Від часу прокладеної гілки залізниці через Чортків, якою сполучалися Станіславів і прикордонний Гусятин, містечко, у якому знайшли притулок предки Карла-Еміля, ожило. 1877 року видавництво Едуарда фон Галберґера видало збірку оповідань Францоза «Євреї з Барнова». Двадцятидев’ятирічний письменник описав солодку воду Серету та вуличний гамір єврейських кварталів, вічне торохтіння бричок і селянських возів головною вулицею, що тягнулася згори вниз.
Наступного ранку, виспавшись і поснідавши в ресторані на першому поверсі будинку яєшнею, кавою та булкою з маслом, Карл-Еміль вийшов на вулицю. У нього не було жодних планів. Була субота, і до вечора всі єврейські крамниці — зачинені. Єврейські візниці та їхні коні відпочивають, по синагогах читають Тору. Костел напроти Францозового місця замешкання чекав неділі. З єврейських газет, які він читав у Берліні, Францоз знав, що Довід Моше Фрідман, перший чортківський ребе, жив у своєму палаці. У Карла-Еміля виникло бажання зустрітися з ребе, про якого він чув із переказів його послідовників. Тривале життя Францоза у Відні та Берліні зробило з нього цілком світську людину, яка захоплювалася німецькою культурою. Хасиди ж, що наповнювали містечка Галичини й Буковини, вірили у святість своїх ребе, бо ті були не тільки вченими, а завдяки своїм незвичним здібностям та Божій благодаті ще й розмовляли з Богом. Тепер ребе підсвічували словом і Чортків. Неподалік, на заплічній вулиці, у двоповерховому будинку, куди щойно дійшов берлінський гість, проминуло його дитинство. Він розумів, що враження від повернення не відповідатиме спогадам, які з роками закорінилися в пам’яті. Він побачить той-не-той будинок.
Родина лікаря Гайнріха Францоза, який прожив п’ятдесят років і помер, коли Карлові-Емілю було лише десять, жила в цьому будинку, який Францозу захотілося обнюхати. Він став перед дверима помешкання так близько, що запахи квашеної капусти, розтовченого часнику, кориці, цинамону, сливок і яблук перемішалися в його свідомості. Берлінець торкнувся розсохлих одвірків. Пригадав день, коли помер батько. Ці двері тоді зняли, щоб винести з будинку завинене в білу матерію батькове тіло. Коли двері знімали — пронизливо скреготіли, наче сороки на дощ, металеві завіси.
На кадастровій мапі Чорткова 1859 року центральна частина міста ще якось схожа на місто. Але якщо відійти від Серету й Ринку, то далі заштриховані зеленим квадрати позначають поля й городи. Карл-Еміль повернувся до готелю — і йому подали записку. Він здивувався. Хто міг знати про його перебування у Чорткові, якщо він сам на станіславівському двірці змінив плани подорожі? Мабуть, Берко на радощах заробку розповів усім, що віз поважного пана Карла-Еміля Францоза з Берліна. З’ясувалося, що записку німецькою мовою написала одна молода особа, котра читала Францозові оповідання про Барнов. У записці дівчина зізнавалася, що почула про прибуття Францоза від свого вуйка Берка, який зустрів пана письменника на двірці й не міг натішитися тією зустріччю. Дівчина захоплено писала про письменницький талант, який б’є з кожного речення в оповіданнях і просила вибачення за нахабство, яке собі дозволила: потурбувати поважного гостя своєю нікчемною запискою. Наприкінці вона підписалася — Малке Морґенштерн. Францоз, прочитавши цидулку, запитав у готельного, чи знає той візницю Берка. Готельний відповів, що так. «А як він пишеться?» — поцікавився Карл-Еміль. «Ґрюнфельд» — почув у відповідь.
