— Вирішив здійснити самогубство! — раптом оголосив він.
— Коли? Наступного року?
— Негайно. Наступного ранку. Зніму номер у «Коммодорі», ляжу у гарячу ванну і переріжу вени.
— Оце вже нікуди не годиться!
— Тобі треба ще віскі, старий!
— Поговоримо про це завтра...
Але Еморі годі було віднадити (принаймні від суперечки).
— Ви коли-небудь себе так почували? — запитався він довірчо.
— Ще б пак!
— Часто?
— То мій хронічний стан...
Це викликало дискусію. Якийсь чоловік сказав, що він одного разу був такий пригнічений, що серйозно обдумував цей варіант. Інший погодився, що жити немає заради чого. «Капітан Корн», який знову якимось чином до них приєднався, сказав, що, на його думку, так себе почувають хворі невдахи. Еморі висунув пропозицію: замовити усім по коктейлю «Бронкс», насипати туди товченого скла і випити до дна. На його полегшу, ніхто не підтримав цю ідею, тож, випивши свій коктейль, він зіперся підборіддям на долоню, а ліктем на стіл... Так він себе запевнив, що то найбільш зручна і найменш помітна поза для сну, після чого застиг у глибокому ступорі...
Прокинувся він від того, що якась жінка вхопилася за нього — гарненька, з розпатланим каштановим волоссям і темно-синіми очима.
— Відвези мене додому! — вигукнула вона.
— Привіт... — Еморі закліпав очима.
— Ти мені подобаєшся, — ніжно муркотіла вона.
— Ти мені теж.
Він помітив на задньому плані галасливого чоловіка, а хтось із його компанії сварився з ним.
— Ото тип, з яким я прийшла. Виявився цілковитим дурнем, — зізналась синьоока. — Ненавиджу його! Я хочу піти додому з тобою.
— Ти п’яна? — запитався Еморі, намагаючись удавати розважливість.
Вона знічено кивнула.
— Тоді йди додому з ним, — ваговито сказав Еморі, — бо він тебе привів.
У тій хвилині збуджений чоловік на задньому тлі вирвався з рук, які його утримували, і наблизився до них.
— Слухай! — погрозливо насунувся він. — Я привів цю дівчину, а ти тут ні до чого!
Еморі холодно дивився на нього, тим часом дівчина ближче присунулася до нього.
— Ану геть від дівчини! — заволав чоловік.
Еморі намагався прибрати загрозливого виду.
— Іди до біса! — нарешті скерував його Еморі і звернув свою увагу на дівчину.
— Любов з першого погляду... — пояснив він.
— Я теж люблю тебе... — зітхнула вона і присунулася ще ближче. Очі у неї і справді були гарні.
Хтось нахилився і прошепотів Еморі на вухо:
— Це Маргарет Даймонд. Вона п’яна і прийшла з отим хлопцем, краще відпусти її.
— Тож нехай тоді нею і займається! — дико заволав Еморі. — Я ж не захисник прав жінок!
— Відпусти її!
— Та вона сама на мене почепилася, чорт забирай! То нехай висить!
Натовп біля столика згустився. Якусь хвилину здавалося, що бійки не уникнути. Але догідливий офіціант розігнув долоню Маргарет Даймонд, і вона відпустила Еморі, тоді вліпила офіціанту жорсткого ляпаса і повисла на своєму розлюченому зневаженому кавалері.
— Господи! — закричав Еморі. — Ходімо! Зараз уже й таксі не зловимо! Офіціанте, рахунок!
— Пішли, Еморі. Не вдався твій роман.
Еморі зареготав.
— Ти навіть не уявляєш, що ти потрапив в точку! Навіть не уявляєш... У цьому й вся проблема...
ЕМОРІ Й ТРУДОВІ БУДНІ
Через два дні він постукав у двері голови рекламної агенції «Баском і Барлоу».
— Заходьте!
Еморі похитуючись зайшов.
— Доброго ранку, містере Барлоу.
Містер Барлоу начепив окуляри (його вираз обличчя говорив, що варто помовчати і послухати).
— Отже, містере Блейн, ми вже вас декілька днів не бачили...
— Так, — сказав Еморі, — я звільняюсь.
— Он як? Це вже...
— Мені тут не подобається.
— Дуже шкода. Мені здавалося, наші відносини були доволі... е...прийнятними. Ви справляли враження старанного працівника... хоча й зі схильностями до дивацтв, але...
