Поки армія виставила караули і призначила комендантську годину, усе цінне, що під час поспішної евакуації залишили господарі, було забране й заховане в підземних ходах чортківської фортеці. Узимку, перед язловецьким наступом, чортківські злодії притихли й віддали місто на грабіжництво голодній і холодній солдатні. Грабували й вимагали від колись заможних городян усе, чим можна було поживитися або перепродати. Прийшли на постій три солдати 74-го піхотного Ставропольського полку до гебрейської родини. Переночували. Роздивилися. Поки господиня готувала для них сякий-такий сніданок, підкинули до шухляди пістолет. Прощаючись, один із нічних постояльців, що стояв уже у дверях, сказав, що щось забув. Підійшов до креденсу. Відсунув шухляду. За законом військового часу за зберігання зброї господаря очікувала смертна кара. Перестрашені гебреї відкупилися десятьма рублями. Щасливі солдати тієї ж ночі пішли до будинку Бенціровської, перебули ніч у теплих обіймах куртизанок. Потім їх шукали, бо вони не з’явилися на ранішню перевірку, і призначили їм дисциплінарне покарання — перед «Брістолем» викопати глибокий шанець.

З початком 1916 року Митниця на мапі Генерального штабу російського імператорського війська опинилися, обведена червоним олівцем, у центрі Язловецької наступальної операції. На Язловецькому напрямку було скупчено вісім піхотних і три кавалерійські дивізії 7-ої армії генерала Щербачова. Супротивник — Південна армія Ботера — налічувала шість піхотних і одну кавалерійську дивізію. Армія генерала Щербачова формувалася в Одесі, щоби, перейшовши Румунію, допомогти сербам. Серби ж під натиском австрійців і німців із півночі, а потім болгарських військ зі сходу, відступали з тяжкими боями до Чорногорії — десь поміж Савою і Дріною. Румунія, зберігаючи нейтралітет, не дозволила 7-ій армії перейти свою територію. Внаслідок відмови румунів 7-му армію перекинули на Південно-Західний фронт, яка в історії Язловецького наступу відіграє ключову роль.

Командир 2-го корпусу Васілій Єґоровіч Флуґ повертався з Чорткова до Митниці. І щоби скоротити шлях, генерал наказав їхати через Ягольницю, аби польовою дорогою до двох годин дістатися Митниці. До Чорткова генерала Флуґа викликав великий князь Міхаіл Алєксандровіч. На початку 1916 до Чорткова прибували і прибували російські війська, розміщувалися штаби армії та корпусів, польовий лазарет, допоміжні служби. Великий князь займав простору кімнату в «Брістолі». Для такого воєначальника придався б палац чортківського рабина, але будівля, зруйнована артилерійськими обстрілами, не була придатною для проживання. У дворі палацу росіяни тримали коней, а в самому будинку, залатавши сяк-так дах, облаштували склади боєприпасів.

Перед Різдвом до чортківського двірця прибув потяг «Дворянская огранизація помощи больнымъ и раненым. Военно-санитарный поезд № 234 Оборудованный Черниговскимъ дворянствомъ». Привезли медичне обладнання для військових лазаретів. Солдатня, прочувши про санітарний потяг, почала обговорювати майбутній наступ на фронті. Бо навіщо привезли стільки польових лазаретів? Потяг розвантажили за два дні. А назад, до Києва, забирали поранених, яких не було ще так багато, бо ніяких бойових дій не велося: більшість — із незначними кульовими пораненнями, тифозники й обморожені.

Коли вагони санітарного потяга заповнилися пораненими і хворими — розпочався затяжний снігопад. Місто засипало з чубком. На Колійовій вулиці коні провалювалися у сніг. Сніги були такі високі, що об заледенілу поверхню тварини кривавили шиї й морди. Доїхати до станції було неможливо. Колію також засипало, особливо задувало збоку Горішньої Вигнанки. Обриси потяга та вагонів вгадувалися за димохідною трубою. Комендант міста спочатку вивів на Колійову роту піхотинців, а тоді кілька ескадронів кавалерійської бригади, які прокопали глибокий шанець і дісталися двірця. Санітарний потяг вдалося відтранспортувати на запасну колію. Поранених оперували у вагонах і там надавали допомогу хворим. З початком березня, коли мороз зм’як, військово-санітарний потяг № 234 вибрався на Горішню Вигнанку, а звідти посунув до Гусятина вбік кордону.

