Коли у Стамбулі він побачив своїх синів із зятями, то вони не впізнали його. Дивилися на старого й думали, що це якийсь дервіш, який жив у пустелі та спав у норах хижих звірів, хоче попросити милостиню. І відступили від нього, кажучи, що вони щороку жертвують на християнські храми, а злиденних у їхньому краю, звідки вони приїхали, так багато, що в них не вистачить грошей, щоб усім роздати. Вихудлий Минас був одягнений у халат, який йому дав на дорогу монастирський кравець. Богомолець дивився на своїх синів та зятів — і ніяк не міг ковтнути виноградину сльози.

Потім, коли Минас таки видавив із себе вірменське слово, Сириновичі впізнали в цьому нещасному чоловікові свого батька, опустили очі й мовчали.

І Минас також мовчав.

Треба сказати, що Минас перебув три єрусалимських роки в той самий час, коли до Єрусалима з османським караваном прибув Саббатай Цві. Ще в Язлівці Минас прочув із усім християнським миром, що євреї дістають із Амстердама листи, якими сповіщали їх про Месію. Тоді зустрівся Минас із Ашкеназі й запитав його про листи. Ашкеназі нічого не заперечив. Він підтвердив, що листи надходять, і привозять їх із Європи. І читають ті листи, і тлумачать найсвітліші голови їхньої громади, але ніхто не може впевнено стверджувати, чи правдивий цей Месія, ім’я якому Саббатай Цві, чи ні.

«Саббатай Цві?» — для певності перепитав тоді Минас.

«Так, саме Саббатай Цві», — повторив ім’я Месії Ашкеназі.

Не міг знати Минас Сиринович, що язловецькі юдеї вислали Ашера й Нахума до Стамбула, аби ті дізналися правду. Уже перебуваючи в Єрусалимі, Минас почув, що заворушилися юдеї в місті, що натовпи ходять вулицями, радіючи невідомо чому. Як могло щось таке трапитися в османському Єрусалимі, де юдеї і християни були людьми писання, яким не можна тримати в руках зброї, їздити на коні чи свідчити в суді? А кожен паша пильнував за порядком у своєму еялеті, бо відповідав за все власною головою. Османи дізналися про Саббатая Цві. Про того, який підбурює юдеїв визнати себе Машіахом і якому допомагає Натан із Гази. І поки паша думав-гадав, як учинити, — Саббатай Цві прослизнув крізь розставлені охоронні пости й вийшов із міста. А куди він подався — не знав ніхто.

Минасові, як і багатьом іншим, цікаво було побачити Месію, але він не розумів мови народу, з-поміж якого Месія з’явився. Тому, коли Саббатай Цві одного разу на вулиці Старого міста сперечався з книжниками й рабинами, Минас нічого не зрозумів, та й Месію він уявляв собі зовсім іншим. Постояв Минас у гурті юдеїв і залишив нервових людей зі своїм пророком, пішовши до Храму Гробу Господнього на вечірню молитву. І чим ближче було до Храму, тим дужче видовжувалася Минасова тінь, бо смеркалося.

Того літа, коли Сиринович повернувся додому, до Баревича донеслися чутки, що, можливо, митні кордони переноситимуть ближче до Язлівця. Бо купці скаржилися, що платять подвійне мито: один раз — Баревичеві за право виїхати на язловецький шлях, а другий раз — перед самим містечком. А також бурмістрові переказували, що Баревич половину з того, що виручає з купецьких валок, залишає собі, а лише половину віддає на скарб міста. Тому зібралися у домі Димитра Козубика, щоб обговорити справу Гриця Баревича. Баревич примчав до Язлівця зранку. І зайшов у дім Козубика. Тут знову зібралися поважні язловецькі міщани — Семань Ткач, Ян Гіщак, Богдан Сеферович, Якуб Крохмальний, Ян Тарнопольський, Ян Цимбалістий, Мацєй Мазур і Матіяш Хащинський.

Відколи Гриць підтвердив своє шляхтецтво, то в домі бурмістра приймали його, як рівного. Звичайно, багатьом різало очі, як розбудувався Гриць при митниці. Перешіптувалися про його приязнь із Минасом Сириновичем та його синами й зятями. І торгівля кіньми, і їх випас на Горб-Долині, і сини Баревичеві, які підростали, — усе це не подобалося Антонію Волянському, який у своєму фільварку серед відкритих полів почувався незатишно. Невелика челядь, яку вдалося привезти сюди з Польщі, не могла впоратися з землями, які належали Антонію. Цього разу Волянський, викликавши Ашкеназі, натякнув, що Баревич незаконно поселився і прибрав собі землі. Ашкеназі ж обмовився, що всі папери, які підтверджують законність Баревичевого перебування на митницьких землях, він на власні очі бачив у бурмістра Козубика. Тоді Волянський сказав, що, збираючи мито за в’їзд на язлівецький шлях, Баревич не доплачує місту.