— Я просто втомився від цього, — нетерпляче перебив його Еморі. — Окрім того, мені зовсім байдуже, чи мука «Хербелл» краща від інших. Насправді я навіть її ніколи не пробував. І мені набридло розповідати людям про це... О, зізнаюсь, я пив...
На обличчі містера Барлоу застиг незрозумілий вираз.
— Ви прохали про це місце...
Еморі зробив заперечний жест.
— І мені до огидного мало платили. Тридцять п’ять доларів на тиждень — менше, ніж якомусь столяру.
— Ви ж тільки почали працювати. А до того ніде не працювали, — холодно зауважив містер Барлоу.
— Моя освіта коштувала приблизно десять тисяч доларів і це все для того, щоб я міг писати усілякий непотріб для вас? У будь-якому разі, торкаючись вислуги років, у вас деякі стенографістки п’ять років отримують по п’ятнадцять доларів.
— Я не буду з вами сперечатися, сер, — підводячись, сказав містер Барлоу.
— Я — тим більше. Просто зайшов сказати, що я звільняюся.
Якусь мить вони стояли й холодно дивились один на одного, а потім Еморі розвернувся і вийшов.
ТИМЧАСОВЕ ЗАТИШШЯ
Через чотири дні він нарешті повернувся до своєї квартири. Том писав рецензію для «Нової демократії», де він тепер працював. Хвилину вони мовчки дивились один на одного
— І?
— Що?
— Господи, Еморі, звідки у тебе синець під оком?
Еморі засміявся.
— То дрібниці, нічого страшного...
Він зняв пальто і показав плече.
— Поглянь-но сюди!
Том свиснув.
— Де це тебе так?
Еморі знову реготнув.
— О, довго розказувати де. Мене побили. Це факт. — Він поволі стягував сорочку. — Так мало статися — раніше чи пізніше, але я б нізащо цього не оминув.
— Хто ж то був?
— Ну, кілька офіціантів, двійко моряків, декілька випадкових перехожих... Знаєш, дивне відчуття... Треба хоч раз бути побитим — просто заради досвіду. Коли ти падаєш, тебе намагаються ще й добити, а потім копають тебе...
Том запалив сигарету.
— Я весь день шукав тебе скрізь, Еморі. Але ти, мені здавалося, завжди трошки випереджав мене. Ти, напевно, був із якоюсь компанією?
Еморі завалився в крісло і попросив закурити.
— Ти зараз тверезий? — прискіпливо запитався Том.
— Доволі тверезий. А що?
— Добре. Алек виїхав. Його сім’я постійно йому надокучала, щоб він жив із ними, і от...
Болісний спазм здавив Еморі.
— Кепсько.
— Так, дуже. Ми маємо знайти ще когось, якщо плануємо залишатися тут. Оренда зростає.
— Звичайно. Знайди когось — вирішуй сам, Томе.
Еморі зайшов у свою кімнату. Перше, що кинулося йому в очі, — фотографія Розалінди. Він хотів поставити її в рамку, зараз вона стояла, прихилена до дзеркала, на його туалетному столику. Він незворушно глянув на неї. Порівняно із живими спогадами про неї, цей портрет здавався йому дивовижно нереальним. Він зайшов у вітальню.
— Маєш якусь коробку?
— Ні... — здивувався Том. — Звідки у мене коробка? Ага, здається, щось має бути у кімнаті Алека...
Еморі врешті знайшов те, що шукав, і, повертаючись до свого столика, відкрив полицю, заповнену листами, записками, частиною ланцюжка, двома маленькими носовичками і деякими світлинами. Поки він ретельно складав це все в коробку, йому згадався уривок з книжки, де головний герой, зберігаючи кілька років шматок мила своєї коханої, врешті-решт помив ним руки. Він засміявся і почав наспівувати «Після того, як ти пішла»... тоді різко схаменувся...
Мотузка двічі рвалася, але врешті йому вдалося зв’язати її. Він запхав коробку на дно валізи, гучно ляснувши кришкою. Потім повернувся у вітальню.
— Ідеш кудись? — У голосі Тома відчувався відтінок тривоги.
— Ага.
— Куди?
— Навіть не знаю, старий.
— Може, разом повечеряємо?
— Вибач. Я вже домовився із С’юкі Бреттом.
— Он як?
— Ага. Бувай.
Еморі випив коктейль навпроти; потім пішов у напрямку Ва-шингтон-сквер, там сів в автобус. Вийшов на Сорок третій вулиці і зайшов у бар «Балтимор».
