Перекупка, що привозила до Митниці хоростівські дріжджі, а деколи — синьку, порадила Тикєні, що в таких випадках, як у її чоловіка, дуже допомагає псєчий смалець. Баревичева купила в неї кілограм дріжджів і кілька пачок синьки, бо перед Пасхою треба побілити стіни в хаті.

Якогось дня Тикєна навідалася до митницького різника Хасановича. Йшла мимо й побачила Олексу, маленького чорнявого чоловіка, що порався біля двох вуликів. Він заглядав усередину, знявши з одного масивний дашок. Після довгої зими, коли бджоли пробуджуються до життя, найбільша небезпека — народження другої матки, що поділить рій та забере з собою молодих бджіл. А тоді біжи за ними з путнею й роздивляйся, котре дерево обсіли.

Від кого вели свій родовід Хасановичі: чи від захоплених у полон буджацьких татар, чи від якихось турків, що затрималися на червоних пісковиках побіля Митниці, вони й самі не знали. Залишилося їм тільки прізвище. Передавали прізвище й ремесло.

Усі чоловіки їхнього роду були різниками. Щойно в якого-небудь Хасановича народжувався син — то ніхто не сумнівався, що буде різником. І справді, минало кілька років — син заступав батька, перебираючи його інструмент — спеціальні ножі. Таких у Митниці чи околицях не мав ніхто, вони нагадували закручені турецькі шаблі. І коли хтось із Хасановичів різав свиней, то сало від м’яса відставало легко, як змочений папір.

Під весняне гудіння бджіл Тикєна розповіла Хасановичу, що їй нарадила спекулянтка синькою.

«Слухайте, пані Баревичева, — почав здалеку Олекса, — та хотів би помочи Митрови, але псів, як знаєте, не ріжу. Навіть не знаю, чи вони мают смалець».

Після довгого віднєкування Тикєна впросила Хасановича. Домовилися, що вона сама знайде пса і приведе до різника.

«Не хочу, знаєте, жеби казали, що Хасанович уже псів ріже».

«Я вас розумію, Олексо, — погодилася жінка, — але не годна’м дивитисє, як він сє мучит».

Минуло два дні після розмови з Хасановичем. Перебираючи в пам’яті всіх сільських волоцюг і злодіїв, Баревичева найперше подумала про Кухарського. А побачити біля чайної високу жердину, що хиталася на всі боки, було простою, як день, справою. Якби нізвідки прилетів буремний вітер, то він би переламав Кухарського навпіл — так його висушила горілка. Але довготелеса постать, скручена жилавим природнім дротом, щораз нахиляючись, вирівнювалася. Нині зранку Кухарський уже встиг залити балухи. Пригостив сусід за те, що допоміг йому перенести мішки з цементом. Сусід збирався штукатурити хату. Після цього Кухарський трохи полежав у прибережній кропиві й, набравшись сили, приплентався до чайної. Наближалася обідня пора. З радіо на електричному стовпі передавали симфонічну музику, яку заглушували трактори й вантажівки. А ще — пахкотів біля залізного склепу бензовоз, що привіз із білобожницької станції нафту. Водієві ніяк не вдавалося заїхати заднім ходом у металеву браму книгарні, у дворі якої вкопали велику цистерну-резервуар. Бензовоз старенький, прогоріла від синіх газів вихлопна грубо торохтіла на цілу вулицю. Дізнавшись про бензовоз, потягнулися митницькі до книгарні, хто з металевими бідонами, а хто з каністрами. У кого був у хаті шофер чи тракторист, ті запасалися бензином і соляркою, зціджуючи паливо ночами з баків колгоспних машин, і не переймалися нафтою. Інші, коли завелася мода варити влітку на керогазах, тільки й чекали на бензовоз. За два-три дні продавчиня спродувала цілу цистерну. А хлопчаки били потім палицями по металу заради забави, наслухаючи лункий звук. Увага Кухарського прикута до Лозинської з чайної. Буфетниця приймала морожену рибу, але допомогти розвантажувати не кличе. Пачки з рибою виносить Пшеман. Кухарський кілька разів махнув Лозинській рукою. Даремно! Вона навіть не подивилася в його бік.

Він перейшов вулицю й присів у фосі.

Баревичева поспішала по морожену рибу. Сороча пошта встигла рознести Митницею й цю новину. Запитала Дмитра, чи з’їв би смаженої риби. Відповів, що так. Баревичева запримітила Кухарського, але спершу забігла до чайної. На сходах, між першим і другим поверхами, митницькі жінки збилися в чергу.

