Баревичі снідали. Данило сидів за столом просторої кімнати. Навпроти нього — Анна з Настею. У кімнаті два вікна. Одне — причілкове — виходило у двір, а друге, за Даниловою спиною — на язловецьку вулицю й Червону керницю. Анна з Настею бачили, що робилося на вулиці, а Данило — на оборі. На кухні поралася служниця, сирота з Пожежа.

Ранок розпочався з розмови про фільварок. «Вчора зустрів Критая», — сказав Данило до Анни. При згадці про Критая Настя зиркнула на батька, але Данило пропустив доччин погляд.

«Знов бив жидів?» — запитала Анна.

«Нєа, — відповів Данило і пробив шкаралущу яйця срібною ложечкою. — Розповів, що Коритовський привіз агронома».

«А звідки?» — зацікавилася Анна-мурзиха.

Вона дивилася, як Данило обчищає шкаралущу й віддирає разом із нею недоварений білок.

Давно Баревичі не згадували Волянських. А коли на оборі показався о. Феліштан у шеврових чоботях, то випала слушна нагода пригадати.

Приїхав отець цуговими кіньми, купленими в Коритовського, лискучим повозом.

Баревич бачив: парох зіскочив із повозу, але продовжував розмовляти з Анною, яка сиділа спиною до вікна.

«А ще в них були цигани», — продовжував Данило.

«В кого?»

«Ну, у Волянських», — розтягував Данило, дивуючись, чому о. Феліштан не заходить у дім, бо з Баревичевого поля зору він зник. «Певно, роздивляється сушарку», — подумав Данило. Він навмисно сказав Анні «у Волянських», а не «у Коритовських».

«Казав Критай, що стара циганка просто в лице кинула тому Коритовському, що він уже стоїть посеред руїни. І щось недобре казала про того його горбатенького хлопчика. Критай казав, що захлиснеться водою. Але чи п’ючи, чи купаючись — не знати».

«Що то на них за напасть?»

«Приїхали й хотіли, аби нагодували їх та їхніх коней, — розповідав Данило. — У Коритовського компанія грала у бридж. Циганів прогнали. За якийсь час, у довгій квітчастій спідниці з’явилася циганка. Казала це Коритовському в присутності гостей і служниць. Спустили на неї псів. Але вона спокійно пішла, звідки прийшла».

«І пси не вчепили її?» — перепитала Анна, знаючи, яких вовкодавів тримають на фільварку.

«Підбігли, але вона обернулася — і пси попадали як мертві».

Перед війною сказилися бджоли. Звідкись до саду, за будинок Коритовських, прилетіло аж три рої. Гелена, виглянувши надвір, перелякано закричала, що бджоли можуть покусати малого Владислава. Вона все страхіття накидала на горб сина. Феліціян натягнув сподні — і вибіг. Кілька форналів стояло перед акацією, задерши голови. У кроні, майже на самому вершку, дрижав волохатим наелектризованим гулом бджолиний рій. Два інших гуло на сусідніх деревах. Поодинокі бджоли літали навколо своїх роїв, розвідуючи, що діється навколо.

Мицьо, розповідаючи щось про бджіл, не раз пригадував історію, як дика оса колись укусила за язик одного митницького, який від того помер. Гелена завжди була перелякана бджолами та осами. Завжди не радо відпускала Феліціяна з сином на Джуринку, над якою літали бабки, оводи й дикі оси. Деколи плавали водяні щурі, лякаючи митницьких хлопчаків і віднаджуючи їх від води. Улітку митницькі діти днями борюкалися у водах Джуринки. І жодні погрози, що зі сраки виросте верба, не могли їх налякати. Але щурів — боялися.

Гелена благально дивилася на Миця, який поволі ліз по дереву. Здавалося, що рій заплутався в листках липи. І щойно Мицьо дістанеться до бджіл поближче — вони залишать Геленин сад і Геленині думки. Бджоли й самі не знали, що їм чинити. Відділившись від старих бджіл, молодий рій облюбував липу. «Чому нашу?» — думала Гелена. Тим часом Мицьо зачепив відро, наповнене на три чверті водою, на гілку. Рій висів у нього над головою. Гелені здавалося, що бджоли тепер усілися на голову Миця, і йому тра тільки обережно злізти з дерева і стрясти з голови небезпечних комах. Насправді Гриць міг дістати рукою гілку, обліплену бджолами. Він запхав руку в відро й зачерпнув долонею воду. Бджоли сполошилися й наче на мить притихли, але за якусь хвилю знову загули, і рій почав розростатися на очах. Тоді Мицьо підніс відро й узявся струшувати рій. Бджоли падали у відро й поза ним. За годину боротьби з роєм він переніс бджіл до вулика, який привезли Коритовському з Митниці. Рій увійшов до свого нового дому. Ніхто з обслуги Коритовського не знав, що з тими бджолами чинити. Пообкушуваний Мицьо, у якого спухла ліва щока, а під оком чорніла смужка бзини, припустив, що цей рій летів з новою маткою.

