Анна промовчала про Кюбата, який кілька місяців, переховуючись, жив у пивниці, куди Дмитрикова мама бігала щоночі. Лице Кюбата нагадувало Анні висохлий на сонці листок тютюну, а лице Дмитрика було сполоскане в молоці, тому Кюбат не міг бути батьком Дмитрика.

Ось чому Анна ще раз повторила:

«Ні, ми не турки», — і погладила стрижену голівку онука, схожу на цибулину.

«А може, то Господь, — Анна, позіхаючи, продовжила, — вказав тому далекому Баревичеві прийти на цю землю і множитися на ній. А з землею, Дмитрику, приходить усе на тій землі — ми, річки, риба, птахи, війни і смерть. І тому, якщо хтось приходить на твою землю, то він забирає від тебе все, навіть твою смерть і твоє повітря».

Переселенців пустили жити в горішній фільварок.

Коли в березні 1945 року до селища прибрело два десятки родин, перемучених виснажливою подорожжю чужих людей, Митницею пішов поголос, що відбиратимуть хати й поселятимуть прибульців. Люди, яких ніхто не знав і не бачив у цих краях, збилися в рій перед сільрадою. Гудіння чоловічих голосів переривав жіночий і дитячий плач. Усі були брудні й немиті. Від багатьох смерділо сечею. Дехто приїхав зі своїми кіньми й коровами. Лише один хлопчик тримав на руках пса, від якого грівся. Викрикували прізвища й казали, до чиєї хати їм іти. У кожного з прибулих була переселенча карта й документ, у якому записано, що саме вони залишили там, звідки їх депортували. Іван Мехамет був найменший поміж дітей, які могли вже стояти на ногах. Було ще кілька немовлят, на плач яких ніхто з дорослих не зважав. Хлопчик роздивлявся навкруги. Після майже тижневого перебування у вагоні, зупинок на станціях, довгих перечікувань Митниця йому сподобалася. Він усе ловив дитячим розумом. Коли його батькові дали провідника, усі рушили до нової хати. Малому було нестерпно важко нести пса — руки заніміли. І коли пес зіскочив і побіг на подвір’я нової господи, у Іванка ще довго тремтіли руки від перенапруги.

Надходила весна. Родина Мехаметів привезла кілька мішків пшениці, кукурудзи і ячменю. Одяг лише той, що був на них. Їх усіх — двох старих, батька, матір, брата і трьох сестер поселили в будинку Коритовських. Хлопчик дізнається, коли виросте, що в металевій скриньці батьки зберігали, окрім кількох фотографій, зроблених у Лежайську, ще й переселенчі папери. Якщо з фотографій із грубими лініями життя і смерті, що з’являлися на матовому папері від вологості або спеки, дивилося на нього принаймні три покоління його родини, навіть ті, яких він ніколи не бачив, бо повмирали до його народження, то в переселенчих паперах із печатками й кількома підписами билася слабким пульсом надія повернення. Скільки разів він чув про Сян! Скільки разів його батькам снилися рівнинні береги їхньої річки! Скільки разів вони, піддавшись чуткам, готувалися до повернення. І перше, що виймав його батько зі скриньки — папери, де було записане все майно, залишене там. Чутки й були чутками. Кордони замкнені — повертатися нікуди. Лише у снах переселенці йшли пішки з Митниці й доходили до Сяну або ставали легкими, наче ангели, і кружляли над рідними домівками. А зранку перед ними знову виростали митницькі пагорби, дихала туманами Джуринка, клекотіли джерела Червоної керниці й Горб-Долини, яка за літо заростала заячою капустою. Коли його батьки повмирали, а старший брат і сестра одружилися, скринька з паперами й фотографіями залишилася з ним. Митницька земля прийняла в обійми багатьох переселенців, які повмирали від старості, виснаження, недоїдання й переживань. Можливо, вони, невидимі для нашого ока, хоча б раз на рік прилітають над Сян… нема в них переселенчих паперів, без яких вони не можуть повернутися, бо хто їм повірить, що колись тут жили? Отой хлопчик, майбутній батько Д., про якого поведемо мову пізніше, з роками призабув землю своїх батьків, дім, подвір’я, цементовану криницю. Багато чого стерлося з його дитячої пам’яті, тільки запах у вагоні, яким вони їхали до Митниці, інколи переслідував його. Запах брудних людських тіл і сморід із відра, куди всі ходили випорожнюватися. І ще — зимові поля, які він бачив крізь вагонні шпари. І ще — залізничні станції, що траплялися на їхньому шляху, і співчутливі погляди незнайомих людей, які думали, що цей ешелон везуть на Сибір. І ще — постійний холод із безконечними, як смерть, полями.