По смерті батька Францози виїхали з Чорткова. Карл-Еміль переїхав до Чернівців разом із мамою. Сліди дальших родичів з часом затерлися в містечках Галичини й Буковини. Отже, у Чорткові він не планував ні з ким зустрічатися, окрім ребе Довіда Моше Фрідмана, якщо така нагода трапиться. Сьогодні була неділя. Карла-Еміля розбудили костельні дзвони. Завтра, тобто в понеділок, він планував повернутися до Станіславова, а наступного дня сісти на чернівецький потяг. Сьогодні зранку він написав листа до ребе з проханням про зустріч. Вийшовши на вулицю, побачив Беркову бричку. Візниці не було. Мабуть, зайшов до крамниці. Францоз почекав, коли Берко повертатиметься до брички. «Маю до вас одне прохання», — сказав Карл-Еміль, коли підійшов Берко. «З радістю виконаю, пане». «Чи не могли б ви відвезти цього листа до ребе Фрідмана?» Берко взяв лист і запхав до широкої кишені свого халата. «Я маю ще одне питання до вас», — сказав Карл-Еміль. «Яке, пане?» «Чи ви знаєте Малке Морґенштерн?». «Це ж моя сестрінка, — відповів Берко — А звідки ви її знаєте?» «Вона читала мої книжки. І про це написала мені ось у цій записці». Берко згадав, що оповідав свою пригоду на двірці з одним великим паном із самого Берліна, що називається Карлом-Емілем Францозом, у присутності сестри та її дітей, коли за чимось до них заїхав дорогою. «То ви, прошу пана, письменник?» — запитався Берко, який читав у своєму житті тільки Тору. «Так, я пишу книжки, — відповів Карл-Еміль. — Ну, уявляєте, в Чорткові їх хтось таки читає?». І вони з Берком засміялися. Прохання берлінського письменника Берко виконав того ж дня: поїхав до палацу й передав лист. Про що йшлося в тому листі, ми не знаємо, але на понеділок ребе Довід Моше Фрідман призначив Карлу-Емілю авдієнцію. По обіді на берлінця чекали дві несподіванки, але він поки про це не здогадувався, бо перебував у фотомайстерні чортківського фотографа М. Марґуліса неподалік ринку. У невеличкому приміщенні Марґуліс не тільки фотографував мешканців та випадкових гостей міста, частина стіни була книжковою крамницею. Продавав фотограф свої листівки з видами Чорткова у твердих оправах, з тисненими золотом прізвищем фотографа та написом «Pozdrowienie z Czortkowa». Францоз зайшов до Марґуліса, купити кілька листівок. Вибираючи, він не помітив, як господар робітні прилип до вікна. Карл-Еміль подумав, що містом їхатиме драгунський полк. Виправи драгунів завжди привертали увагу мешканців. Людям спирало дух від кавалерійського маршу, кінської сечі та зелено-золотистих гімнюхів, залишених на вулицях. Францоз поцікавився в Марґуліса, що відбувається. А той силоміць схопив берлінця за рукав сюртука й витяг надвір. Головною вулицею їхала бричка. Карл-Еміль упізнав Берка. У бричці сиділа старша пані, а поруч із нею — молода. Берко їхав неквапом, щоб цигани, які йшли за бричкою й тяли веселі мелодії, не залишилися далеко позаду. Францоз запитав, чи це раптом не циганське весілля. Марґуліс, розуміючи, що покупцеві невтямки, що ж насправді відбувається, почав швидко оповідати: «То, прошу пана, пані Бенціровська. Так, так, та, з голови якої вітер здув капелюшок. О, циган уже підняв. Бачите, добігає з капелюшком. Так, так — то Амброзія Бенціровська. Вона біля двірця тримає бордель. А то, — Марґуліс показав пальцем на молоду панну, — то нова дівка пані Бенціровської». «І що вона всіх своїх дівок возить Чортковом і показує їх? — запитав Францоз. «Усіх нових, які приходять до неї на працю», — підтвердив Марґуліс. Заклад пані Бенціровської таємно відвідували військові, адвокати, податкові урядники, працівники банку, колійовці, вчителі, купці, тобто доросла, а подекуди й підліткова чоловіча половина містечка. Саме для них господиня борделю влаштовувала ці виїзди напоказ. Чортків із часом звик до феєрверків циганської музики, яка супроводжувала Бенціровську та її дівок. Жіноцтво плювало вслід бричці, проклинаючи розпусниць, від яких у місті не було спасу. Францоз купив кілька листівок і, пройшовши кілька метрів від Марґулісової робітні, побачив молоду дівчину з букетиком квітів. Дівчина першою підійшла до Францоза і, вклонившись, представилася: «Малка Морґенштерн». Вона подала йому квіти, а берлінець поцілував її в чоло. «Звідки ви мене знаєте?» — поцікавився Францоз. «Я прочитала вашу книжку». «Хіба мої книжки можна придбати в Чорткові?» «Один примірник, — ніяково сказала Малка, — я знайшла у пана Марґуліса». Після зустрічі з Малкою, коли сонце пірнуло в Серет, а Францоз лежав на ліжку, дрімаючи, у двері кімнати обережно постукали. Прийшов служка із синагоги і приніс відповідь на Францозів лист. Ребе Довид Моше Фрідман чемно відповідав, що в понеділок він їде у справах до Садгори, тому не зможе зустрітися з Францозом, про якого багато чув доброго й читав. Ребе писав, що добре знав благословенної пам’яті Гайнріха Францоза, батька Карла-Еміля, з яким знався від часу, коли династія Фрідманів перебралася до Чорткова з Садгори. Наступного дня з чортківського двірця в різних вагонах виїхали до Станіславова чортківський ребе Довід Моше Фрідман і письменник Карл-Еміль Францоз. Ребе їхав у супроводі своїх послідовників, які несли за ним громіздкі валізи з одягом та книжками, а Францоз — із валізочкою, у яку поклав придбані в Марґуліса листівки і прив’ялий букетик Малки Морґенштерн. Ребе через тиждень повернувся до свого палацу, оповідаючи синові про подорож до Садгори, а Францоз чомусь, не затримуючись у Станіславові й змінивши свій попередній план подорожі до Чернівців, повернувся до Берліна. Це були останні відвідини Францозом рідного міста, більше він ніколи до Чорткова не приїде. А може, цих відвідин ніколи й не було?
