три ночі не спав Довид Моше. А тут приніс хтось звістку, що в Чорткові продається палац. Графиня Єроніма Борковська продавала свою посілість. І ребе купив той палац. А до палацу прикупив ще пів міста з землею, зарослою верболозами, кущами та різнотрав’ям. У палаці було п’ятдесят чотири кімнати, великий конференц-зал та їдальня. Навколо палацу виплекали дивовижний сад із доріжками, посипаними гравієм. Праворуч — кількаповерхова будівля, де зупинялися численні гості.

Перше, що почули юдеї з уст цадика, було щось про мелодію: «Трапляється таке, — сказав він, — що поміж двома царствами починається війна, і триває вона тридцять років. А потім зі стогонів тих, хто загинув у бою, і радісних вигуків переможців народжується мелодія, яку можна співати перед цадиком». І коли розійшлися гебреї по своїх домівках, то думали вони, про яку мелодію і про яку війну він їм сказав? Було це сказано задовго до війни, яка зруйнує їхній пишний палац. Син Довіда Моше помре під Віднем, назавжди втративши Чортків. Виглядало, що задовго до руйнації Довид Моше почув мелодію війни й переказав, як міг, своїм єдиновірцям. Він знав, що роки лихоліття доведеться переживати синові та молодшим поколінням, які належали до його чортківського двору — і хотів їх попередити. Але вони не зрозуміли його слів.

Навіть за мірками найбільших багачів Чорткова та околиць палац ребе вражав пишнотою та зовнішніми оздобами. Хіба ще граф Генрик Бадені з Коропця міг пишатися своїм палацом та садом. Фрідмани ж вражали не лише палацом, а своєю вченістю. Слова, які виходили з їхніх вуст, або ж ті, які вони записували на папері, нашіптував їм Бог. На той час у Чорткові була одна синагога. Належала вона всій юдейській громаді, навіть тим, хто видерся на гору, де розмістилася Вигнанка. Все одно в суботу сходили вони з гори до міста, перетинали місток через Серет і починали молитву, коли з’являвся десятий мужчина. Ще за життя Довида Моше запрошено було віденського архітектора Ганса Гельдкрамера, який привіз креслення нової синагоги. Старечі очі ребе ще встигли побачити споруду нового дому молитви в архітектурних кресленнях. Невдовзі після того, як чортківський двір садгорівських цадиків зібрав кошти для побудови нової синагоги, праведний Довид Моше помер. Батька заступив син Ісроель Фрідман, будучи прямим нащадком правнука Баал Шев Това, Ісроеля Фрідмана, який доводився йому дідом.

Про двір чортківського ребе передавалися з уст в уста різноманітні історії. Більшість із них про самого Довида Моше Фрідмана. Казали, що в кабінеті ребе, який займав половину першого поверху палацу (може, прибрехали?) стіни зашиті книжковими шафами. Ні в кого в Чорткові не було такої бібліотеки! Ніхто в Чорткові не прочитав стільки книжок, як ребе! І ніхто в Чорткові не читав книжок для того, щоби слухати й виконувати Божу волю! Коли ребе переїжджав із Садгори до Чорткова, то очевидці присягалися, б’ючи себе в груди, що бачили, як од бучацького шляху аж до самого палацу їхало тридцять возів із книжками. Найняли міську бідоту переносити книжки до палацу й добре заплатили, бо насувався дощ і ребе боявся, щоб ніщо не замокло. Коли хтось приходив до Фрідмана, то часто бачив, як той у величезній кімнаті сидів за маленьким дерев’яним столиком. У кімнаті пахло типографічною фарбою. Золота пилюга спадала широким конусом від сонячного проміння. Борода ребе накривала сторінки розгорнутої книжки, а сам він, схиливши голову, як здохла курка, читав. Про те, що ребе цілими днями читає, також балакали різне: «Якщо він читає, то звідки в нього гроші?» Один хасид, який приїхав із Садгори з ребе, оповідав таку пригоду — мовляв, Нахум із Штепінешта сказав про ребе таке: «Коли Довид Моше торкається обкладинки Книги псалмів, а тоді, розгорнувши книжку, починає її читати, то сам Господь звертається до нього, кажучи: «Сину мій, Довиде Моше, прийми у свої руки світ, який я тобі передаю, і твори з ним усе, що тобі спаде на думку»». «І що ви гадаєте?» — запитував той оповідач у присутніх. І, не дочекавшись відповіді, казав: «Наш ребе такий вірний слуга Господа, що поверне світ у первозданному вигляді, яким його прийняв».

Одного разу вибирався чортківський цадик до Митниці. Було це навесні, щойно ворони й сороки встигли позмітати крилами і хвостами брудні сніги, які від пригрітого сонця, змішавшись із відталою землею, утворили баюри на всьому шляху. Виїхав із Чорткова в супроводі кількох хасидів, хоча їхати Довиду Моше до Митниці не було особливої потреби: ребе щойно закінчив свою працю про Шабат і Хануку, на яку чекали інші цадики, щоби потрактувати, що важливіше: свічки, запалені у Шабат, чи — ханукальні. Бо інколи Ханука припадала на Суботу. І тоді поставало питання про ті свічки. Син ребе Ісроель, побачивши, що батько не виходить зі свого кабінету кілька днів, якогось дня прочинив двері, просунув голову, а потім увійшов до тиші, у якій скрипіло перо. Так дряпали голуби по ринвах палацу, особливо навесні, коли облаштовували там свої гнізда. Довид Моше запитав Ісроеля, чи щось трапилося? Ісроель відповів батькові, що нічого не трапилося, але хасиди Чорткова занепокоєні тим, що ребе тиждень не виходить із палацу. Так пояснив свою присутність у кабінеті батька Ісроель. «Я мусив написати про Шабат і Хануку, — сказав Довид Моше. — І хотів закінчити до часу, коли поїдемо до Митниці». На столику лежало кілька жовтих аркушів паперу, списаних рукою старого цадика. Ісроелеві кортіло взяти ті папери до рук, але поки батько сам не розповість, про що він написав, на язик сина не скотиться жодне слово, вимащене у слині. Тоді Довид Моше запитав Ісроеля, що той думає про світло Суботнє і світло Ханукальне. Питання було таке просте, що Ісроель подумав, що батько хоче, аби той напружив свою пам’ять і пригадав уривки з усіх книжок, де написано й пояснено гебреєві, що означає світло Суботи і світло Хануки. Тоді Довид Моше поставив друге запитання перед Ісроелем: «А якщо збігаються Субота з початком Хануки, то які свічки купувати в крамниці, щоби вони освітлювали дім?» А третє запитання, яким Довид Моше притиснув Ісроеля до книжкових шаф, було таким: «Що означає це світло, яке ми можемо бачити оком? І навіщо воно нам?» Перед Ісроелем постали ці три запитання. Лежали вони, наче суботні страви на столі, покритому білосніжним обрусом, до яких йому належало торкнутися рукою й вустами. І не знав майбутній цадик чортківського двору, з якого ж розпочати відповідь. «Ісроелю, — порушив мовчанку Довид Моше, — якщо ми дивимося на світло, яке випалює навколо себе темряву, то не в білий же день воно нам знадобиться, а лише тоді, коли ніч? І одне світло нам осяє все, що нас оточує навколо, а інше — висвітлить усе, що всередині нас. І не просто висвітлить легені, стравохід, кишки, жили і кров, а те, навколо чого тримається наше тіло. А тримається воно не на хребті й кістках, а на душі. Тому світло Ханукальне, яке опромінює нас зсередини, потужніше за Суботнє».