Феліціян Коритовський, якому довелося затриматися у фільварку, опише свою митницьку зиму в сухому рапорті до командира полку, а детальніше — у листі своїм тестям Волянським. Сповістить, що дівчинка народилася здоровою і що Гелена мусить затриматися тут, допоки не почуватиметься ліпше. Писатиме, що пологи були важкі, але дякуючи Господу Богу та лікарю породілля почувається з кожним днем краще. Конрад, сповіщав зять, прогулюється парком, читає книжки, інколи в супроводі двох форналів їздить верхи околицями Митниці. Найбільше боявся Феліціян якоїсь моровиці, що цієї зими могла б кинутися в селищі, як то часто трапляється в зимові та весняні місяці, але — писав він до Волянських, — у селищі померло за цей час від старості троє селян і десятилітній хлопець, який застудився.
Граф Анджей Волянський не любив Митиці й митницьких фільварків. Волів, щоб дібра його бабці Барбари перейшли у спадок комусь іншому. Після одруження Коритовського з Геленою він радо відписав маєток молодій парі разом із прокляттям свого роду. Не любив цього селища на горбах, які нанизували на себе простір, а зі сходу впиралися у високий берег. Не любив цієї річки, що прорила собі русло й живилася весняним снігом, осінніми дощами й підземними джерелами, щороку підтоплювала городи у глибоких видолинках. Приїжджав сюди рідко, а якщо таке траплялося, то не затримувався надовго. З управителями митницьких фільварків листувався — і цього йому вистачало.
Дім Волянських занепадав. Довголітній управитель митницьких фільварків Лейба Ґольдштейн роками не дбав ні про дім, ні про фільварки. Волянський бачив, що велике подвір’я перед домом заростало дикими кущами, хирів сад. Ґольдштейнові діти казилися в некошених травах. У саду паслися Лейбині корови й коні. Улітку зелені мухи з перламутровими крилами кружляли над коров’ячим лайном. Якогось року приїхав Волянський, як завжди тримаючи свою суху руку в кишені. Дріботів біля нього Ґольдштейн із паперами, що мали свідчити, як вправно він, Лейба, сіє, збирає і продає усе, що зародить митницька земля. Волянський звик до Ґольдштейна, якому все-таки вдавалося господарювати з прибутками. Кожного разу, приїжджаючи до Митниці, Анджей Волянський помічав, що Ривка, дружина Лейби, народжувала здорових дітей, яких було в управителя одинадцятеро. Граф згадував свого Конрада і був щиро переконаний, що це місце для його роду прокляте.
Питав Волянський Ґольдштейна:
«А хто, пане Ґольдштейн, народився?»
«Дівчинка», — відповідав Ґольдштейн.
«Дівчинка?» — перепитував Волянський і замовкав. Але якщо Ґольдштейн відповідав: «Хлопчик», то Волянський допитувався, чи в новонародженого усі пальці на руках і ногах. Або: чи з очима? Або: чи нема якої іншої вади на його тілі? А коли Ґольдштейн відповідав, що нема, то Волянський переривав розмову й, відмовляючись навіть від обіду, приготовленого Ґольдштейном для таких випадків в одній із кімнат будинку, — їхав геть. Частіше зустрічався з Ґольдштейном у Чорткові, приїжджаючи на день чи два владнати паперові та банківські справи й пообідати в ресторані.
Ґольдштейн платив митницьким на день 1 крону. В урожайні роки спроваджував людей із буковинських сіл, а коли там траплявся неврожай або їх підтоплювало, то приходили самі. 1902 року Митниця застрайкувала й не вийшла на жнива. Лейба через товстенських гендлярів збіжжям спровадив буковинських, митницькі побили їх і прогнали. Тоді управитель написав до Анджея Волянського — і той відповів: «Викликай військо».
На самі Зелені свята до Митниці ввійшли збоку гостинця й фільварку два загони австрійських піхотинців. Тридцять вояків під командуванням двох офіцерів.
Уся християнська Митниця клінчала в церкві та на церковному подвір’ї, коли священник, тримаючи в руках хліб і вино, промовив над золотою чашею: «Прийміть, їжте, це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів!» Це трапилося саме тоді, коли частина загону, що йшла збоку Ягольниці, проминула Альтманів млин. Берко Альтман, який ніколи не бачив у селищі стільки війська, аж присвиснув. Він покликав свого старшого сина й наказав бігти до церкви, щоб той повідомив мир.
«До церкви, татусь?» — перепитав здивований одинадцятилітній Мошко.
«До церкви», — сказав Берко й обтер білою від борошна долонею свої руді вуса й бороду.
Мошко перебіг вулицю й шаснув у сусідський город, обсаджений квасолею та бобом. Траплялися Мошкові високі коноплі, листя яких різало лице, і будяки чіплялися до його пейсів, але він біг у напрямку зеленого світла.
Загін, побачений Альтманом, устиг дійти до моста над Джуринкою. Раптом якось несподівано й нервово вдарили дзвони. Тривожні звуки поплили, рознесені вітром, і накрили тривогою селище.
