«Кажіт, шо служит на Уралі», — порадила Леська.

«Ти, Лесько, про кого?» — запиталася Баревичева Тикєна.

«Та про вашого Сашу…»

У спекотний день Дмитро зайшов до чайної на пиво.

«Яке маєш нині?» — запитався Дмитро в буфетниці.

«Микулинецке», — відповіла Лозинська.

«Микулинецьке» ніхто не любив. Кисле, від нього після гальби-другої починало булькотіти в животі, але з тернопільського першого пивзаводу привозили рідко, то треба було ще потрафити.

«Свіже?» — поцікавився Баревич, хоч знав, що справжня бовтанка.

«Вчора привезли, — відповіла буфетниця. — То що, наливати?»

«Давай».

Баревич узяв пиво. Сів за столик. Із прочиненого вікна задувало липневим теплом. По столу лазили мухи.

Прийшли Мехамет із Кухарським. Кухарський упізнав Баревича зі спини й показав пальцем, але Мехамет тільки відмахнувся. Від часу розлучення з Настею колишній зять із колишнім тестем не розмовляли. Кухарський тільки чекав, щоби з кимось випити на дурничку, а тут така нагода — сам Мехамет! Усі знали, що Йван шоферує на нафтових промислах у Ніжнєвартовську і привозить звідти грубі гроші. Перекинувшись словом-другим, досвідчений селищний пияк напросився на сто грам. Жив Кухарський сам. З хати виніс усе, що міг. Параска Лабанда, Пудина мама, доводилася Кухарському троюрідною сестрою. Вона приходила до брата, сварилася з ним і забирала прати чорну, як дорога, постільну білизну.

Буфетниця вийшла протирати столи. Від пива і їжі на них залишалися плями. Липневі мухи залітали через відчинені вікна й роями сідали на брудну церату. В чайні гудів вітряк. У центрі селища — порожньо. Почалися жнива. У такі дні куховарка з буфетницею, мліючи від спеки, нудилися в порожній чайні до вечора. На виручку в будні не сподівалися, зате в суботу-неділю чайна гуділа.

Нині Кухарський догоджав Мехаметові, як міг. Спочатку побіг до столу перевірити, чи начисто витерто. Провів темною долонею по цераті й здалека подав знак, що все гаразд. Тоді схопив із Мехаметових рук дві гальби й артистично проніс, у передчутті великого пияцького свята, мовби ніс під пахвою голубині яйця. Вони сіли з Мехаметом за стіл. Лозинська принесла їм у графині триста грам горілки. У віконці, з якого кухня роздавала готові порції, з’явився великий таріль смаженого хека, запах рознісся по цілій чайні.

Почувши грубі чоловічі голоси, Баревич розвернувся. У кутку, під бра з синім плафоном, Дмитро впізнав колишнього зятя та Кухарського у незмінному своєму піджаку, з продертими під пахвами рукавами, з яких виднілася шовкова підкладка. Ходив у ньому в будні, свята і спав у ньому, зморений алкоголем, на берегах Джуринки.

Мехамет сидів боком, він, звичайно, бачив Баревича, але вдавав, що не бачить.

«А шо то ти в тім Нижнєвартовську робиш?» — питався Кухарський.

«Їжджу на «Уралі», але то машина!»

«Велика машина, — погодився Кухарський, — єден раз видівім. Колеса, курва, такі грубі…»

«Два мости, п’ять передач, — продовжив Мехамет. — По тайзі. Болотами, снігами… Нічо їй не страшне».

Вони пили й закусували рибою.

До чайної зайшов Пуда. Відколи він на цегельній — то купує цигарки з фільтром. Нині Пуда йде в другу зміну. Він не любив другої зміни, бо Німий, батько Пуди, тепер там сторожує. Приходить зі своїм псом. А коли друга зміна миється в душових перед відходом додому, Німий завжди хоче зачепити Пуду.