На горішньому фільварку Коритовських товклися два кавалерійські ескадрони. І хоча на Язловецькому напрямку панувало затишшя — у лютому пішов поголос про наступ австрійців на Буковині. Один із ескадронів, із розквартированих на фільварку, рушив на південь цісарською дорогою. Отець Феліштан відсунув вазон із мушкателькою й застиг у вікні. Попідлідвзеленікукурудзи найнявся до отця перебирати бараболю. Через морози багато бараболі перемерзло, у пивниці кинулася цвіль. Уражена бараболя стала слизька, як слимаки, заражаючи здорову. Не зносячи брехуна, отець однак не мав вибору. Митниця спустіла. Кого мав брати до роботи? Феліштан побачив, що Попідлідвзеленікукурудзи, кинувши перебирати перемерзлу бараболю, побіг до дзвіниці. З дзвіниці брехунові показалися останні кінські хвости.

Холодної березневої ночі 1916 року, коли минули найлютіші морози, по душу Данила Баревича прийшов ангел смерті. Пройшов невидимо крізь стіни. Юлька потім казала, що чула шурхотіння в сінях. Але чи то ангел невидимий прошурхотів опущеними крилами по підлозі, чи, може, кіт зіскочив із драбини — з упевненістю не скажеш. Нічого підозрілого не чули в домі ні Анна, ні Настя — тої ночі спали міцно. Однак ангел увійшов і відкрив своє лице Данилові. На ранок, прокинувшись, Анна знайшла чоловіка в сусідній кімнаті мертвим. Юлька сама висунула на середину довгий стіл, за яким роками приймали гостей, протерла від порохів. Знайшла в шафі посеред постільної білизни домоткані грубі простирадла, куплені на улашківському ярмарку, і простелила їх Данилові на смерть уздовж столу. Обмивши тіло та вбравши покійного в офіцерський мундир, утрьох — Анна, Настя і Юлька — перенесли зхороване тіло Баревича на катафалк. Потім Анна зв’язала шнурком ступні босих ніг, бо давно на одному похороні бачила розведені вбік стопи. Не сподобалося їй, що мрець лежить, розвалившись, в очікуванні останньої дороги й присуду Божого. Данило, виструнчений, як на параді, очікував приходу о. Феліштана, щоби той прочитав «Послідування відходу душі від тіла». Настю послали сповістити пароха, і вона пробиралася глибокими снігами до його хати. О. Феліштан грівся в ліжку, з головою накрившись теплою периною. Почувши стукіт, подумав, що Попідлідвзеленікукурудзи прийшов просити на вечерю ґелетку кукурудзяної муки. Охаючи, отець устав і відчинив двері. Але на порозі замість Попідлідвзеленікукурудзи стояла Настя Баревичева. Дізнавшись про смерть Данила, на якого через бридж у Коритовського часто гнівався, отець сказав:

«Мусиш сповістити комендатуру».

«Мама післала до них Юльку. Прошу отця, мама питала, хто буде читати над татом прощальні молитви?»

«Попіділдвзеленікукурудзи…»

«А він уміє?» — засумнівалася Настя.

«Навчив на свою голову, — відповів парох. — Зачекай».

Повернувся до кімнати, де паніматка Катерина саме засвітила.

«Хто прийшов, Іване?»

«Від Баревичів».

«А чого?»

«Данило упокоївся».

Дізнавшись про Данилову смерть, їмосць і собі заохала. Тим часом Феліштан, повернувшись до вхідних дверей, простягнув Насті молитовник:

«Дай тому брехунові — скажеш, щоби прочитав від десятої сторінки до тридцять другої. Запам’ятаєш?»

«Так, отче».

Попідлідвзеленікукурудзи вислухав прохання о. Феліштана, передане Настею, і сказав, щоби поверталася додому. А сам пішов до дзвіниці. У будь-який інший час надвечірній дзвін сповіщав би Митницю про чиюсь смерть. Але поруч із фронтом сполохати селище, де перебувають військовий комендант та кілька сотень солдатів — на таке наважитися міг тільки він, брехун і авантюрист. Спровадивши Настю до Попідлідвзеленікукурудзи, Феліштан не міг заснути. Знову вгрівшись під периною, шкодував, що сам не пішов до мерця. Недобре передчуття о. Феліштана справдилося за пів години, коли він почув підсилений березневим вітром удар дзвону. Феліштанові здалося, що гучні звуки знесли дах. Так сильно й чисто дзвеніло за Баревичем. Знадвору почулися крики. Отець губкою приліпився до вікна. На подзвін прибув комендант із кількома кавалеристами. Москалі силою стягнули Попідлідвзеленікукурудзи із дзвіниці, зв’язали й повезли до комендатури.