У 1971 році Дмитро Баревич назавжди повернувся з Кривого Рога до Митниці.

У свої п’ятдесят чотири, через забиті порохом залізної руди легені, внаслідок тривалого перебування під землею, Дмитро зробився дихавишним. Він перевірився в амбулаторії, де досліджували професійні хвороби шахтарів, — і результат виявився невтішним. У легенях знайшли мікроскопічний порох і визначили силікоз першої стадії. Дмитро оформив пенсію й, підписавши обхідний лист, почав збиратися додому.

Мав дві валізи: одну купив учора, а інша — дерев’яна, синього кольору, була придбана ще в п’ятдесятих. Дерев’яну він називав сталінською. З шахти приніс кілька респіраторних масок, кілька баклажок, двадцять метрів бікфордового шнура, брезентову шахтарську робу, рукавиці й навіть гумові чоботи. Усе це помістилося в сталінську валізку. Тикєна в листі нагадувала, щоби привіз для закруток металевих кришок із гумками, а Дмитро натрапив на ринку ще й на металевий пристрій для вирівнювання тих кришок. Пристрій продав йому грек, який тримав на ринку невеличку будку для ремонту взуття. За сімнадцять років праці на шахті Дмитро заробив кімнату в сталінському будинку з високими стелями. Ділив її ще з двома мешканцями. Інколи до Дмитра приїжджала Тикєна, але постійно жити в Кривому Розі відмовлялася. Кожної відпустки Баревич був у Митниці: перебудував дім, домурував веранду, перекрив шифером дах, привіз із Буковини кахельні груби.

На станції Долгинцево, одягнений у зелений шевйотовий плащ, Дмитро ввійшов до плацкартного вагона в потягу «Запоріжжя-Львів». Надворі було спекотно. Плащ не поміщався до валіз — і Дмитрові довелося накинути його на себе. У Баревича було горішнє бокове. Він зняв плащ, повісив на металевий вішак, а тоді закинув чемодани на третю полицю. У вагоні пахло помідорами, абрикосами й аличею. На кожному столику, застеленому газеткою, пасажири, що їхали з Запоріжжя, готувалися перекусити. Ідучи до вагона, Баревич щораз наштовхувався на продавчинь абрикосів і зеленого перцю. Траплялися — з синіми ґронами винограду. Садовина по криворізьких садках зародила. До запахів розчавлених помідорів, солодкої м’якоті абрикосів і смажених баклажанів додавався кисло-солодкий присмак перетриманих кавунів. На станції під вікнами вагонів чатували на покупців десятки старших жінок і чоловіків. Вони викрикували, прихвалювали свій товар, торгувалися, а міліція мляво відганяла їх від потяга.

Навпроти Баревича сиділа старша жінка, котра, як з’ясувалося, поверталася до Бережан від сина з невісткою. А до сусіднього купе зайшла перед Дмитром молода жінка з двома дівчатками. Їхали на канікули на западну. Потяг рушив. Позаду залишалися обриси шахт, рудувата земля й річка Саксагань. Сімнадцять років Дмитро прожив на площі Артема. Спочатку в робітничому гуртожитку, а потім отримав ордер на кімнату в трьохкімнатній квартирі — на вулиці, що впиралася в Катеринівку, приватний сектор. Підписавши в начальника відділу кадрів обхідний лист, Баревич поїхав у соцзабез Саксаганського району для оформлення пенсії. Сидячи в приймальній, зустрів такого ж пенсіонера. Розговорилися, і той порадив, коли почув Дмитрові сумніви щодо кімнати: мовляв, краще не виписуватися. Потяг проминув околичні долгінцевські вулички, на яких приватний сектор змінювався дев’ятиповерхівками. У брудному вікні пропливали гаражі, дачні ділянки; виднілися шахти й рудоуправління. А перед Кривим Рогом потяг потрапив під дощ. Залізниця до Роковатої, наступної криворізької станції, проходила рудою піщаною землею. Вигорілі трави по обидва боки залізничного полотна супроводжували потяг. Проїхали невелику станцію Мудрьоная, минули Карнаватку. Несподівано показався рукав Саксагані — але річка зникла, бо потяг різко повернув праворуч. «Тудух-тудух» — торохкотіли колеса вагонів, однак, набравши швидкість, потяг раптом різко пригальмував. Зі свого купе вискочила дебела провідниця. Через вагон пробіг у білій сорочці залізничника з кашкетом на голові начальник потяга. З’ясувалося, що хтось зірвав стоп-кран. Постоявши хвилин із двадцять, потяг знову рушив і доїхав до Роковатої.