Параска казала шукати верети. Пуда знаходив, зв’язував чотири кінці й закидав на плечі. Повиносивши їх на край поля, ще пів ночі перевозив ровером додому. Кожного дня Параска вставала о четвертій ранку і вдосвіта йшла на ферму. До часу, коли Пуда з Параскою відвезуть переробленою на возик дитячою коляскою висушений і поскладаний листок до листка коричневий тютюнець до заготовача, мине півтора-два літні місяці й настане вересень. Гроші, виручені щороку за тютюн, Параска складала на майбутнє Пудине весілля.

Протягом липня-серпня на жовтих полях гули руді комбайни. Гул комбайнів та рев вантажівок долинали з полів аж за північ. Вантажівки звозили зерно на тік. Там пересівали, висушуючи, щоби потім перенести врожай до магазину. Надвечір перебране від остюків, висушене під пекучим літнім сонцем зерно везли на поставку до чортківського елеватора. Магазинєр Волекса, автоінспектор Квасниця, хтось із правління колгоспу добами крутилися на току. Все одно спритні митницькі люди, пошивши з ганчір’я торбинки, виносили з току пшеницю, ячмінь, жито, якими годували вдома дріб. На дорогах району стояли міліцейські патрулі, перевіряючи вантажівки. Боротьба за врожай продовжувалася аж поки на останньому комбайнові вивішували сплетений із польових квіток і різнотрав’я букет. Такі букети в Митниці увінчували вимурувані хати, позначаючи завершення будівництва. Жнива завершували, зважаючи на погоду, в останній тиждень серпня, і селище готувалося до першої Матки Божої, так називали свято Успіння Богородиці.

За пів року до смерті Дмитро Баревич поїхав до Кривого Рога. Він майже ціле літо пролежав, душачись від кашлю, вдома. Потім тиждень відлежав у районній лікарні — йому стало ліпше: не так стискало легені, й підпухлі ноги — спласли. Тикєна, поки чоловік лежав у шпиталі, кожного дня їздила до Чорткова з наладованою сумкою. Треба було щось завезти дохторам і медсестрам. Різала кури й качки, вибирала з пивниці літрові банки тушонки, ходила до Бариського купувати мед. Дохторові запихала в кишеню халату двадцятип’ятирублівку, старшій медсестрі — десятку, а простим медсестрам — по п’ятірці. І кожному, хто обходив хворого Дмитра, залишала щось з продуктів. Один раз був у тата в лікарні Федір. Вряди-годи забігала на десять хвилин невістка Тамара. Тикєна казала сусідам, що то про людське око. На початку вересня, одразу по святі, почувши себе здоровішим, Дмитро почав збиратися в дорогу.

Взимку по Йордані Митницею поширилася чутка, що в Чорткові вивісили жовто-блакитні прапори. Привезла цю новину й розплескала своїм язиком Леська-поштарка. Поверталася з Червонограда. Гостювала на свята в брата. Чортків, засипаний снігом, прокинувся двадцять другого січня й заговорив про зухвалу подію. У місті, де розташований авіаційний полк, військове летовище, полк зв’язку, радіолокаційний батальйон — чотири жовто-блакитні прапори над будівлею Ринку, педучилищем, лісгоспзагом та універмагом провисіли недовго. По стінах будинків, електричних стовпах та деревах розклеїли ще й листівки, написані друкованим почерком, про українську державу, Українську Народну Республіку, Злуку. Леська, маючи час до автобуса на Митницю, з’їхала до центру, щоби подивитися матерії на подушки й перини. Зупинилася біля Ратуші й вуличкою пройшлася мимо готелю «Дністер». У магазині, куди вона зайшла, чалапаючи непрогорнутими снігами, було кілька покупців. На широкій ляді лежали звинені рулони матерії. Брали по два-три метри матерії на фіранки. Продавчиня прикладала широку кравецьку лінійку й різала ножицями. Леська стала в чергу.

«Так казали, шо єден на райкомі висів…»

«Не брешіт, на райкомі не було. Видів на універмазі й училищі».

«Але то файні сьвєта для москалів…»

«Та не кажіт… Нагнали міліції, солдатів. А шо ті солдатики бідні? Мерзнут на морозі».

«А кажут, шо то з Америки бандери через кордон пробралися».

«Та ви шо?»

«А я чула’м, шо студенти зі Львова приїхали вночи на чорній «Волзі»».

«Та шо ви таке кажете? Відки в студентів гроші, шоби так сє возити?»

«Йой, шо то буде?»

«Казав єден ксьондз з Улашковец — буде вóйна».

«Сьвєта правда — подивіцє кілько того войска в Чóрткові».

«А по вóйні впаде вогнєний дощ — і всьо спалит».

«Та шо ви таке кажете?»

«Кажу то, шо чув».

«А шо сє стало?» — запитала Леська, і покупці примовкли. Одягнута в пальто, перешите з чоловічого футерка з каракулевим коміром, незнайома жінка відповіла:

«А ви шо, ніц не чули?»

Продавчиня нахилилася через ляду, шепочучи Лесьці:

«Та тут таке…»

«Шо?»

