На чотирнадцяте жовтня в Митниці припадав празник. Квасниця непомітно заїжджав до селища. Заганяв свій міліцейський бобик за чайну. Поки в церкві правилося — заходив у гості до секретаря парткому колгоспу Івана Прокіпчука. Служба Божа в церкві правилася зранку, а до приїзду Квасниці у Прокіпчука стіл накритий. Сиділи й гостилися до вечора. На прощання жінка Прокіпчука впихала Квасниці торбу празничного, запрошуючи приїхати наступного року з дружиною. Надвечір, коли в різних кінцях Митниці починалися співи, Квасниця виходив на гостинець — і чекав. Празничні з’їжджалися до родини чи до знайомих колгоспними вантажівками, мотоциклами та фірами. І коли вони, завівши мотори, виїжджали на гостинець, тут на них чатував Квасниця. Більш метикуваті одразу петляли селищними вуличками, виїжджаючи на польові дороги. Кому потрібно було гостинцем — потрапляли у Квасничині руки. Зупиняв вантажівку. За кермом сидів захмелілий шофер, на кузові — празничні. Для перевезення людей на кузові, за правилами, потрібно було облаштувати дерев’яну будку з написом «Люди». Будки не було, путівних листків — також. У кабіні, поруч із шофером, напихалося більше людей, аніж дозволялося. Зупиняючи порушників, інспектор назбирував у кишеню міліцейського кітеля п’ять-шість водійських посвідчень. Завтра-післязавтра порушники стовбичитимуть у коридорі чортківської автоінспекції, вимолюючи повернення посвідчень. Не задурно, звичайно, знали, що Квасниця будується біля автобусної. Було й таке у Квасничиній службі: йшла до клубу весільна процесія — молоду вели дружби, молодого — дружки. Кланялися всім по дорозі. За молодими Мельники з Несторцьом грали весільних маршів, перепочиваючи під час поклонів. Розписалися молоді в будинку культури, віднесли букети до Невідомого солдата й почали розходитися зі своїми гістьми, аби продовжувати весільну забаву. А тут під’їхав до клубу бортовим газоном троюрідний брат молодої Ромба. Гості, переважно молодь, вирішили повертатися до молодої в кузові Ромбиної вантажівки. Дружки потягнули також молоду, та не хотіла, але вмовили. Проїхавши гостинцем, Ромба різко звернув ліворуч — і погано зафіксований борт відчинився. Весільні посипалися, наче пшениця з мішка. Падали одне на одного в порослу травою фосу. Ті, хто звалився з кузова першими, поламали собі руки й ноги, а ті, хто летіли за ними, тільки потовклися. Молода замість весільної постелі, приготовленої для першої шлюбної ночі, розляглася на залізному ліжку в травмпункті районної лікарні. Родичі та знайомі також заполонили шпитальні палати. Забандажоване весілля через тиждень повернулося до Митниці. Ромбі дали півтора року умовно, присудивши роботу за місцем проживання. Пом’якшувальною обставиною суд вважав те, що ніхто, на щастя, не загинув.

Нині, коли два хлопці злетіли з мотоцикла, відкинуті сильним ударом від ЗіЛа, біля місця аварії зібралося чимало люду. Була неділя. Люди поверталися з церкви. А тут таке! Біля ЗіЛа стояв розгублений водій, спершись на навантажений лісом-кругляком причіп. Дали знати фельдшерці, а з контори передзвонили до Чорткова. Чекали на швидку. Фельдшерка намагалася привести постраждалих до тями нашатирним спиртом, але больовий шок притуплював їхню реакцію.

Лежали прибиті, ледь дихаючи. Бахурі на роверах помчали до Павшівського кінця — звідки дорога проглядалася аж до цегельні. Якщо швидка з’явиться, вони чимборшій примчать до чайної. Першими помітили міліцейський бобик Квасниці. Уже від мосту, над потічком, почали кричати брати Федорики: «Квасницьє! Квасницьє! Квасницьє!»

За якийсь час на мості показався знайомий митницьким бобик. За бобиком у дорожній пилюзі мчало п’ятеро роверистів, за ними — УАЗ.

Старший лейтенант відчинив дверцята і звісив одну ногу — так, наче вагався. Траснувши дверми, тримаючи в руках шкіряну планшетку, на якій виписував штрафи, автоінспектор підійшов до лівого крила вантажівки.

Водій сидів на підніжці.

Пуда, хоч і прибіг останнім, але підсунувся найближче до Квасниці, ловив кожен його рух і слово.

«Ну, то як сє то стало?» — запитав Квасниця чи то водія, чи натовп.

