У домі Баревичів, не дочекавшись Попідлідвзеленікукурудзи, Настя читала над спочилим татом: «Боже духів і всякої плоті, Ти смерть подолав і диявола знищив і життя світові Твоєму дарував. Сам, Господи, упокой душу спочилого раба Твого Данила в місці світлому, в місці квітучому, в місці спокою, де немає туги, ні смутку, ані зітхання, всякий гріх, що вчинив він словом, чи ділом, чи думкою, як Милосердний Чоловіколюбець Бог, прости, бо немає людини, що жила й не згрішила». У головах покійного у срібних підсвічниках горіли жовті свічки. До померлого почали приходити митницькі, вклякали й молилися. Дехто підходив і цілував зв’язані шнурком стопи на знак закінчення земного життя. У домі Юлька ще зранку позавішувала дзеркала й вікна грубим полотном, помила підлогу. На лавках, встановлених від стіни до стіни, сиділи, перешіптуючись, старі баби. На оборі з’явився комендант із Попідлідвзеленікукурудзи. У селищній комендатурі допитали брехуна, з’ясувавши, що нічний подзвін, який той учинив, не був жодним шпигунським знаком, а тільки сповіщенням селища, що Данило Баревич віддав свого духа. Комендант прибув із Попідлідвзеленікукурудзи до дому Баревичів й упевнився, що той не бреше. Увійшов у дім і, побачивши на катафалку покійного у військовому мундирі, перехрестився й віддав честь. Нічного арештанта відпустили.

Феліштан саньми під’їхав на одинадцяту. Побачивши Попідлідвзеленікукурудзи, затіяв із ним сварку:

«Де ви були?» — незадоволено запитав о. Феліштан, поправляючи на собі стихаря.

«Мене було арештовано, отче».

«А за що?» — допитувався парох, просуваючи голову в єпитрахиль. Попідлідвзеленікукурудзи хотів допомогти, але Феліштан відсунув брехунову руку, що торкнулася вишитого золотом виноградного галуззя на єпитрахилі.

«Краще візьміть патерицю й хоругви».

Попідлідвзеленікукурудзи підійшов до саней. Знаючи, що хоругви нести буде нікому, витягнув одну патерицю й перед дверима дому приставив до стіни.

Данила навістив ангел смерті в домі, де він народився і прожив усе життя. Поруч із Митницею, у шанцях, вартували спостерігачі ворожих армій, перестрілюючись для забави, щоб не нудитися нічної пори. Проминув їх тієї ночі післаний ангел, бо не по них вислали його, а по Баревича. Якби не війна, то тіло Данила Баревича пролежало б на катафалку три доби та відспівували б Данилову душу, може, десять священників, бо за життя щедро обдаровував Баревич священство й українські церкви. Мав із чого. А так — Анна-мурзиха ледве вмовила російських солдатів, щоб викопали яму. Земля була ще тверда, крига в Джуринці не рушилась, то хто хотів би мерзнути й довбати? Заплатила щедро. Пішли вони на цвинтар із Попідлідвзеленікукурудзи, який показав місце, де лежали Баревичі в довгому ряду, починаючи від Павла, Грицевого сина. Поруч них ляже нині кістьми в м’яку, як пух, митницьку землю Данило Баревич. Розкидавши сніг, солдати зібрали цвинтарне гілля. Розпалили багаття, і до вечора справу було зроблено. Змерзлі, обмащені землею й попелом повернулися в селище.

Останні місяці Данило лежав безмовний. Анна вгадувала його бажання по вицвілих очах. Обличчя, на якому колись грали міцні м’язи, заросло сивою цапиною щетиною, позападалося глибокими рівчаками зморшок.

Військовий фельдшер, якого Анна просила подивитися на хворого, не захотів оглянути Данила:

«У нас, матушка, лазареты переполнены».

На початку 1916 року, коли військові дії підкралися до Митниці, Баревичева Настя відчула в собі ще одне серцебиття. Там, у Настиній середині, маленьке, ще не оформлене серце розганяло по всьому тілу молоду кров своєї матері. Дослухалася, щоби зрозуміти мову тої горошинки.

Анна-мурзиха, підтвердивши свої здогади, що Настин живіт починає рости, як на дріжджах, лише сказала:

«Петро як прийде з війни — не натішиться тобов».

«Я з ним шлюбу не брала», — відповідала покрита соромом Настя.

«А тепер уже й не візьмеш», — зітхнула Анна-мурзиха.

