Першим залишить Язлівець полк майора Назрі-бея. Полковник Якуп Шевкі покличе майора до штабу в будинок Минаса Сириновича. Будинок шістнадцятого століття пережив війни, напади, направи та різних власників і зберігся в доброму стані завдяки особливому камінню. У ті часи вірменські майстри вибирали камінь на слух: надлупають із перших пластів і прикладають до вух. Під час брусилівського прориву велика бомба проб’є дах і вибух рознесе стіни. На місці будинку утвориться велика вирва й залишиться згарище. Трапиться це приблизно через півтора місяця після нальоту на місто «Іллі Муромця». А поки що полковник Шевкі уточнить із майором місце розташування Назрі-беєвого підрозділу й віддасть наказ вирушати до другої лінії оборони на полях перед Митницею. Майор Назрі-бей був прямим нащадком Івана Баревича. Історія, очевидно, виглядає невірогідною й заплутаною: три століття тому Іван Баревич залишив Язлівці після штурму фортеці й виїхав зі своєю сестрою Варварою, її чоловіком Мурзою та їхніми дітьми до Волощини. Далі Іванові сліди губляться. Бо якщо Варварина родина за три тижні дісталася Стамбула й там осіла, то Іван після Волощини, опинившись на Балканах, якийсь час перебув у Белграді, потім у Сараєво, палацовому місті, одружившись тут із дочкою місцевого бея, а за якийсь час залишив Сараєво й перебрався до Стамбула. Прибувши до міста над Босфором, він узявся розшукувати родину сестри, однак на той час Варвара при третіх пологах померла, а Мурза, одружившись удруге, зайнявся торгівлею й виїхав до Дамаска з молодою дружиною та дітьми від першого шлюбу. Майор Назрі-бей був шостим поколінням від Гриця Баревича, у його жилах текла українська, турецька, боснійська, грецька й болгарська кров. У всіх поколіннях Назрі-бея чоловіча й жіноча лінії перепліталися, наче водорості в Мармуровому морі. Зрештою, як і в кожного третього мешканця Османської імперії — країни солдатів та полонених.
У Язлівцях турецькі солдати в уніформі кольору прибережної глини, у якій талапаються після дощу качки, зустрілися з австрійськими. Австрійці з цікавістю розглядали союзників. У містечку громадилися склади провіанту і зброї, купчилися санітарні підводи біля колишнього будинку магістрату, а тепер військового лазарету. Місцеві не почувалися в повній безпеці, бо знали, що росіяни стоять за кілька кілометрів і будь-коли можуть ударити по стратегічному місцю, яким тепер були Язлівці. Розвідувальні літаки росіян перелітали лінію фронту, фотографуючи розташування військ супротивника та тилові об’єкти. Побачивши дивне військо, яке похідним маршем сходило з пагорба, першими заговорили між собою артилеристи польової артилерії. Вони розвантажували з підводи снаряди й хотіли встигнути до сутінків. Коли перша колона вояків Назрі-бея порівнялася з артилерійським складом, троє чехів із полку польової артилерії зупинилися, щоб роздивитися чудних прибульців.
«Дивіться, дивіться», — сказав до товаришів фоєрверкер Отокар Прохаска.
Турки понуро проходили повз товаришів Прохаски — Кржегкого і Жижалу. Вимучені тривалим маршем, дощем і зміною клімату, вони пройшли мимо складів. Це був піхотний полк. Зупинилися вояки біля фортеці, де їхній командир наказав виставляти намети. А сам пішов шукати турецький штаб полковника Шевкі, щоб доповісти про прибуття. Штабісти двома автомобілями приїхали на кілька днів швидше для узгодження дій із австрійцями. Назрі-бей знайшов будинок Сириновича й доповів полковникові, який уже зачекався, про прибуття батальйону.
Прохаска, Кржегкий і Жижала вивантажили снаряди й передали склад вартовому з їхнього полку. А самі з цікавості підійшли поближче до турецьких наметів і підслухали розмову.
«Bu hangi ülke?»[2] — скидаючи черевики, запитав Агмет із Боснії. Молодому солдату нове військове взуття під час переходу натерло праву ногу вище п’яти. Він стояв босий у мокрій траві, гасячи пекучий біль здертої шкіри.
«İmparatorluğun sınırı»[3], — позіхнув башчавуш.
