Частина митницьких гебреїв належала до бучацького кагалу, а частина до чортківського. Не було їх аж так багато в тій місцевості, але саме тому, що ізраелітів там було мало, і вирішив Довид Моше навідатися до них. Митницю гебреї заселяли з обох боків. Одні приходили з Язлівця і Бучача та околиць, а інші — з околиць Чорткова. Не було в Митниці синагоги, найближча — у Язлівцях. Про чортківську божницю Фрідманів, як і про самого Довида Моше, митницькі гебреї не могли не чути. Слово про неї сіяло, наче коштовний камінь персня, який Довид Моше носив на підмізинному пальці лівої руки. А про самого цадика й казати годі, бо побачити, почути чи торкнутися поли його шовкового халата, — було неабияким щастям для будь-якого хасида. Лейба Ґольдштейн, управитель дібрами Волянських, уперше почув новину, що цадик бажає відвідати митницьких хасидів у шинку Перетца. Почув це під час розмови Перетца зі служкою синагоги. Останній на запитання Перетца про цадика розповів, що Довид Моше вибирається відвідати хасидів Ягільниці, Митниці та Язловець, а також заїде до Бучача, куди його віддавна кличуть. Ґольдштейн наздогнав служку на вулиці. Схопив за руку. Той повторив те, що сказав Перетцові та те, що чув минулої суботи в синагозі. Ґольдштейн, повернувшись до митницького фільварку, розповів дружині про почуте від Перетца. Берко Альтман, орендатор млина, був прикликаний Ґольдштейном одним із перших. Почали вони радитися й перебирати всіх митницьких гебреїв, і тих, що прийшли сюди з чортківського боку, і тих, хто прийшов із язловецького. Нарахувавши всього вісім родин, Лейба з Берком почали думати-гадати — як прийняти славного цадика в Митниці, де немає синагоги й навіть микви. Після зустрічі Ґольдштейна з Альтманом у саду за будинком Волянських про прибуття ребе знали всі чоловіки гебрейських родин: знав різник, власник крамнички, корчмар, два міняйли і служка дому молитви, бо в одній хаті, що належала митницькій громаді, гебреї облаштували дім молитви й найняли до нього служку.
Тим часом цадик, перечитавши своє письмо й переписавши з чернетки набіло, надіслав його поштою до амстердамського видавництва.
За кілька днів сонце підсушило землю. У дворі ребе почали готувати бричку й пакувати скрині та валізи. В одні скрині складали книжки, з якими Довид Моше не розлучався ніколи, а в інші його одяг — халати, штремпеле, взуття, спідню білизну.
Багатий внутрішній декор наробив слави синагозі по всій Галичині та Буковині. З’їжджалися сюди хасиди помолитися й роздивитися красу божниці. Було багато й тих, хто хотів почути чортківського ребе чи принаймні його побачити.
Світ за Довида Моше в Чорткові не був надто ворожим до хасидів. Зазвичай сини Ізраїлеві, зайшовши до будь-якого краю, обживали його, наче тут народилися, але водночас поводилися наче гості, які колись попрощаються та поїдуть додому. Так на початку нашої історії поводилися язловецькі гебреї, збаламучені вістками про Саббатая Цві. Так само жили біля двору чортківського ребе й хасиди на переломі століть. Ребе, розмовляючи з Господом, чекав на Месію. Хасиди ж чекали, коли ребе скаже їм, що Месія прийшов. Але не всі в Чорткові чекали на юдейського Месію, про якого сповістив би містечку Довид Моше, інша половина схиляла свої голови в молитвах перед Ісусом Христом і вірила в його друге пришестя.
Огорожею відділили палац від решти містечка. Перед палацом виднілися причепурені парк і сад. Інколи ребе проходжався доріжками парку з дорогими гістьми. Навесні, коли зацвітали дерева та кущі, неймовірний запах витав у повітрі. Деякі рослини на прохання ребе привозили з Балкан і Туреччини. Ось чому палац потопав у ароматах айви, сливи, черемшини. До тих запахів за огорожею додавалися пахощі акації, яка росла навпроти палацу. У кращі часи хасиди звідусюди їхали до Чорткова з Галичини, Волині, Буковини, Румунії. Дехто брав із собою синів. Усіх приймав Довид Моше. Під час великих юдейських свят подвір’я перед його палацом заповнювалося людьми. Інколи хасиди танцювали, тоді співав чортківський хазан ребе зі своїм хором. Так, так, коли співали хасиди, то послухати їх сходилися ґої.
Тим часом Довид Моше, попри свою святість та вченість, старів. І хоча знав напам’ять Тору, тлумачив її, читав книжки, святкував усі свята, приймав гостей, жив у п’ятдесяти чотирьох кімнатах палацу, — старість змією висмоктувала з ребе життя, як жовток із воронячого яйця. Очі ребе, коли він читав, тепер бачили розмиті літери, а коли йшов до синагоги, то чув шаркання, але не бачив своїх черевиків. Здавалося, що він втуплюється в землю. Йому важко було піднести обважнілу на старечих в’язах голову. Розмовляв із відвідувачами, заплющивши повіки, наче спав. Плечі його осунулися, гейби розмитий весняною повінню берег річки.