Улітку 1915 року поміж Митницею і Язлівцем встановився нетривкий фронт: селище переходило з рук у руки. Кілька разів на місяць селян грабували або російські, або австрійські солдати. Настю помічали офіцери й солдати обох армій, що переходили мимо Баревичевої господи, війна була на очах Баревичів. У шістнадцять років жіноча врода Насті наче поспішала приготувати комусь подарунок. Висока, зі стрункими ногами, з волоссям кольору достиглої морви, дівчина пахла таким їдким і привабливим жіночим потом, що Анна-мурзиха потерпала за дочку. Стільки війська в Митниці й навколо! У селище Настю не відпускала. Спочатку приховувала її від москалів. Прицмокували й реготали, скурві сини, коли минали Баревичів дім. Потім летуни фронтової авіації австрійців, виконуючи розвідувальні польоти над розташуванням російських військ, перелітаючи над оборою, скидали Насті шоколад і свої знімки, зроблені під час вишколів. Настя їла шоколад і роздивлялася обличчя молодих офіцерів. Якщо на знімку хтось був зображений у повен зріст, то її погляд зупинявся на розпірці. Вона торкала нігтем те місце й відколупувала його. Поночі в Настині сни хтось приходив. Анна чула: із сусідньої кімнати, де спала Настя, доносилося нерівне дихання і скрики. Зранку Анна допитувалася про сни, але дочка відмовчувалася. Події на язловецькому відтинку фронту змінилися: восени в Митницю знову зайшли австрійські війська, відтіснивши москалів до Чорткова та Ягільниці. Тепер, коли Анна допитувала Настю, хто ж батько дитини, що росла в її череві, наче зерня в яблуку, то дочка шукала поглядом хоч шпарку, щоби прослизнути з дому, і відповідала, що не знає.

Почалося з того, що москалі погнали одного дня Митницю копати оборонні рови. Від Баревичів випало йти Анні. Данило слабував, а Настю показувати Баревичиха не хотіла. Поки Анна копала рови, Настю затягнули до стодоли. Їх було троє. Коли Анна пішла скаржитися до офіцера, той запитав, чи її дочка знає, хто ґвалтував. Настя нікого не пам’ятала, бо на неї напали ззаду. Задерли спідницю, зав’язали на голові. Понесли до стодоли й накинулися. Настя зойкнула, коли спідні тонкі спідниці розірвали, а чоловіча рука вперше торкнулася між її ногами густого м’якого волосся. Перший із ґвалтівників продер її цноту, другому вона безсило й байдуже віддала свою обірвану троянду, а третій лежав на її спітнілому тілі й скавулів, як пес. Ґвалтівники втекли. Настя, похитуючись, устала.

У голові паморочилося. Дім перевертався перед очима. За якийсь час вона зійшла до Червоної керниці, щоби змити липку кров насильства й сорому.

Через день до Митниці вдерлася австрійська кавалерія.

Російського офіцера, якому скаржилася Анна, при штурмі селища було вбито.

А що ж трапилося з ґвалтівниками? Здається, що їх також посікла кавалерія.

Австрійці протрималися неповних два місяці. А потім знову відступили до своїх шанців за Митницею перед Язлівцями. За два місяці їхнього перебування впіймали російського дезертира, запідозреного у шпигунстві. Обер-лейтенант Еліяс Малер, якого призначили комендантом Митниці, наказав шпигуна повісити. Поки підлеглі Малера вишукували по горищах і пивницях російських шпигунів та дезертирів, комендант кохався з Настею. Поки австрійські війська вкотре переможно зайшли до Митниці, Настя змила водами Джуринки зі свого тіла бруд насильства і знову запахла трояндою. І хоч її жіночий досвід розпочався брутально, але коли вдихала чоловічий піт, їй паморочилося в голові, наче вдихала цвіт коноплі, висадженої вздовж городу. Цей різкий і задушливий запах залишали за собою солдати всіх армій, що входили в селище й залишали його. А Настине тіло випромінювало рум’яний запах дикої рожі. Так ядуче пахли митницькі суки під час тічки. Еліяс, який тепер був її коханцем, читав напам’ять їй вірш Гете про дику рожу, коли вони, виснажені, лежали в травах над Джуринкою й дивилися, як над Митницею, на великому шатрі серпневого неба, палахкотіли комети й метеорити.

Knabe sprach: «Ich breche dich,  Röslein auf der Heiden»;  Röslein sprach: «Ich steche dich,  daß du ewig denkst an mich,  und ich will’s nicht leiden!»  Röslein, Röslein, Röslein rot,  Röslein auf der Heiden!