Він перебував у якомусь химерному стані: два дні хвилювань і нервів, без їжі, безсонні ночі, кульмінація емоційної кризи і несподіване рішення Розалінди — цей пік напруги занурив його свідомість у тупу кому. Поки він намацував оливки на столі з безкоштовними закусками, до нього підійшов чоловік і заговорив (оливки аж випали з його тремтячих пальців).

— Та ж Еморі!

Хтось знайомий із Принстона — але імені він не пам’ятав.

— Здоров, старий... — почув він власний голос.

— Я — Джим Вілсон, ти, мабуть, забув?

— Авжеж, Джим... Я пам’ятаю...

— Йдеш на зустріч?

— Звичайно! — відповів він і тут же збагнув, що ні на яку зустріч уже не йде.

— Був за морем?

Еморі кивнув із відсутнім поглядом. Відступаючи, щоб дати комусь дорогу, він зачепив тарілку з оливками, і вона розбилась об підлогу.

— От халепа... — пробурмотів він. — Вип’ємо?

Вілсон дипломатично поплескав його по спині.

— Може, вже досить, старий?..

Еморі німо витріщився на нього, аж поки Вілсону стало незручно від цього прискіпливого поляду.

— Кажеш, досить? — врешті вимовив Еморі. — Та у мене й краплі в роті не було сьогодні.

Вілсон подивився на нього недовірливо.

— То ти вип’єш чи ні? — різко смикнув його за рукав Еморі.

Вони протиснулися до бару.

— Житнє віскі...

— А мені — «Бронкс».

Вілсон випив чарку, Еморі — кілька. Вони вирішили сісти за столик. О десятій Вілсона замінив Карлінг із випуску 15-го року. Голова Еморі добряче паморочилася, блаженне вмиротворення хвиля за хвилею вкривало його душевні рани, він без упину говорив про війну.

— М..м..арнота розумових здібностей, — розводився він із совиною мудрістю. — Два р...р...оки життя в інтелектуальному вакуумі. Хто був ідеалістом — став тварюкою, — він зловісно погрозив кулаком старому королю Койлу, — я мав би б...б...ути пруссаком у всьому, особливо з ж...жінками. Я був чесним з ними в коледжі, тепер мені наплю...вати. — І він висловив усю свою безпринципність у широкому жесті, прирікаючи пляшку зельтерської до вірного краху на підлозі, але це його не зупинило. — Шукай в...в...тіху сьогодні, завтра прийде смерть. Така тепер моя філософія.

Карлінг позіхнув, але Еморі вже не міг зупинитися:

— Я колись д...дивувався, як людей задовольняє к...компроміс, п’ятдесят на п’ятдесят. Тепер я не д...дивуюсь, зовсім ні... — Він так наполегливо намагався втовкмачити Карлінгу, що його вже нічого не дивує, що втратив думку і завершив усе гучною заявою на весь бар, що він — «тварюка».

— Що ти святкуєш, Еморі?

Еморі нахилився до нього.

— Св...святкую ф...ф...іаско всього свого життя. Один великий вибух. Нічого не м...можу тобі розказати...

Він почув, як Карлінг звертається до бармена:

— Дай йому бромо-зельтерську!

Еморі з обуренням захитав головою.

— Такого не п...п’ю!

— Але послухай, Еморі, тобі буде погано. Ти блідий, як мрець.

Еморі замислився. Він намагався поглянути на себе в дзеркало, але навіть примружуючи одне око, зміг роздивитись тільки ряд пляшок перед ним.

— Мені т...треба якоїсь їжі. Давай візьмемо якийсь с...с...салат.

Він спробував недбало натягнути свій плащ, але коли відійшов від стійки бару, не втримався і завалився на стілець.

— Ходімо в «Шенлі», — запрпонував Карлінг, підставляючи йому лікоть.

З його допомогою Еморі так-сяк примусив свої ноги слухатися, і вони перетнули Сорок другу вулицю.

У «Шенлі» все було, як у тумані. Він усвідомлював, що розмовляє дуже голосно і, як йому здавалося, дуже чітко і виразно (думки його були про те, як добре було б розчавити все своїм каблуком). Він проковтнув три сендвічі, поглинаючи їх, ніби вони були плитками шоколаду. Потім Розалінда почала знову зринати з пам’яті, і він зловив себе на думці, що знову і знову його губи шепочуть її ім’я. Потім він задрімав і тільки крізь паволоку бачив, як довкруг їхнього столу збираються мовчазні постаті чоловіків у чорному — напевно, офіціанти.