Невидимий тягар давив на рамена, притискав ребе до землі.
Невидимий палець тиснув ребе, і Довид Моше знав, хто це тисне, бо чекав цієї миті все життя.
Священник отець Іван Феліштан старої церкви в Митниці вже не застав. Він увійшов у фелоні, розшитому херувимами та виноградними лозами, до нової — з каменю й цегли. На першій же проповіді, серед голих стін божого храму без іконостасу, прочитав притчу про блудного сина з Євангелія від Луки, розділ 15, стихи 11–32. Отець любив ці стихи з Євангелія. Читав їх високим, ледь тріснутим голосом. Коли ж після читання послань апостола Павла замовкав хор і в церкві западала кришталева тиша, він починав читати цю притчу, якої митницькі християни не розуміли: ні ті, хто постився й жив праведно, — ні ті, хто бився, крав чи пив. Важка книжка у священницьких руках, з якої сповіщалося про Ісусове життя, залишалася для них не прочитаною, але почутою. Застебнувши Євангеліє на металеву затраску, від чого прокидалися навіть ті, кого зморила дрімота, отець розповідав, як потрібно розуміти слова Ісуса. І коли Євангеліє щонеділі розгорталося, наче царські врата, голосом Феліштана, то митницькій дітворі, яка ледве витримувала спокійно службу, уявлялося, що Ісус із апостолами з’являлися з царських врат і зникали в них разом зі священником. І коли за отцем зачинялися царські врата, а два хлопчики, які прислужували під час літургії, теплими подихами колихали вогонь свічок, то повітря у храмі наповнювалося пахощами ладану. У дитинстві навіть Данило Баревич думав, що сизий дим із кадильниці, який звивається догори, заповзає в усі щілини вікон, від якого лоскоче в носі й воркотить у шлунку, — спускається священнику з самого неба.
Жодні єврейські імена зі Святого письма не могли б переконати нікого в Митниці, що євреї не винні у смерті Спасителя. Навіть Критай знав, що винен Ґольдштейн, винен Альбін, винні крамар, міняйли і служка. Усі митницькі євреї разом зі своїми жінками та дітьми були винні. До того ж, вони, ті євреї, або не знали притчі про блудного сина, або не хотіли про неї чути, а робили все, щоб кожної суботи на столі в них було вино і хала. І щоби служниця доглядала їхніх дітей і поралася за них на кухні. Тобто там було все навпаки й інакше, ніж те, до чого звикали з дитинства митницькі християни. Тим часом столярі закінчили різьбити іконостас, і о. Феліштан закликав кількох чоловіків, серед яких першим був Федір Критай, щоби встановити його. Дерево придбали в Берем’янах, а іконостас та царські врата замовили в язловецьких майстрів. Коштувала митницькій громаді нова церква немалого гроша. Протягом кількох років ходили збирачі з металевою опечатаною скарбничкою від хати до хати. Перше, що зробили, коли церкву накрили бляхою, а на дзвіниці встановили новий дзвін, — перенесли начиння зі старої: престол, дарохранительницю, дароносицю, хоругви, дещо прикуплене з нового. До Великодня купили фісгармонію, замовили з Відня. Унесли також церковні книги кінця сімнадцятого століття, у яких записано історію всієї Митниці: як вона народжувалася, одружувалася та помирала. А тепер встановлювали іконостас і царські врата. Отець Феліштан стояв на дворі свого обійстя, коли побачив, що навпроти церковного пагорба хтось привіз і поскладав дерево на будову. Він не став бити у дзвін, щоби скликати людей на пораду, а наступного дня поїхав на горішній фільварок до Волянського. Скінчилося тим, що корчму побудували. Волянський відступив ґрунт в оренду Альбінові. Поки встановлювали та припасовували іконостас та царські врата, отець Феліштан зі своїми помічниками спостерігали, як зводиться корчма. Коли Альбін приїхав із родиною до Митниці, то його, наче рідного брата, зустрів Лейба Ґольдштейн. Гебреї напливали до Митниці купувати землю або орендувати її у Волянських, дехто скуповував і перепродував худобу, дехто відчиняв крамнички. Ґольдштейн віддавна був управителем у Волянських. Згодом його змінить Ашкеназі, сілезький гебрей, бо зять Волянського Коритовський, узявши позику, розширить фільварок. Але це буде потім — перед самою війною. А сьогодні отець Феліштан, дивлячись на збудовану вже корчму, відчуває, як кидає його в жар від самої думки про Альбіна. Того Альбіна, що не вірить у Спасителя, у Господа нашого Ісуса Христа і який після своєї Суботи відчинятиме корчму для митницьких християн.