Що може залишити святий по собі?

Десять тисяч послідовників Довіда Моше Фрідмана не потребували особливих доказів святості цадика. І навіть якщо ребе подорожував каретою, одягав на голову соболиний штраймле, взував на ноги золоті черевики, оббиті срібними цвяшками, то все-одно летів хмарами переказів хасидів та ґоїв про свої чуда. А благословення й поради, які ребе вділяв усім, хто відвідував його в чортківському палаці, кружляли містечками та селами Галичини й Буковини. Залишив свій палац, який зруйнували війни. Залишив синагогу, яку пограбували й перетворили на палац піонерів. Місце його поховання на одному з чортківських кіркутів стало місцем паломництва, хоча з тих десяти тисяч небагато хто вижив. Хтось ще існує в Ліверпулі та Єрусалимі. Перервалася ружинська династія. Але через багато років по смерті Довіда Моше і його сина Ісроеля на аукціонах з’явилися листи, статті й навіть печатка. З-поміж рукописів, які залишив по собі ребе Довід Моше Чортковер, знаємо про кілька листів до рабінату, записки до чортківського магістрату й незавершену статтю про Саббатая Цві. Звичайно, писане і друковане слово ребе мусило пережити вогонь, злодіїв, міль і потопи, щоб опинитися на розпродажі. Хтось це переховував, перевозив і наражався на небезпеку. Довід Моше листувався з багатьма цадиками, дописував до хасидських видань і редагував книжки. Кілька пожовклих аркушів, списаних рукою ребе, через багато років з’являться на одному аукціоні книжок, рукописів та листів рабинів. Найцікавіше з виставленого на продаж — аркуші про Саббатая Цві, що були, очевидно, статтею. Однак те, що продавалося, назвати завершеним твором чи статтею не випадало. Аркушів було всього чотири. Вони якимсь чудом уціліли. Через сто років після того, як просохло на них чорнило й рука ребе погладила написане, хтось виставив рукопис на продаж у Єрусалимі. Три лоти, у яких фігурувало ім’я чортківського ребе, помістили в каталозі аукціону Кедем. Один — як ми вже знаємо — уривки статті про Саббатая Цві, другий — знимка, а третій — печатка. З опису пропонованої печатки виглядало, що 1880 року виготовлено її у Цфаті. По колу напис «Печать ребе Давида Моше з Чорткова». У центрі Маґен Давида, навколо якого написано «Бейт Давид, Охель Моше, Тіферет Ісраель». У центрі зірки Давида виднілися літери, які означали «Цфат», розгорнута книга й корона Тори.

Хіба це все, що залишилося?