Небо затягнуло синіми хмарами, і в повітрі запахло зеленим дощем.
До ранку проспавши під монотонне серцебиття дощу, турки прокинулися від гарматних пострілів. Війна була поруч.
Назрі-бей наказав Кюбатові разом із підлеглими залишатися в Язлівцях до того часу, поки не вирішиться питання з харчуванням підрозділу. Інтендантська служба шукала приміщення для кухні, аби звідти розвозити до шанців обіди. Імам наполягав на дотриманні мусульманських приписів щодо їжі, навіть на війні
Кюбат побачив, що австрійський офіцер вів кудись два десятки жінок, дівчат і стариків — у тому ж напрямку, куди пішли турки. Це були мобілізовані для копання шанців та мощення доріг мешканці Язлівця. Огинаючи порослий лісом високий пагорб, група цивільних, спускаючись униз, побачила турецький полк на краю дороги — вояки поливали сечею мокру траву. Одні закінчили й поверталися в шеренги, інші — стрясали останні краплі зі своїх членів, задоволено шваркочучи. Коли цивільні порівнялися з місцем, де перед тим справляли нужду турки, уздовж дороги ще шипіло шумовиння жовтої сечі.
У середині травня дощі припинилися. Польові дороги вкрилися пилом. Зазеленіла й розквітла земля. Оголені у квітні береги річок і потічків покрилися жовтизною кульбаб, соковитими кольорами різнотрав’я. Благословенна весна прийшла на цю землю, висушивши вологі шанці та звеселивши втомлений війною люд.
За місяць турки обжилися — до них звикли австрійські вояки, придивилися язловецькі містяни, дивуючись набожності визнавців ісламу.
Російська розвідка підтвердила здогади про прибуття турків.
У штабі 7-ої армії генерала Щербачова готували мапи фортифікаційних оборонних укріплень, які доведеться під час наступу долати піхоті. Помічник начальника інженерної служби армії полковник Полянський вивчав розвідувальні звіти й малював на мапах оборонні ряди, артилерійські батареї. Він позначав фронти, які обороняли німці чи австро-угорці. Авіаційна розвідка російської армії щодня облітала позиції супротивника, хоча те саме чинили німці з австрійцями. Нерідко в небі зав’язувалися авіаційні бої. Росіяни готувалися до наступальної операції: до Чорткова прибувало поповнення, гармати, авіація, санітарні потяги. Скупчення військ у Чорткові та околицях відзначали австрійські пілоти, яким із висоти пташиного польоту було видно найдрібніші деталі. Піхота й кавалерія, похідними маршами долаючи кілометри польових доріг, наближалися до Митниці. В австрійському Генеральному штабі гадали — чи це не обманний маневр. На початку квітня розвідка доповіла про прибуття Туркестанської дивізії, якою командував сам брат царя, великий князь Міхаіл Алєксандровіч. А російські летуни якогось дня помітили біля Язлівець куряву. Вони щодень облітали позиції австрійців від Бучача і Трибухівців до Язловець і Митниці. Протягом тривалого часу прориті ряди оборонних шанців та укріплень готувалися до затяжної оборони. Російський льотчик авіаційного полку поручник князь Франтенберґ, кружляючи над Язлівцями, помітив розтягнуту жирну смугу пилюги. Звалившись на праве крило, у яке вдарили рвучкі потоки повітря, знизився. У густій куряві помітив піхотинців. Таких військ йому ще не доводилося бачити. Брунатно-коричнева форма, а на головах пілотки, складені, наче листки капусти. Літак, видно, наполохав ці дивні війська, бо з землі зчинилася стрілянина. Франтенберґ, пролетівши над головами, узяв рвучко вгору в напрямку Митниці. Глипнув ще раз униз — помітив військовий автомобіль, за яким плелася роздмухана жовтява курява. Автомобіль із Язлівця мчав до передових австрійських позицій. Про побачене переміщення князь доповів у штабі армії. З його слів зробили висновок, що супротивник перекидає додаткові сили. Але звідки й кого — треба ще з’ясовувати. В автомобілі, про який також доповів поручник, їхав на інспекцію до майора Назрі-бея сам Енвер-паша. Якби Франтенберґ знав, який шанс покрити себе вічною військовою славою він проґавив, то розвернув би літак і промчав би ще раз над автомобілем, вистрілюючи все до останньої кулі…