Берко, почувши дзвони, зрозумів, що Мошко все передав так, як треба.
Кожного року після служби на Зелені свята митницька громада зі священником і хоругвами виходила освячувати поля. Здалека ця гурма людей скидалася на бджолиний рій, який летить над польовими дорогами, збурюючи липневу млосну спеку. Процесію розпочинали від Травни й через Рудку, Ставище та Горб-Долину обходили довкола селище. Щороку виходили з церковного подвір’я, повертали ліворуч і йшли вимитою дощовими потоками дорогою через міст до млина. Йшли, співаючи, крутим пагорбом на гору, обминаючи горішній фільварок Волянських, і доходили до Травни. А там дрижатиме уже взята жовтизною, наче цвіллю, пшениця, яку кропитиме священник. Він молитиметься високим голосом — і кожного разу Господь слатиме йому на підмогу з десяток жайворонків. Коли над Митницею пражило сонце — то просили відвернути посуху. Якщо заряджували дощі — відвернути від сльоти. Просили хліба насущного, від якого залежало їхнє життя, бо були вони дітьми пшениці.
Данило Баревич приїхав до церкви бричкою.
Коли загони почали обступати церковне подвір’я, помчав митницькими вулицями додому. Удома натягнув військовий кітель із петлицями лейтенанта, на якому теліпався хрест «За військові заслуги», і швидко, не даючи перепочити коневі, повернувся до церковної брами. Тим часом піхотинці обступили міцним кільцем збурений мир із хоругвами, не даючи нікому можливості вийти за церковний мур. Священник розмовляв зі старшим офіцером. Напруга зростала. Мир на церковному подвір’ї хилитався — здавалося, ось-ось людська маса вихлюпне за мур і почнеться незворотне.
Баревич зіскочив із підніжки брички й, застібаючи на ходу кітель, попрямував до офіцера зі священником. Він чув, як офіцер говорив, що страйк у Митниці незаконний і що власник фільварку граф Анджей Волянський покликав до селища військо, щоб ніхто не бунтував і для збереження порядку. Потім казатимуть, що, побачивши Баревича, офіцери самі підійшли до нього. Тисячі пар очей спостерігатимуть, як Дмитро Баревич у парадному кітелі з військовим хрестом, причіпленому на лівому борті, говоритиме по-німецьки з офіцером. Після розмови військо відступить від церковного мурівця. Казали також, що Лейба Ґольдштейн зупинився перед мостом якраз навпроти Альтманового млина, не вірячи своїм очам, що піхотинці повертаються. Завершилося все тим, що загони забралися до маєтку Волянських, а Ґольдштейн змушений був тиждень годувати піхотинців. Десятьох митницьких селян усе-таки заарештували. Повернулися арештанти, просидівши два тижні у криміналі, і знову жнивували в Ґольдштейна за 1 крейцер на день.
Одного серпневого дня, близько полудня, зі Станіславова прибув потяг. Бриніло розжарене серпневе повітря. У стеблах трави, що пробилися поміж гравій і шпали, дзижчали мухи. Вулицями міста лопотіли метелики. Щойно паротяг випустив клуби білої пари, а поодинокі пасажири вийшли з вагонів і роз’їхалися на бричках, у двірці залишилося двоє: черговий у формі колійовця імператорських залізниць і чужинець. Одяг прибульця виказував зайшлого. Місцеві так не одягалися. Називався він Карл-Еміль Францоз. Так він представився черговому на станції. І розповів, що їхав не до Чорткова, а до Чернівців, але в останню мить передумав. Станційний черговий подивився здивовано на нетутешнього. Він ніколи не бачив людини, яка б захотіла приїхати з самого Берліна до Чорткова. З Відня бували, не з власної охоти, а з обов’язку службового становища. У Станіславові письменник пересів на потяг не до Чернівців, а до Чорткова. Видно було, що йому хотілося з кимось поговорити. Гість не поспішав. Вдихнув перемішане з запахом смоли повітря й увійшов у парадні двері двірця, які вели до почекальні. Усередині було порожньо, лункі кроки від черевиків, підбитих металевими пришвами, процокотіли за Францозом. Перед двірцем одиноко стояла бричка. Візниця, певно, спізнився до станіславівського потяга і зайвий раз не хотів гнати містом коня. Очікував на чудо. І цим чудом для візниці нині став Карл-Еміль Францоз. Навіть поява Месії на чортківському двірці сьогодні не ощасливила б так Берка, як цей пан із сигаретою. Дорогою гість міста розповів Беркові, що приїхав із Берліна й хоче затриматися в Чорткові хоча б на два дні. Берко довіз Карла-Еміля до будинку число 3. Вони розпрощалися. У будинку, в якому чужинець вирішив зупинитися, горішні поверхи винаймалися для постояльців. Про це Францозу сказав Берко. Після Берліна Чортків виглядав селищем: більшість забудови — одноповерхові хати; будинки на два-три поверхи траплялися біля Ринку. В одному з них і зупинився Карл-Еміль.
