А тим часом, привітавшись із прачками, Юстин відкликав убік Юру. Мимо них Комашко з гурмою дітей переганяв череду корів на пасовисько. Корови йшли одна за одною, як навчені.

«Дзвонили, Юро, з району, — розпочав розмову голова, — приїдут у вівторок, щоби вас записати до колхозу».

«Йде весна — а нам землі ніякої не вділили. Чим восени будемо годувати дітей?»

«Знаю, але ніц не можу помогти».

Юра розумів, що Юстин не відповідає за ті обіцянки, які в Романовій Коморі дуже щедро роздавала Переселенча комісія.

«То, може, у вівторок вирішать?»

«Та певно, — відповідав Юстин, водячи водяними очима по оборі. — Тілько не думайте відмовлятися від колхозу — москалі таких вивозять на Сибір».

Із відчинених дверей вибігла стривожена Мехаметова Текля.

Прачки весело гелготіли, підбадьорені квітневим теплом і погідною дниною.

Текля, побачивши Юру і Юстина, зупинилася на сходах.

«А вночи до ваc, Юро, ніхто не приходит?» — запитався Юстин.

«Та ніби нє. Навколо — поле. Хто тут захоче залишати сліди?» — відповів Мехамет.

«Я тілько сє спитав, бо кажут десь тут ходит недобита банда. Переховувалися на Чигрі».

«Не знаю, Юстине, — обірвав солодкаві запитання Юра. — Нам би перебратися до хатів та засіяти своє поле».

«Але якбисте щось знали, Юро, то пішліт до мене вашого хлопця», — попрохав Юстин.

Підозра разом із недовірою до цих переселенців закралася в Юстина при першій зустрічі, коли вони почали вимагати рівнозначного повернення, як було записано в документах.

За кілька днів уночі знову над Горб-Долиною показалися два місяці.

Навесні 1968 року Мехамети проводжали сина Івана до війська. З Митниці того року йшло на службу семеро хлопців. За старовинним звичаєм — коли новобранець вибирався на службу — його виходило проводжати ціле селище. На шляху, якщо траплялися старші чи діти, то перших цілував у руку, а других — у маківку голови. Молодий Мехамет щойно закінчив бучацьку автошколу, склав іспит і отримав права водія третього класу. Перед військом недовго шоферував у колгоспі на старому «газоні». Мехамети якось обжилися в Митниці. Старі — Олекса й Пелагія — повмирали, а діти порозходилися з дому. Старший син Петро, відслуживши, подався на Донбас. Дочки Марія й Анна повиходили заміж. Марія пішла за невістку до Павшівки. Анна з чоловіком перебралися до Бердянська на промисел риби. Удома залишилися наймолодші — Іван та школярка Софія. Поки жили Олекса з Пелагією, то про Романову Комору, Сян, власну пристань, залишені хату й землю згадували чи не щонеділі. А після їхнього відходу з цього світу внуки змирилися з Митницею і Джуринкою, приймаючи їх за своє. Старий Олекса навіть лаявся по-своєму. Коли хтось із його внуків із неохотою плентався на город, дідо покрикував: «Цо, маш п’юро в дуп’є?» або «Тегнесє як ґувно по кальсонах». Після старого спольщені вислови деколи зривалися Юрієві з язика.

Була в Мехаметів родинна таємниця, якою Олекса і Юрій ні з ким не ділилися. Того року, коли над Митницею двічі з’являвся роздвоєний місяць, нависла над родиною страшна біда. Дізнавшись про перебування в панському домі пораненої зв’язкової, батька з сином арештували. Допитували, куди поранена зникла з дому, хто її поховав і де? Мехамети розуміли, що підозра впала на них. До Чорткова почали тягати всіх чоловіків, прибулих із Романової Комори. Не знати хто, але хтось під натиском зламався і вказав на Мехаметів. Вони віднєкувалися. Навколо дому Коритовських рота солдат шукала свіже поховання. Нишпорили повсюди. Але сліди, які брали вівчури, приводили до Джуринки. Мехамети, взявши за чотири кінці брезент, винесли померлу від ран до річки. Смерть наступила надвечір, того дня, коли на фільварок навідався Юстин. Текля з Пелагією зашили грубою ниткою брезент. Олекса сказав до Юрія, що потрібно пустити померлу річкою, щоби не залишити по ній жодних слідів. І хоч не було це по-християнськи, але заради власної безпеки Мехамети змушені були так учинити. Вони спустилися до Джуринки. Поклали на берег брезентовий смертний човен. У головах і ногах поприв’язували два великі камені. Помолилися й опустили звиток навпомацки в стрімку водяну круговерть.

