Вдома о. Феліштан шарудів газетою. Парасці не подобалося мишаче шарудіння папером, бо на столі стигла в мисках зварена бараболя. Із приходом німців почала виходити «Чортківська думка». Парох пронумерував часопис і читав уголос так, щоби чула Параска. «У Туреччині, — читав отець, — жиди продають цитрини по 40 лір замість 23, а в Румунії обчислили 272 тисячі жидів. Буковина і Басарабія вільна від жидів. Можемо сподіватися, що за рік не буде їх у цілій Румунії». Далі парох прочитав заклик Митрополита Андрея Шептицького: «Хлібороби, виконайте обов’язок здачі контингентів!» Кожного разу, минаючи в Чорткові синагогу, о. Феліштан зупиняв свій погляд на будівлі, яку знову пограбували. Колись він дізнався із віденської газети, що Ісроель Фрідман помер у Відні. Зазвичай двір переходив від батька до сина, або до зятя, якщо в цадика народжувалися тільки дочки. «Цікаво, — подумав парох, — а кому Фрідмани передали свій двір?»

Перші липневі дні 1941 року в Чорткові почалися з пострілів і лементу. Майже з кожного будинку в центральній частині міста та з будинків Старого Чорткова виводили євреїв і везли до Чорного лісу. Буваючи в Чорткові за дорученням о. Феліштана, якому похилий вік не дозволяв часто приїжджати до отця-декана, Параска бачила навколо ринку гурмища євреїв, зігнаних із чортківських вулиць. Місце, де вони до війни торгували, перетворилося на мурашник брудних і голодних людей.

Поки отець читав газету, служниця міркувала, говорити чи ні про нічних гостей на дзвіниці. Вночі, розпитавши Боруха та дівчину про їхню пригоду, вона впізнала в пораненому майстра, до якого їхали з усіх околиць шити чоботи чи ремонтувати взуття. Принесла невеличку баночку йоду. Обробивши рану, перев’язала чистими тонким полотном і сказала чекати до ранку.

«Прошу отця», — звернулася за сніданком до Феліштана Параска. Той подумав, що знову нарікатиме на нього.

«Як видиш — я все з’їв», — виправдовувався старий.

«Маю до вас одну справу».

«Ну, то кажи».

«Ви вчора ходили до дзвіниці?»

«Ходив, — підтвердив парох. — А що, не замкнув двері?»

«Не замкнули».

«Ну, то замкни».

«Замкнула».

«Відчиниш у неділю».

«У нас на дзвіниці гості».

«Хто? — запитався Феліштан, пригадуючи, що якогось року знайшов гніздо горлиць. — Знову горлиці?»

«Ні, — відповіла Параска. — Жиди».

«Які жиди? — здивувався. — Та, прецінь, їх усіх вивезли з Митниці?»

«З Товстого, — сказала Параска. — Втікачі з ґетта».

Феліштан відклав газету й подивився на родинну реліквію покійної Катерини, образ Матінки Божої. Богородиця благально дивилася ясними блакитними очима на пароха.

«Скільки їх?»

«Двоє».

«Клич до хати», — промовив.

Щойно Феліштан запросив Боруха й Фейґу до столу, несподівано у дворі з’явився на каштановій кобилі німець Фрідріх, наглядач за ліґеншафтом.

За столом заціпеніли. Нещодавно поширилася чутка, що в бучацькому повіті через те, що село не здало призначений контингент, продовольчі відділи вермахту зігнали два десятки підлітків та стариків і всіх постріляли, ще й підпалили село. Фрідріх належав до продовольчої команди вермахту, йому допомагали ще двоє німців, що прибули восени, коли частину земель готували до засіву озиминою. Катерина заштовхала Боруха з Фейґою на горище і, вмить прибравши сніданок, миски і склянки, випхала Феліштана надвір.

Фрідріх, сидячи в сідлі, погладжував лискучу шию кобили.

Отець наблизився й запитав по-німецьки, чого пан офіцер потребує.

Той витягнув папір і наказав прочитати в неділю під час літургії. У наказі продовольчого відділу йшлося про незадовільну здачу контингенту й покарання, яке чекатиме на саботажників.

Фрідріх приклав до пілотки руку й на прощання, об’їхавши навколо пароха, сказав:

«З Товстого повтікали жиди. Якби пан священник щось довідався — прошу мене сповістити».

«Добре», — глухо відповів Феліштан, уперше налякавшись свого голосу.

Борух і Фейґа переховувалися в митницького священника до осені. За цей час Борух кілька разів перечитав знайдені Феліштаном листи. Із листів дізнався, що якийсь Натан з Гази звертається до амстердамського кагалу і сповіщає про об’явлення гебрейського Машіаха Саббатая Цві. Те, що зберігалося в церковній книзі, не було правдивим листом, а лише копією, зробленою в Бучачі для язловецького кагалу. Виявилося, що швець Борух колись готувався на рабина в Любліні — та завадила раптова смерть батька. Він повернувся до Товстого й почав шити капці. Вечорами Феліштан для безпеки вилазив на горище й годинами там розмовляв із Борухом.

