Щойно все втихомирилося — виїхали на степову рівнину. Сонце, що супроводжувало потяг, почало скочуватися ближче до обрію. Провідниці розносили постільну білизну і приймали замовлення на чай. Одна розпалювала водогрійний вузол торф’яними брикетами. У вагоні запахло вугільним димом. Баревич замовив склянку чаю з печивом. Майже в кожному купе шаруділи целофановими пакетиками, витягуючи приготовлені на дорогу харчі. За столиком бокових спальних полиць навпроти Баревича сиділа Марія, з якою Дмитро встиг познайомитися. Вона запропонувала котлети з помідорами, але той подякував і продовжував сьорбати чай. Марія їла й говорила. Дмитро дізнався, що жінка їздила до внуків. Син із невісткою живуть у Тернах, на Ворівці. Баревичева попутниця розповіла про сина-шофера, який після армії не міг влаштуватися де-небудь у Бережанах, тому поїхав до Кривого Рога, де жив її брат. Спочатку пішов на шахту, а тепер експедитор.

«У мене теж син шофер», — сказав Дмитро.

«А де?»

«Та ще в армії. Восени демобілізується».

«А де служить?»

«На Уралі».

«Далеко, — сказала жінка. — Мій служив у Новоград-Волинському».

«А я ось, — ні з того із сього сказав Дмитро, — пішов на пенсію. Повертаюся додому».

«Шахтьор?»

«Так, сімнадцять років».

«То, певно, звикли до сего міста?»

«Звик».

«А я, знаєте, ніяк не можу. Всьо — чуже».

Хтось із сусіднього купе запитав у провідниці:

«А за скоко врємєні будуть Пятіхаткі?»

«Дак ми лише з Роковатой виїхали. Будемо часа через два».

«Да, да — через два», — докинув прокуреним голосом чоловік, що приплентався до купе навпроти. Тут копошилася молода мама з дітьми. Він присів скраю. На ньому був чорний піджак поверх зеленої офіцерської сорочки, з-під якої виднілися волохаті груди. На ногах — сандалі. Увесь час протирав пальцями ліву руку, на якій синіли виколоті зеківські персні. Молодиця, розклавшись, запропонувала гостеві перекусити з нею й дітьми, але той відмовився, пославшись на болі у шлунку.

Дмитро з першого погляду зрозумів, що за фраєр їхатиме з ними: на таких у Кривому Розі за всі сімнадцять років Баревич надивився. «Так, так, мабуть, щойно з зони», — безпомильно здогадався. Спочатку кримінальних привозили на післявоєнну відбудову шахти та металургійного заводу. Потім ті, хто отримував поселення, тобто «хімію», залишалися в місті. Обсідалися родинами. Уркаганська молодість із їхніх буйних голів не вивітрювалася. Навпаки, старіючись, вони шукали, кому передати досвід. А таких, спраглих справжнього життя, по криворізьких дворах було чимало. Процвітав кримінал. Наркотики, грабунки, крадіжки й убивства ставали щоденним життям міста. Дмитро пригадав, як одного разу повертався з нічної зміни, над ранок, а його зустріли в провулку біля будинку кілька таких нічних сновид. Попросили закурити. Вони вийшли збоку Катеринівки. Будинок, де мешкав Баревич, впирався в приватний сектор, а вулиця, що відходила від площі Артема, різко спадала вниз. Тому пацанва під покровом ночі, вибивши з рогаток усі ліхтарі й повирізавши з телефонних будок ебонітові слухавки заради магнітів, почувалася вельми безпечно. У поодиноких вікнах Дмитрового будинку світилося. Але що ж чинити? — хоч криком кричи, підріжуть, не спитавши фамілії. Блиснувши лезом ножа, вони зняли з Дмитрової руки годинник і пошарили в кишенях, знайшли копійки, — здачу з шахтарської їдальні за обід. Поки один розстібав ремінець годинника і вичищав кишені, інший — тримав ножа на правій нирці, стоячи позаду. Гостре, заточене лезо поколювало через грубувату шахтарську робу. Дмитрові було шкода німецького годинника фірми «Gala», забраного з одного дому селища Фалкенберґ, перед штурмом Берліна, з шухляди, закиданої жіночою біжутерією.

Дмитро вийшов у тамбур на перекур. Незважаючи на попередження лікарів, курив. За якийсь час до нього долучився ще один курець. Той самий, із татуюванням на пальцях. Стояли і мовчки палили, наповнюючи тамбур клубами синього диму.

«Домой, зємляк?» — першим перервав мовчанку татуйований.

«Додому», — відповів Дмитро, витримуючи на собі важкий прищурений погляд тертого життям мужика.

«На Западну?»