Після війни в Митниці віднайшли родовище глини, на яке натрапили випадково — обкопували поле. Каменярню закинули, хоча добутий там камінь сидів у кожній стіні селищного дому. Тепер мода пішла на цеглу. Місця, звідки вибирали червоний пісковик, за кілька років позаростали бур’янами. Проросло на покладах різнотрав’я, підзеленивши червоняві, залишені напризволяще, порожнечі. Лупати камінь нікому не заборонялося. Дехто ще брався за кайло, якщо потрібно було встелити обору плитками чи перемурувати перекособочений фундамент. До цегельні завезли устаткування, побудували печі й маленький будиночок для контори, де ночував сторож. З першими заморозками двері контори зачинялися на колодку, і сторож забирав ключ із собою. Роботу цегельня починала з травня. Від часу шкільних канікул у дві зміни пахкотіли печі. Працівники, наскладавши кілька тисяч цеглин, починали приймати перших замовників. Виписували цеглу в колгоспній конторі, черга формувалася з лютого. Люди будувалися — будівельний матеріал був дефіцитним. Через те за сезон директор цегельні, збуваючи наліво невеликі партії цегли, купував мотоцикл. Дехто з меткіших вибивав собі пляц і прописку в Чорткові. Митницькі старшокласники радо наймалися на цегельню, бо також за сезон могли заробити добрі гроші. Робота була нелегка — хирлявих не брали. Найважче було кидати цілий день глину, з якої потім виходив сирець, на транспортер. Сирець складали на вагонетки. Наповнивши вагонетку по чубок, везли прокладеними рейками, розвертаючи на рухомому крузі до потрібної печі. Поки випалену цеглу завантажували на порожню вагонетку, цегла вистигала, і її можна було складати пірамідами.

Пуда працював на вивантаженні готової цегли. Розвозити важкі вагонетки йому було не під силу. Інколи директор просив залишитися після роботи — приїжджала машина — й за пів години потрібно було накидати пару тисяч цегли. Ніхто її не обліковував. Замовники розраховувалися готовими грошима. Сторожеві залишали чвертку й забиралися чимборшій, щоб не зустріти де-небудь інспектора Квасницю. Документів на вивіз цегли в них не було, тому шофери завжди нервували.

Після роботи ватага хлопців ішла купатися до Джуринки, а потім сідала на свої ровери й роз’їжджалася додому. Річка пропливала паралельно гостинцеві. З цегельні — шапкою докинути. За день вода прогрівалася. Під вечір над нею піднімався легкий туманець. Джуринка, як риба, випускала з себе зайве повітря, котре хапнула зранку. Пуда знав, у якій частині річки є особливо теплі місця, а в якій — вода нуртує. Надвечір, коли зліталися бузьки на жаб’яче кумкання, а гул розігрітих за день печей, що вистигали до ранку, припинявся, тишу над річкою порушувало лише коров’яче ревіння або вантажівка, яка пізно поверталася з Травни. Пуда завжди хотів забратися з цегельні до приходу Німого. Вбита матір’ю в його голову неприязнь до батька роз’їдала синові серце, тому він уникав зустрічі. Щойно завершувалася друга зміна й з’являвся борухатий пес Німого, Пуда непомітно виходив поза печі, де перетримував свій ровер. А тоді стежкою, протоптаною в лісосмузі, повертався до селища. Німий приходив перед сьомою. Поки зміна милася в душовій, пес устигав оббігати закутки цегельні й повернутися до господаря. Сидячи на сходах, сторож розминав першу цигарку. Пес лащився. Німий погладжував борухатого й курив. Хто призначив Німого сторожувати, коли він ні слова не міг би сказати, навіть якби цегельню винесли вночі разом з ним і псом, для всіх було таємницею.

Під час жнив на городах поралися старші жінки, підгортаючи бараболю. Зранку та в обід вони доглядали за дробом. Силяли тютюн, розкладали по оборі шнури зелених пахких листів, щоби потім обвішати ними сонячні боки своїх будинків. Корови випасалися на Ставищі, Горб-Долині, а також біля силосної, звідки мішками тягли зсилосовану кукурудзу, призначену колгоспним коровам, яких у такі теплі дні виганяли в загороджені місця. За літо тисячі ратиць витоптували там траву й безборонно срали, покриваючи коричневими товаричками просяклий від сечі ґрунт. Полежавши в тому бруді пів дня, корови йшли на ферми доїтися. За час, поки корови стояли в загорожах, їм устигали змінювати солому й накидали в жолоби силос.

Навпроти побудованих у п’ятдесяті роки ферм цього року поля засадили тютюном. Параска Лабанда взяла пів гектара тютюну. Після ферми, коли Пуда повертався ровером із другої зміни, вона встигала наламати кілька верет. Її двадцять рядків тягнулися вбік Рудки, аж під мочери. Там, при кінці тютюнового поля, чи то від вологи, чи то від сонця, що впиралося в схил, тютюн виростав вище людського зросту, а листки були грубі й жилаві, наче коров’ячі вуха. Пуда приїжджав ровером у сутінки. Ішов на мамин голос, уздовж рядків.