Штаб п’ятнадцятого корпусу дев’ятнадцятої дивізії Османської імперії з основними підрозділами зайняв лінію оборони біля Бережан. На початку травня по Язловецькій дорозі в напрямку Митниці сунуло три роти — дві піхотні й одна артилерійська. За ними їхали санітарна підвода та три польові кухні. В кінці маршової колони плентався рядовий Кюбат. Він роздивлявся на всі боки, незлобиво підганяючи мулів, що тягнули його двоколку. Неперервні дощі розквасили польові шляхи, мули застрягали у в’язкому болоті, насилу витягуючи вгрузлі колеса. На новому місці Кюбат устиг помітити інші кольори неба й землі, не такі, до яких він звик в околицях Перґамону в Малій Азії, звідки походив. До мобілізації він, селянський син, випасав отари овець у передгір’ях свого села, з цього й годувався. Був одружений і тішився двійком дітей. У перші дні війни Кюбатів річник мобілізували, і він потрапив до піхотного полку. В бою під Салоніками Кюбата поранили. Сподівався, що його комісують, але лікарська комісія визнала його ще цілком придатним для служби. Після переформування поріділого після боїв полку Кюбата перевели до відділу польових кухонь. У складі нової частини він потрапив до Белграда, а далі — на митницьку дорогу. Підрозділ кухонь, у якому Кюбата призначили старшим, замикали Гусейн із Афиону і Велі з Кониї. Гусейн і Велі — новобранці-резервісти. Командування фронту на язловецькому відтинку вирішило висунути малу групу новоприбулих турків на передову. Їм належало зайняти другу лінію оборони разом із австрійськими підрозділами, укомплектованими чехами, словаками й русинами. Перші підрозділи, діставшись Язлівця, переночували в наметах. Наступного дня, поснідавши, вирушили до передових позицій. В австрійських шанцях на них чекали ті, хто пережив люті холоди зимових місяців на межі 1915 й 1916 років. Австрійці вирішили замінити деякі свої частини на турецькі. Солдати та офіцери на фронтових позиціях перехворіли тифом, а навесні — щойно пробилися перші паростки трави з лободою — дизентерією. Доводилося відправляти на лікування цілі роти. Командири турецьких підрозділів висловлювали побоювання перед союзниками, що зміна клімату й харчування може позначитися на боєздатності турецьких частин, однак ситуація на Східному фронті вимагала поповнення. Турки одразу потрапили під затяжні дощі і проливні весняні зливи. І, хоч у Галичині весни од травня переважно теплі, але цього, 1916 року, дощило. Вояки всіх армій, що зійшлися тут воювати, місили болото. У шанцях було сиро й мокро. Нерідко вечорами та поночі від безперервних дощів ставало зимно, тому після теплих адріатичних вітрів, що обвівали пасма кам’янистих гір навколо Салонік, чорні від пилу й бронзові від південного сонця турецькі вояки, не призвичаєні до холоду, мерзли… Їх перевезли транспортними військовими потягами спочатку до Белграда. Там замінили турецькі мідні банячки на австрійські казанки, а в Земуні, околиці Белграда, з австрійських продовольчих складів рядовим та сержантам видали баранину, жир, картоплю, сигарети й чай. Офіцерам додатково — вино й каву. Особовий склад дивізії посадили у вагони, провіант повантажили, до потяга підчепили кілька відкритих платформ для гармат і похідних кухонь. У спеціальні вагони загнали мулів і коней — офіцерських, кавалерійських і призначених для господарських допоміжних робіт. Тоді ж Кюбата разом із резервістами Гусейном і Валі призначили доглядати за тваринами. Протягом усього шляху, під час перечікувань на залізничних станціях, Кюбат із товаришами стежили, щоби в жолобах вистачало вівса та заготовленої на дорогу соломи, вичищали гімнюхи. Якщо ешелон із якоїсь причини затримували на добу чи дві, то виводили коней на водопій. Кюбат металевою щіткою зішкрібав залежані кінські боки, а Гусейн і Велі їх мили. Кюбат, не чекаючи командирських розпоряджень, вибрав собі двох мулів, яких особливо обходжав. Він так і сказав резервістам, що ці мули — його. З Белграда доїхали до Нового Саду, а потім до Суботіци. Звідти повернули на Будапешт. За Будапештом у багатьох вояків турецького війська було відчуття незрозумілого петляння європейськими залізницями. До тих, хто повоював у Греції, долучили новобранців, зібраних із усієї Османської імперії. Необстріляні розпитували в досвідчених про війну, а ті, хто повоював, — цікавилися, чи на вулицях Стамбула продають кумпір. Коли їм відповідали ствердно, то одні допитувалися далі про бьорек, а інші — про кокореч. Від споминів про смачні наїдки прибувала слина й підсмоктувало у шлунках. Турецькі дивізії прибували до Галичини. Насамперед до Львова. Звідти, минаючи малі станції — Ходорів, Рогатин, Підвисоке, — наближалися до фронту. Де і як пролягає лінія того фронту, не знали ще ні турецькі командири, ні вояки, які з теплих мадярських рівнин, захищених зеленим хребтом Карпат, потрапили до продутих вітрами галицьких країв. У середині серпня, після короткого карантину й перепочинку, дев’ятнадцяту дивізію, що ввійшла до складу армії графа Фелікса фон Ботера, спішно направили на фронт. Кілька місяців поспіль лінія фронту прогиналася то в один, то в інший бік. Втрати супротивників — убитими й полоненими — із кожним днем зростали. Навесні почала назрівати напруга чогось невідворотного. Штаби армії Ботера і п’ятнадцятого корпусу, узгодивши місця для турецького війська, першим направили на язловецький напрямок шістдесят другий полк, хоча основні сили турків залишалися вздовж Золотої Липи. З кожним кілометром, що наближав дивізію, полк, чоту та кожного вояка до місця бойових дій, солдат опосідала нудьга, у них закисали обвітрені очі, боліли зуби й нападала на ешелон срачка. Мимо пропливали банатські рівнини й мадярські передгір’я. По всьому шляху, де б не затримувався турецький ешелон, засмаглі вояки зазнавали перших звитяг від пильної уваги місцевого жіноцтва. Спраглі любові вдови, заміжні жінки чи молоді, вирослі за війну дівчата, ішли до вагонів. Вони приходили на станції продавати молоко, сир, кукурудзу, вино і приносили в очах нерозраджену тугу, роздивляючись випнуті розпірки на галіфе, оброслі волоссям обличчя й волохаті руки. Втягували запах чоловічого поту, який упереміш із запахом непраного сукна й білизни, немитих тіл, збуджував особливо хтивих. Сербки й мадярки, не розуміючи ані слова по-турецьки, реготали з вояками біля вагонів. Цих чужих чоловіків, що долею випадку прибули на станцію, вони ніколи більше на бачитимуть. Ніколи! Але в тисячах цих випадковостей, у нестримному бажанні протилежної статі, у тузі за теплом людського тіла забувалася війна — і щоразу коханців накривала тінь райського дерева. Від мимовільних, випадкових, гріховних зв’язків через дев’ять місяців у якомусь сербському чи мадярському містечку з’явиться дитя, зачате під перестук коліс залізничних ешелонів, від батьків, що своєю мовою прошепотіли млосні слова, поспішно розстібаючи розпірки солдатських галіфе й задираючи до живота спідницí.