На початок 1914 року з великої родини Баревичів у Митниці залишився Данило Баревич, праправнук Павла Баревича, наймолодшого сина Гриця Баревича, того, коли пам’ятаєте, що повернувся до селища перед османами. Вивітрилася за ці сотні років пам’ять про Варвару, Мурзу та їхніх дітей. Невідомо куди тоді, у 17 столітті, подівся Матій Баревич. Імовірно, загинув 1683 року при обороні Язлівця. Не можна відтворити будь-якої лінії ще одного сина Гриця Баревича — Івана. Усе, що дійшло з родинних переказів до Данила, виглядало не вірогідно: Іван начебто прийняв мусульманську віру. Виїхав із Язлівця з останнім османським обозом до Стамбула. А наймолодший Павло Баревич — єдиний із Баревичевих дітей, хто залишався до останніх хвилин із батьком і матір’ю під час подій, пов’язаних з облогою поляками язловецької фортеці. Павло не бачив на власні очі, як Антоній Волянський розсік шаблею його батька, бо разом із перестрашеною матір’ю Анною Баревич втекли вони в червоногородські ліси. Але й там їх наздогнала чутка, що Баревичі прийняли іслам, потурчилися. Повернувшись до Митниці, Баревичі наслухалися оповідок митницьких мешканців, які пам’ятали, що Варвара віддалася за турка, а Матій з Іваном служили в османській фортечній залозі. Тицяли на них пальцями. Здавалося Анні, що навіть будинки в Митниці утворили камінну стіну відчуження. Якийсь несподіваний страх кожної хвилини висів над її головою, вставав уночі й будив серед кріпкого сну… І сказала вона якось про Волянських тяжкі слова. Сказала про голову, легені й печінку, а потім про руки ноги й хребет. Пригасила вогонь своїх слів саламандрою, яку згадала з розповідей Минаса Сириновича. Відбилися ті прокльони від митницьких пагорбів і випали дощем на фільварок Волянських. Стояв під тим дощем Антоній Волянський, тішачись своїми дібрами. Закрутилося йому в голові, отерпли його руки й ноги, кинуло ним до землі. Обпекло вогнем усередині. Аж надвечір знайшли Антонія біля Джуринки, обмащеного болотом і з проламаним черепом. Так було попсовано чоловічу лінію Волянських на всі віки, аж до кінця світу, бо вже перші їхні внуки народилися каліками.

То в Язлівцях перебували Анна з наймолодшим сином Павлом, то в Митниці. Відтак Павлові по смерті Анни вдалося осісти на батьковому ґрунті — як казали, на митних кордонах.

Данило Баревич, батько Насті, мав двох молодших братів-близнюків — Петра й Павла. Обидва виїхали до Америки, бо не могли всі троє вжитися на тому ґрунті, що належав їм.

Баревичів митницькі прозивали «мýрзами». Мабуть, прилипло це прізвисько за ними від Мурзи, який пошлюбив Варвару, дочку Гриця Баревича. Дружині Данила Анні казали «мýрзиха», а Настю називали «мурзишина дівка». Шістнадцятирічна Настя Баревичева доводилася прапраправнучкою Павлові Баревичу, єдиному з тих Баревичів, який покоївся на митницькому цвинтарі. На його могилі зберігся хрест із волоського каменю. Настя була шостим поколінням Баревичів від Павла, на ній мало б перерватися родинне прізвище, бо не було в неї братів. 1914 року Насті виповнилося чотирнадцять. Вона заручилася з Петром Урбаном, учителем чотирикласної школи. Митницькі знали, що Федьо Критай давно поклав око на пишну Настю, але не судилося, бо Баревичі призначили весілля з Урбаном на вересень, після Успіння Богородиці. Війна втрутилася в долю Насті Баревичевої. Після оголошення мобілізації Петро Урбан разом зі ста вісімдесятьма трьома мешканцями Митниці, з-поміж яких, окрім русинів, було десять поляків і троє гебреїв, вирушив на фірах у Чортків до касарень. Опиниться Петро на Італійському фронті, а згодом, у 1915 році, його полк перекинуть до Сербії. Останню листівка від Петра датовано 9 жовтня 1915 року. У ній наречений Насті поквапливим почерком сповістив, що у складі свого полку ввійшов до Белграда. Від того часу листовний зв’язок між Петром і Настею перерветься. Федора ж Критая мобілізують пізніше, хоча він був єдиним сином пристарілих батьків. Після перших кровопролитних боїв військове міністерство Австро-Угорщини оголосить другу хвилю мобілізації, під яку потрапить Федір.