«На Западну», — відповів Дмитро.

«Сам не криворожский?»

«Ні».

«А я на Закарпаття, — сказав. — Погуляв у Кривом, а тепер знов на лижі, корєш у мене там. Ну шо, давай знакомицця — Міша», — і подав худу руку, обплетену синіми жилами.

«Діма», — відповів Баревич і стиснув своєю клешнею розписані хімічним олівцем пальці нового знайомого. Міша відчув залізний потиск.

Десь уночі, на якомусь із переїздів, потяг зупинився. Купе Баревича — навпроти станційного ліхтаря. Зовні через гучномовці перемовлялися диспетчери. Постукували своїми клевцями по колесах колійовці. Від світла, що било просто в очі, Дмитро прокинувся. У вагоні з різних боків луною коливалося хропіння. Почув, як молодиця, що їхала з двома дітьми, тихо з кимось перешіптується. Біля неї сидів Міша й, нахилившись, щось шепотів їй на вухо, тримаючи одну руку на стегні, з якого зсунулося простирадло, бо жінка пручалася.

Баревич кашлянув.

Молодиця притихла.

«Міша, — глухим голосом звернувся Баревич, — йди спати».

Міша злодійкувато засмикався, вишукуючи звідки і хто до нього звернувся, і в потоці ліхтарного світла побачив важкий погляд Дмитра.

«Да, ми розговаруєм, Дім».

Молодиця, відчувши підтримку й захист, із усієї сили відштовхнула нічного залицяльника, і той відлетів до протилежних полиць, ударившись головою об нікельований стояк.

Наступного ранку Дмитро зауважив, що Міші на своєму місці не було. Мабуть, роздумавши, зійшов у Жмеринці або Козятині, пройдисвіт.

Зійшовши на тернопільській станції, Дмитро перетнув вокзальну площу, відмовляючи настирливим таксистам, і подався на автобусну. Повернення Баревича до Митниці наступного дня обговорювали цілим селищем. І хоча він дістався сюди останнім автобусом, усе одно бачили, як він зійшов, як ступав із двома чемоданами в шевйотовому плащі вулицею до свого дому.

Прокинувся Дмитро пізно. Проспав перших когутів. Лежав у ліжку на збитих високих подушках. З кухні долинало ранішнє порання дружини. Тикєна розпалила грубку, поставивши на блят великі баняки, у яких варила бараболю курям. Запахи, пара, траскання кухонних дверцят — ну ось, рідний дім! Він устав, вийшов надвір. Виніс із хати відро води, налив у прибитий до штахет бачок і почав умиватися. Рання осінь уже нагадувала про себе. Під ногами шаруділо опале горіхове листя. По городах стирчали стебла висохлого бараболиння. Легкий туманець, відділившись від Джуринки, поволі плив аж до Тої Гори. По сусідських стайнях ревли корови. Подекуди когути кукуріканням продовжували прокльовувати новий день. Колесо білого місяця ще котилося заходом широкого неба, яке своїми голубими крисами вкривало цілу Митницю. Здавалося, що небо тільки митницьке й більше нічиє.

Тикєна запарила ячмінну каву «Золотий колос», всмажила яєшню. У прозорій мисці жовтіла грудка домашнього масла, принесена Леською-поштаркою, їхньою родичкою.

«То коли ти йдеш?» — запитав Дмитро Тикєну.

Вона відсунула на бляті шипучий баняк зі звареною бараболею. Взяла металевий гачок і посунула ним кільця.

«Та дам курям їсти й буду збиратися».

Тикєна ще звечора сказала Дмитрові, що йтиме до Криволуки разом із іншими жінками, бо там біля криниці об’явилася Матір Божа.

«Обід буде в брайтурі, а курам насипеш до бараболі ґрису».

За хвилин десять повернувшись до хати, Тикєна копошилася біля своєї скрині, привезеної до Баревичів після одруження. У скрині тримала всі свої шалінові хустки, спідниці, светри, домоткану білизну й одяг на смерть. До жовтої хустини з брунатними ружами, купленої в Параски Крільової, до якої приходили пакунки з Америки, Тикєна допасувала зелену спідницю, перешиту з Дмитрових штанів. Знайшла порепану сумку, з якою ходила до склепу по хліб. Глипнула на себе в дзеркало. Дмитро обняв дружину, притулившись міцно, так як уночі, коли тільки погасили світло, а він чекав поки жінка помолиться та приляже поруч. Тикєна ще показала, куди вона ховає ключ від вхідних дверей, на випадок, якщо Дмитро захоче кудись піти. Забула, що вони давно умовилися про сховок для ключа. З обори тільки й майнула зелена Тикєнина спідниця.