...Він був у якійсь кімнаті, і Карлінг щось говорив про вузол на шнурках.

— Об...лиш, — вдалось йому вимовити крізь сон. — Я с...сплю так.

Він прокинувся, його очі ліниво озирнулись довкола, вочевидь, то була кімната з ванною в хорошому готелі. У голові дзвеніло, і картинка за картинкою складались перед ним, а потім розпливались і танули. Окрім бажання сміятися, не було жодної свідомої реакції. Він дотягнувся до телефону біля ліжка.

— Алло, який це готель? «Нікербокер»? Гаразд, пришліть мені два віскі.

Якусь хвилину він лежав і ліниво думав: принесуть йому пляшку чи дві маленькі склянки? Потім із зусиллям піднявся з ліжка і поплівся у ванну. Коли вийшов, неквапно витираючись рушником, то побачив хлопчину-офіціанта із напоями. Йому раптом захотілось пожартувати над ним. Потім вирішив, що це буде несолідно, тож він махнув йому йти геть.

Коли перші ковтки алкоголю потрапили до шлунку і зігріли його, розрізнені малюнки повільно почали намотуватися у котушку із кіноплівкою. Знову він побачив Розалінду, як вона скрутилась на подушках, як плакала, відчув її сльози на своїх щоках. У вухах бриніли її слова: «Не забудь мене, Еморі... не забудь мене...»

— Чорт! — він здригнувся, закашлявся і повалився на ліжко, зсудомлений горем. За хвилину він розплющив очі й витріщився на стелю.

— Бісів ідіот! — вигукнув він з огидою, потім глибоко зітхнув і потягнувся до пляшки. Після ще однієї склянки він дав волю рясним сльозам. Він навмисне викликав у пам’яті спогади зника-лої весни, сортував емоції, які могли б спровокувати ще сильнішу реакцію на тугу.

— Ми були такі щасливі... — драматично інтонував він, — такі щасливі... — Він знову дав волю почуттям, опустився на коліна біля ліжка і занурив обличчя в подушку.

— Моя дівчинко... моя кохана... о...

Він щосили стиснув зуби, і сльози рікою ринули з очей.

— О моя рідна, моя крихітко, ти все, що у мене було, все, чого я хотів!.. О моя дівчинко, повернись, повернись! Ти потрібна мені... так потрібна... які ми нещасні... скільки болю ми завдали одне одному... Її заберуть від мене... Я не зможу бачити її, не зможу бути її другом... Так мусить бути...

І потім знову:

— Які ж ми були щасливі, які щасливі...

Він звівся на ноги і впав на ліжко в нестямі. А коли повністю виснажив себе, то спроквола почав згадувати, який він був п’яний вчора ввечері, і голова його знову пішла обертом. Він встав і знову поплентався до рятівної пляшки...

Після обіду він наштовхнувся на компанію у барі «Балтимор», і каламуть почалася знову. Потім він тьмяно пригадував, як розбалакував про французьку поезію із британським офіцером, якого йому відрекомендували як «капітана Корна, піхота її величності», як він намагався декламувати «Місячне сяйво» за обідом; потім він спав у великому м’якому кріслі майже до п’ятої години, поки його не знайшла і не розбудила чергова компанія десь о п’ятій. Затим почався алкогольний акомпанемент із кількох варіацій аж до вечора.

У «Тайсоні» вони взяли квитки на виставу із чотирма антрактами для випивки — це була п’єса на два монотонні голоси з каламутними і похмурими сценами і дивними світловими ефектами, за якими важко було спостерігати, бо його очі себе дивно поводили. Потім він собі подумав, що то, мабуть, була «Глумлива вечеря»[23].

Потім був «Кокосовий гай», де Еморі знову заснув на маленькому балконі... Потім у «Шенлі» і «Йонкерс» він майже почав логічно мислити й, ретельно контролюючи кількість зужитих коктейлів, сповнився ясності розуму і красномовства. Він з’ясував, що їхня компанія складається з п’яти чоловіків, двох із них він віддалено знав. Він доброчесно наполягав на оплаті своєї частини витрат і голосно переконував розраховуватись тут і зараз, чим дуже потішив сусідні столики...

Хтось згадав, що за сусіднім столиком сидить відома зірка кабаре. Еморі підвівся, підійшов до неї і ґалантно відрекомендувався... Затим послідувала сварка, спочатку з її ескортом, а потім із метрдотелем... Поведінка Еморі при тому була бундючною і показово люб’язною... Але йому після переконливих аргументів довелося таки здатися і дозволити провести себе знов до столу.