У переддень проводів до Мехаметів прийшла Варвара Кланцачка, чоловік якої не повернувся з війни, але дехто казав, що загинув у партизанах. Варвара влітку працювала на воґруді, на Ставищах. Навесні біля закинутої лазні, перед якою хтось висадив кущі чорної смородини, а потім залишив напризволяще — виставляли парники тютюну. Кланцачка з кількома митницькими жінками доглядала розсаду. Взимку, в люті морози, лазня, збудована для мешканців селища, слугувала городницям місцем перепочинку і прихистку від морозу. Влітку туди краще було не заходити — у коридорах та душових усюди було насрано. Сюди забігали в разі крайньої потреби з найближчої ферми, пилорами й пожежної. А коли достигала смородина й дитячі шлунки не встигали переварювати пригоршні ягід, то й діти заскакували сюди. У колишніх, перероблених під гаражі, стайнях долішнього фільварку Коритовських тепер стояли вантажівки і трактори. Подвір’я жовтіло, виїдене соляркою й маслами, що протікали з моторів машин і тракторів. Будь-яка трава випалювалася протягом літньої спеки, але будяки й лопухи зеленіли, политі дощами та соляркою.

Кланцачка застала Юрія Мехамета на оборі. А де ще? Готувалися до проводів. Посеред обори Варвара побачила виставлені для гостей столи, кілька позичили в сусідів. Лавки вирішили зробити з крісел і дощок: з обох боків поставили по три крісла, на які покладуть дошки та накриють веретами. Юрій гукнув Теклі, яка скубала курей, що мусить піти на пилораму по дошки. З комори пахло солодким самогоном, що витікав із металевої бочки на керогазі. У літній кухні варилися розсіл, голубці й гижки. По свинячі ратиці Мехамет їздив до Чорткова на ринок. Привіз дві передніх із синіми печатками, які Текля зішкребла ножем. Потерпав Юрій за самогон, п’янкий самогонний дим тягнувся вулицею. Якби звідкись — не дай Боже — наднесло дільничного, то тюрма була б неминуча. Минулого року Митниця добровільно здала самогонні апарати, включившись у кампанію боротьби з самогоноварінням. Мехамет заніс тоді до сільради дві алюмінієвих рури й почорнілий бідон.

«Прийшла’м, — почала здалека Варвара, — бо чула, що ваш Йван йде до вóйска».

«Має повістку на семе число, а ще ніц не готово, як видите».

«Виджу, виджу», — відповіла Варвара.

Мехамет хотів, щоби Кланцачка швидше забралася з обори. На нього чекали на пилорамі, але він бачив, що Варвара щось хоче йому сказати й не знає, як видавити з себе застряглі в горлі слова.

«Щось маєте мені сказати, бо мушу йти на пилораму?»

«Маю», — відповіла Кланцачка.

Із-за шопи Юрія кликала Текля, але він чекав, що скаже Варвара.

«Видите, Юрку, — почала Варвара, — я бідна вдова… Не маю нікого, хто би за мене… за нас з дочкою заступився».

«А що сє стало?»

«Та ніц… але моя Михайлінка… буде мати від вашого Йвана… дитину».

Із-за шопи виглянула Текля:

«Та ти ше тут?» — незадоволено дорікнула чоловікові, але той махнув рукою — відчепися, мовляв.

«Мусимо щось робити, Юрку, бо вже на третому місєци».

На проводах у Мехаметів, коли більшість запрошених гостей повставало з-за столів, а Несторцьо заграв на баяні «Розбушувалось синє море», Юрій покликав сина на розмову.

Вони стали у провулку під ліхтарем, на якому — бо проводи — електрик замінив перегорілу лампочку. Під лампочкою в жовтому світлі висіли хрущі. Дітлахи, що прийшли на проводи, ловили їх руками.

«Приходила до нас Кланцачка», — почав батько.

«А вона що забула?» — відповів Іван.

«Що вона в нас забула, не знаю, але що ти в них наробив?»

«А що?» — зірвався на крик захмелілий, вже підстрижений «під нуль» Іван.

«Тихо будь… нє, то я тебе питаю — шо? — заспокоював сина Юрій. — Та Михаліна вже на третім місєци, так сказала Варвара».