Перше, що зробили Коритовські, отримавши у власність митницькі фільварки — взяли в банку позику. Феліціян узявся перебудовувати занедбаний будинок і господарські споруди. Купив кілька машин, придбав нові сорти пшениці, почав вирощувати тютюн. На початку 1910 року митницькі фільварки Коритовських приносили немалий дохід, і Феліціян задумався: чи не залишити йому військову службу. 1912 року в Коритовських народиться ще одна дитина — хлопчик. Кволий, із викривленим хребтом і горбиком на спині. Гелена переконуватиме Феліціяна, що це внаслідок необережного поводження з тільцем новонародженого при пологах. Але Коритовський знав, яке прокляття переслідує чоловіків родини Волянських, бо, прийшовши в черговий раз від Антонія Блюмфельда, Конрад відкрив Феліціянові дві страшні таємниці: про проклін Баревичів і про те, що в нього, у Конрада, Антоній Блюмфельд виявив сифіліс.

Владислав Алоїз Коритовський мляво боротиметься за своє життя й виживе. Спочатку спатиме в жолобку, витесаному з липи Мицьом, а Гелена в перші місяці його життя часто схилятиметься над сином, прислухаючись, чи він ще дихає. Інколи їй здаватиметься, що лише його серце, завбільшки з горіх, і горб, вбитий скобою між лівою лопаткою і хребтом, держать малого при житті, бо всі інші частини тіла ледве трималися купи. Але маленьке серце стукотіло, і горб ріс.

Остання передвоєнна Пасха припала на 19 квітня, а квітень був дощовий. Розкислими вулицями митницькі вдосвіта пішли до церкви. У темноті покашлювали і шмаркали. Через зиму перестуджені, хрипіли легенями, наче церковна фісгармонія. У перший день Великодніх свят, коли на зазеленілому подвір’ї три кола хороводів виводили гаївки, — розпочалася бійка. Билися люто, до крові. Почали ті, хто вийшов по обіді з Альтманового шинку. Билися, аж кров бризкала з роз’юшених носів і писків. А коли влетів у гурму Федір Критай, то купа збільшилася, бо навіть ґазди закотили рукави й кинулися до бійки. Вимащені болотом чоловіки нагадували дощових черв’яків, що копошаться в землі. Три дні по Великодних святах селище згадувало, хто першим розпочав бійку. Але не згадавши, подивилося, як високо викотилося на небі сонце — і пішло орати звільнену від зими і снігів землю. Були вони дітьми пшениці, від якої залежало їхнє життя, і жили за календарем, який писали їм на небі сонце й місяць.

28 липня 1916 року за григоріанським календарем, якому відповідав 1332/1333 рік за календарем Гіджри, 1363 за вірменсько-григоріанським, 5674/5675 за гебрейським Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. А коли в Європі розпочалася мобілізація — 8 серпня 1914 року за старим стилем — то на небі настало повне затемнення сонця. Спостерігалося воно від Карелії до Чорного моря й захоплювало трьохсоткілометрову смугу — відстань від Чернігова до Житомира. Затемнення, яке спостерігали, закинувши голови, мешканці Російської імперії, наче накреслило майбутній театр воєнних дій і позначило чорною стрічкою найближчі чотири роки світової історії. У «Известиях Рускаго Астрономического Общества» було опубліковано кілька астрономічних розвідок, а в газетах міст, де затемнення змінило навіть колір повітря і природну температуру, писали, що замість сонця над головами міщан висів темний серп. Крізь закоптіле від диму скло, примруживши одне око, мешканець Києва, Чернігова чи Ростова-на-Дону намагався розгледіти чорну корону сонця. Про це затемнення писали навіть європейські й американські газети.

Мицьо знайшов Конрада Волянського у великому порожньому будинку. Він увійшов розповісти про кущі. Їх щозими обгризали зайці. «Бо як приїдуть Коритовські, — думав Мицьо, — то Лейба скаже, що то я не догледів». Деякі кущі троянд, а були серед них південні сорти, до тутешніх морозів були не призвичаєні й переводилися, всихали. Відколи Конрад оселився у митницькому домі, а старий Волянський передав фільварок у володіння Гелені й Феліціянові, садом та рослинністю перед будинком ніхто не займався. Хвалився колись Волянський, що його сад буде кращим за сад Бадені. Та де там!