«Ну, вчора хтось розвісив по місту наші прапори».

«Які?»

«Ну, наші — жовто-блакитні».

«А-а-а-а», — втягнула в себе повітря Леська.

У дверях показалася жіноча лисяча шапка, припорошена снігом. За нею ввійшов молодий прапорщик із чорними петлицями зв’язківця. Це було подружжя Хурдякових. Вони щойно прибули з-під Оренбурга на нове місце служби. Їм виділили квартиру в ДОСі, й Хурдякови зайшли вибрати щось для нового житла.

«Здравствуйте!» — привіталися з продавчинею.

Їм ніхто не відповів.

Хурдякови пройшли вздовж ляди, жінка прапорщика помацала матерію і, звертаючись до чоловіка, сказала:

«До вроде ничего подходящего не вижу».

Подружжя вийшло з магазину.

«Какие-то они не приветливые», — сказала дружина, порівнявшись із Домініканським собором.

«Кто, Маша?» — перепитав Хурдяков.

«Да эти местные».

«Все нормально», — втішив дружину.

Перед Ринком скупчення військових і міліціонерів викликало в Хурдякових зацікавлення:

«Нет, Ваня, что-то здесь случилось».

«Да брось ты, все нормально», — сказав Хурдяков.

Минувши Ринок, вони попрямували до будинку, де у квартирі на першому поверсі лежали привезені й не розпаковані речі.

У снігову заметіль рейсовим автобусом, що дивом доїхав, Леська дісталася до селища. Зійшовши з автобуса, пішла до чайної. Лозинської на місці не було. — приймала привезений товар. Леська заглянула на кухню — там сраката куховарка смажила бараболю.

«Слухай, сестро, — з порога випалила Леська, — що там сє в Чорткові робит!»

«А шо сє стало?»

Леська розповіла, що в місті повно міліції, базар оточили, кожного перевіряють.

«Виділа’м на свої вочи, як над райкомом висів наш прапор, — Леська оглянулася, чи ніхто її не підслуховує. — Ну, чогось мене потягнуло зайти в магазин тканин. Знаєш той, шо коло книгарні?»

«Та знаю, та знаю», — підтвердила куховарка.

«Думаю, зайду, подивлюсє за матерійов на пошевки».

«І шо?»

«А там продавчиня розповіла, що вночи вивісили».

«А довго висіли?»

«До ранє».

Над селищем зависли сніги, падало протягом кількох діб. З Чорткова подзвонили на колгоспну контору, щоби прочистили дорогу від Половець. У деяких місцях дорога виходила на пагорби, і вітри наносили до пів метра снігу. Голова віднєкувався, запевняв, що не зможе знайти трактора. У слухавці йому жорстко наказали це зробити. Покликали Никольця — і той гусеничним поїхав прогортати гостинець. До ранку заметіль стихла. Наступного дня селище шепотілося, що Леську забрали до Чорткова. А хто і що? Ніхто не знав. Думали, що наробила манки з пенсією. Пробула під слідством два дні й повернулася рейсовим автобусом. Із автобусної попрямувала додому, навіть не глипнувши вбік чайної.

На початку вісімдесятих Баревичі дізналися про смерть внука Сашка. Помер у в’язниці. Сашко відбував свій третій термін у виправно-трудовому закладі ИД 33567. Офіційний лист, підписаний начальником кримінально-виправного закладу майором Фініковим, надіслали до Митниці. Чому до Митниці? Пояснення просте — листування поміж в’язнем Поповим та Баревичами фіксувала тюремна адміністрація. Зрештою, це була єдина адреса, куди вони могли сповістити про його смерть. Одного разу він прислав фото в тюремній робі. Усі пальці сколоті татуюванням. Обстрижена голова, примружений погляд, стиснуті вуста. Він сповіщав, що написав кілька листів до Казахстану, до мами, однак відповіді не отримав. Не міг же він знати, та й Баревичі також не здогадувалися, що Вірка з учительки музичної школи опустилася до прибиральниці в буфеті, а потім геть скотилася на дно, одним словом, спилася. Коли Саша писав до мами — вона за тією адресою, яку він знав, не мешкала. Тому він переключився на діда з бабою. Офіційний лист також повідомляв, що в’язень Попов Олександр Сергійович тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року народження помер від серцевого нападу. Похований на в’язничному цвинтарі під номером вісімдесят сім. Тикєна пішла в четвер до священника й замовила за покійного службу. Далеко від місця останнього спочинку, в Митниці, довіривши душу Саші херувимам і серафимам, щоби простилися йому всі вольні й невольні гріхи, Тикєна за всіх Баревичів попрощалася з онуком. Дмитро йти до церкви не міг — у нього був черговий напад. Дихав, наче впіймана риба. Вдихав, але повітря не доходило до легенів. Мучився, харкав. Тикєна сама пішла до церкви і простояла перед калачем і пляшкою вина. Сама підносила калач угору-вниз, наче від того коливання невидима внукова душа легше дістанеться на сьоме небо і предстане спочатку перед тисячами очей ангелів, а тоді вже й перед Творцем. Проспівала зі священником «Вічная пам’ять» — і повернулася додому.