І попросив Ашкеназі пустити чутку про це серед купецтва.

Діти Гриця Баревича доростали. Варвара, якій минуло п’ятнадцять, залишила однієї ночі на своїй постелі горошини червоних крапель. Анна, перебираючи постіль, подумала, що за рік-два Варвару треба буде віддавати. Сказала про це Грицеві, додавши, що серед митницьких нема Варварі достойної пари, і треба когось шукати в Язлівцях.

«Хіба що Данько, син Матія Босяка?»

Гриць нічого не відповів на Аннині слова, але подумав, що якби молодший Минасів син Кшиштоф посватався до Варвари, то дівку в такі руки віддавати можна.

«Треба шукати в Язлівцях», — сказав Гриць.

Перебираючи постіль, Анна покликала Варвару й показала їй простирадло.

«Віднині носитимеш кілька спідниць, — лагідно сказала Анна дочці, — а як почуєш, що крутить у животі, болить голова — зав’язуй спідню сукенку вузлом між литками»

«Навіщо, мамо?» — запитала Варвара.

«Щоби кров не поплямила твої спідниці, — і, подумавши, додала: відтепер ти вже можеш мати дітей».

Варвара не наважилася сказати матері, які у снах приходять до неї незрозумілі бажання. Як вона вигладжує себе, запхавши в густе волосся нижче живота тонкі пальці. Як у серпневі ночі її тіло наливається теплом, а в голові розпалюється такий жар, що навіть Сириновичі саламандри не змогли б його погасити. І що ночами вона не спить і тремтить разом із травами й зелом. Анна, розуміючи, що саме коїться з її дочкою, називала цей час миттю квітки, чий цвіт випурхнув із сонного пуп’янка. Гриця натомість більше переймали розмови з купцями, які платили йому митний чинш і розповідали своїми мовами різні історії й пригоди. Він навчився кількох мов — два-три десятки слів, якими міг порозумітися. А що Варвара? Віддасться. До того ж, купці та їхні служники все частіше вимовляли слово війна. То в дорозі його прочують, то на ринку, то на митних переходах. То їм начебто сказав дервіш, то грецький ґалерник, то почули від англійського посла, який возив із собою підлітка й опікувався ним, як сином. У різний спосіб приходили до них новини, бо переходячи землі османів, щось вони таки чули і знали. Старші сини Баревича — Матій та Іван, бо найменший Павло був дрібний як макове зерня, до якогось часу трималися за батькову тінь. І табуни випасали в Горб-Долині, їздили з ним на ярмарки, супроводжували до язловецького бурмістра, пильнували торгові валки й були Грицевими очима і вухами. Щойно Митниця почала наповнюватися людьми, язловецький шлях став принадний для всяких пройдисвітів, тому Матій із Іваном ставали повноправними власниками й оборонцями Митниці. Гриць передбачав, що Варвара піде з дому, і хоч із митницьких ґрунтів Гриць уділить їй належну частину, але ні вона, ані її майбутні діти не триматимуться за селище, як за останнє місце на цій землі. «От Матій, Іван та Павло вростуть у ці ґрунти — мусять врости», — думав Гриць. Були ще Волянські, які також чіплялися за цю землю і яким вона дісталася з чужих рук. І подумав Гриць, що, може, війна виправить несправедливість? І перестав тривожитися й перейматися чутками про османів.

На початку вересня в Баревичів трапилася пригода: несподівано вночі Богдан Сеферович із наказу графа Станіслава Конєцпольського розполохав пів Митниці. Загін із шести вершників оточив Баревичів двір. Першими занюхали непроханих гостей пси, і нічні вітри рознесли селищем тривожний гавкіт. Гриць добре знав Сеферовича. І якщо Сеферович пригнався до Митниці, щоб арештувати Баревича серед ночі, то справа виглядала поважною. Увійти до двору Сеферович не наважився, бо стояли на чатах чотири дужих пси: два канґали карабаші та два акбаші, яких цуценятами привіз Баревичеві Минас, грубими голосами рвали повітря. І якби Сеферович увійшов із ким-небудь зі свого загону чи навіть із усіма шістьма, то пси розірвали б їх на місці.