Водій випростався й почав розповідати свою версію, розмахуючи руками.

«Я їхав туво, — показав він на гостинець. — А вони вискочили справа і просто на мене».

Квасниця стояв біля погнутого крила. Мотоцикл відкинуло у протилежний бік.

«Ну, — продовжував водій ЗіЛа, — коли вони вискочили, то той, що сидів за кермом, — він показав на темноволосого юнака, — хотів повернути праворуч, але не встиг».

У натовпі перекрикували водія, але розуміли, що вантажений кругляком ЗіЛ не міг під гору розвинути великої швидкості. Квасниця також це розумів.

Під’їхала швидка. З машини вискочили в білих халатах двоє лікарів. Фельдшерка, махнувши рукою, покликала їх спочатку до Критая. Водій швидкої відчинив задні двері й витягнув носилки. Носилки були одні. Спочатку підняли рудого Критая й перенесли в машину. Стефанишиного перенесли другим, поклали поруч із Критаєм. Один лікар, пригнувшись, сів біля потерпілих, а інший — поруч із водієм.

Швидка помчала до Чорткова.

Квасниця опитував свідків.

Буфетниця Лозинська в ту мить, коли мотоцикл вліпився у крило вантажівки, тримала двері, бо Кухарський і Пшеман котили металеву бочку пива зі складу. Склад був за чайною. Жінка підійшла до дверей і почула сильний глухий удар. Обернулася — і побачила, як один із мотоциклістів летить у напрямку чайної. Кухарський і Пшеман цього не бачили, бо тільки за мить з’явилися з бочкою з-за рогу. Але коли буфетницю розпитував Квасниця, обидва щось варнякали. Другим свідком була Леська-поштарка. Вона поверталася з Тої Гори. Аварія застала її на мості. Великий причіп загородив сам момент зіткнення. Вона, як і буфетниця, бачила переліт Критая до підмурівку чайної. Решта свідків прибігли пізніше. Спочатку хтось приніс дві путні з водою. Почали відливати прибитих мотоциклістів. На щастя, фельдшерка не поїхала до Чорткова, тож прибігла з медпункту з металевим чемоданчиком. Батьки обох хлопців дізналися про подію тільки ввечері, бо Критаї та Стефанишини в неділю були на фермі. Лише Никольцьо, який приїхав додому на обід, почувши про випадок — поїхав на ферму. Зустрів зоотехніка й переказав усе, що чув. Стефанишини наступного дня вдосвіта молоковозом поїхали до шпиталю, а Критаї — газоном, завантаженим зерном на поставку.

Минуло кілька років від часу Дмитрового повернення до Митниці. Старшого внука, Сашу Попова, перевели в дорослу тюрму, бо йому виповнилося вісімнадцять. Три роки відсидів на малолєтці, решту терміну — два роки і сім місяців — калататиме на Уралі. Про Вірку Баревичі нічого не знали. Вона щезла, щойно привезла Сашу до Митниці. Коли сусіди питалися батьків про старшу дочку в склепі чи в церкві, то Тикєна відповідала, що пише, що все в неї добре і, може, сего літа приїде. Мусила щось казати. Дмитро до церкви ходив рідко. По неділях вмикав програвач — слухав Службу Божу з Ватикана. Настя, розлучившись із Мехаметом, перебралася до обласного центру. Федір із Тамарою взяли в Чорткові за автобусною пляц і почали будуватися. Баревичів син влаштувався експедитором на швейну фабрику, а невістка Тамара спочатку пішла вихователькою в дитсадок, потім — до бібліотеки. Вона якось відразу не зійшлася з Федоровими батьками, тому приїжджала до Митниці на копання бараболі та Покрову. Внуків похрестила в Чорткові після чого Тикєна сказала, що знати її й видіти не хоче. Свій дім Федір будував довго. Дмитро допомагав грошима та деколи був при майстрах, щоб допильнувати, чи рівно кладуть цеглу, яку виписав для сина в колгоспній цегельні. Пішов до голови колгоспу й попросив як учасник війни. Виписали сім тисяч, хоча потрібно було десять. Сказав голова, що більше не може. Баревич підозрював, що бреше, сучий син, ті три вже комусь пообіцяв за калим чи могорич, але змовчав. Натомість мулярі порадили купити в кар’єрі білого каменю. Камінь добували у Скала-Подільську, звідти возили до Чорткова. Дах накрили восени.

До Баревичів із тюрми прийшов лист. Леська-поштарка зрозуміла це зі штемпеля та зворотної адреси. Вона навчилася прочитувати адреси — які з війська, а які — тюремні.