Лозинська довго не відчиняла буфета. Черга починала невдоволено гудіти — часто траплялося, що буфетниця зволікала з продажем, бо розфасовувала і приховувала привезений товар для родини. Гудіння на сходах стихло, відколи розпочалася торгівля.

Баревичева вийшла з сіткою, з якої стирчало дві рибини.

На зупинці, біля дошки оголошень з яскравою афішею про двосерійний індійський фільм, збиралися підлітки. У сандалях на босу ногу пройшов зі своїм псом Німий.

Тикєну кликали сусідки, але вона казала їм не чекати, бо ще має одну справу.

«Послухайте, Кухарський, — Тикєна підбирала слова, — а ви не могли би зловити для мене пса?»

Кухарський примружив заплиле синяком око:

«А ваш шо, втік?»

«Втік, а ту знаєте…»

«Дисєтка».

Тикєна кивнула на знак згоди.

«І завдаток».

Баревичева простягла йому жовтий пожований карбованець.

Кухарський, обдумавши, наздогнав Тикєну й прошепотів заслиненим ротом: «І літра горівки… Чуєте… Літ-ра».

Над Джуринкою в густій кропиві Кухарський ловив на обід карасів. Гнучке вудилище виламав із верби, а жилку знайшов ще минулого літа. За річкою гавкали пси. Іншого разу він би нарікав на них, що полошать рибу, але нині прислухався, хоча гнав від себе думку про сусідських: якби, не дай Боже, хтось дізнався, що він, Кухарський, вкрав пса, то… Тінь сонця досягла рівнодення, а карась не йшов ні на хробака, ні на хлібний м’якуш. У кишені засмальцьованого піджака Кухарський знайшов зачерствілий шматочок хліба. Зрадів. Відламав і запхав до рота. Змочив слиною й насилив на гачок. У траві підскакувало четверо зовсім дрібних карасиків. Навіть дітвора, бавлячись у рибалок, жбурляла таких назад у воду. У Кухарського нині на обід буде ота четвірка й черства байда хліба. Зрозумівши, що риба залягла на дно, запхав улов до кишень і поплентався додому. Поки розігрівав рондель, карасів, кинутих на стіл, обсіли мухи. Зішкрябав тупим ножем луску, вилив на рондель олії й почав смажити. На запах смаженої риби, тихо обтираючи одвірки, увійшли троє сусідських котів. Кухарський згріб зі стола риб’ячі нутрощі й кинув котам на підлогу. Якби Баревичевій треба було котів, то Кухарський мав би з чого вибрати, але їй потрібен пес.

Німий кликав борухатого. Цілий день перед сторожуванням на цегельні він прибивав лати до накриття, під яким зберігав на зиму вугілля. Дошки прогнили і проламалися. Дах, покритий рубероїдом, провалився. Цілий ранок борухатий крутився Німому під ногами. Зібравши в сітку щось перекусити, Німий почав накликати пса, бо надходив час вирушати на сторожування. Година була пізня — але пса ніде не було. Німий пішов сам, гадаючи, що борухатий по дорозі наздожене. Німий дійшов до чайної. Кухарський, п’яний і задоволений, хитався в засмальцьованому піджаку поверх блакитної майки. З кишені стирчала пляшка, заткнута кукурудзяним качаном.

Німий хотів запитати Кухарського про пса.

«Аґумоґумеме, — почав Німий ліпити один звук до іншого, — яянавґугу?»

«Шо?» — незадоволено запитав Кухарський.

«Яянавґугу», — повторив Німий.

«Яя ґуґу, — перекривив Кухарський жалісливе запитання Німого. — Йди собі, куди йшов. Чо сє мене чіпаєш?»

Хасанович приніс собачий смалець до Баревичів, як було домовлено. Він злупив шкіру з борухатого й гострими турецькими ножами розпатрав тушу. Зішкрібши спочатку підшкірний жир, а тоді жирові нарости з кишок і шлунка, Хасанович зліпив із того всього невеликий балабух і загорнув марлею.

Тушу виніс уночі на місце біля ферми, де закопували здохлу худобу. Тикєна в літній кухні, щоби Дмитро нічого не запідозрив, перетопила жир на смалець і переконала чоловіка, що купила козячого. Два тижні Баревич їв псячий смалець і на якийсь час йому справді полегшало.

Німий не знаходив собі місця. Він намагався пояснити кожному, кого зустрічав, що пропав борухатий. Допитувався як умів про пса. Ніхто не розумів, що він питає, хоча на цегельні одразу помітили зникнення.