З початком жовтня Борух і Фейґа серед ночі, попрощавшись із Феліштаном і Параскою, знову вийшли до Джуринки й, поміркувавши, пішли за течією на південь.

Таньку Соколову з-під Оренбурга направили в 1945 році до Митниці створювати комсомольську організацію. Після інструктажу в чортківському райкомі наступного дня приїхала сюди з капітаном Хохловим. Першим її зустрів голова сільради Юстин Микуляк, який і поклав на неї око. Таньці було всього двадцять чотири роки, рожевощока, з пасмами пшеничного волосся, дебела дівчина, аж пашіла здоров’ям. Юстин поселив комсомолку в будівлі австрійської школи — у вузькій кімнатці сторожа. Два колишні просторі класи, у яких навчалися діти, взимку не опалювалися. Юстин, якому доручили влаштувати Таньку на постій, привів дівчину до тієї кімнатки й залишився в неї до ранку. Про перші «полові зносини» з Танькою Юстин розповість через три роки опісля, на допиті в СБ. Кожного разу Танька в районі заходитиме до капітана Хохлова, який випитуватиме про ситуацію в Митниці, бандитів і про Юстина. На скрипучому дивані вони з Хохловим віддаватимуться любощам. Коли Танька сповістить Хохлова про свою вагітність, той допоможе зробити їй підпільно аборт. Примусить тюремного лікаря вичистити Таньчину утробу.

Комсомольцями в Митниці виявили бажання бути троє, сподіваючись, що їм платитимуть. Танька, збираючи свій актив у колишній читальні при селищному гарнізоні, розповідала про міжнародне становище, геніального товариша Сталіна і про комсомольців Країни Рад. Було в неї ще одне завдання, отримане від Хохлова — стежити за повстанцями та їхніми симпатиками. Через кілька місяців вона знайшла під дверима записку-попередження. Якогось дня Юстин відчув різь між ногами, і коли пішов за сільраду висцятися — побачив почервоніння навколо головки. Спершу подумав, що надуло вітром. Бувало, коли проти вітру справляєш нужду — то таке трапляється. Але неприємні відчуття посилювалися. Він поїхав до Чорткова й зайшов до поліклініки. Вийшов із точним діагнозом — сифіліс. Лікар сказав, що необхідно приїхати на стаціонарне лікування, яке займе не менше двох місяців. Юстин повернувся до Митниці. Зібрав білизну і гроші, жінці сказав, що лягає в лікарню, бо, обстеживши, виявили слабість у серці. Зібравшись, пішов до Таньки. Застав у неї сержанта. Викликав комсомолку на коридор і вдарив кілька разів долонею по лиці. Через два місяці, повернувшись до Митниці, дізнався, що Таньку перевели в інший район, а на заміну приїхала інша комсомолка. Потім прочув, що на новому місці Таньку вночі прохромили вилами.

Юстин Микуляк, який учився з Дмитром Баревичем у гімназії, 1944 року на фронт не потрапив. Арештований за падіж худоби в березні 1941 він просидів, поки велося слідство, у чортківській тюрмі. У червні арештованих посадили в ешелон і відправили на схід. Юстину пощастило, адже інших в’язнів, яких не встигали відправити, бо німці наступали на п’яти, розстрілювали в камерах та на внутрішньому тюремному дворику. Потяг Юстина встиг дотеліпатися до Мелітополя. Туди долетіла німецька авіація й розгаратала станцію з ешелонами. Юстинові вдалося врятуватися. Повернувшись з-під Мелітополя, він присів на власному господарстві та працював у ліґеншафті на фільварку. Те, що в сороковому році він очолив правління щойно створеного колгоспу, митницькі пам’ятали. Знали про це й в ОУН. Однак арешт, сидіння у чортківській в’язниці, потім відправка на схід — наче пом’якшували в очах односельців Юстинове колгоспне минуле. Щойно в сорок четвертому прийшли знову більшовики — Юстина покликали до району й наказали очолити сільську раду. Він отримав пістолет, печатку, а згодом підписав папірця про співробітництво з органами МВС. Повстанці приходили до нього, коли треба було збіжжя, грошей і медикаментів. У Митниці, окрім Юстина, лейтенантові Риференкові доносили ще три особи — два ястребки-поляки та Паранька, двадцятилітня дівчина, з якою Риференко спав, з’являючись у селищі. Сітка ОУН також мала свої очі та вуха, спостерігаючи за тими, до кого приходять більшовики, хто з ким зустрічається. Невеликий гарнізон квартирував у колишньому приміщенні читальні в центрі селища. Кілька повстанців мешкали в криївках у кінці села. Починаючи з жовтня, коли надходили справжні приморозки, у місцевості, де не було достатньо лісів для переховування, доводилося йти в села. І тому Риференко нюхом молодого пса відчував, що в Митниці переховуються бандіти.