Цецилія. Ти й так постійно граєш. А так тобі ще й платили б...

Розалінда. Іноді, коли я відчуваю себе особливо осяйною, мені спадає на думку: навіщо марнувати дане Богом на одного чоловіка?

Цецилія. А мені думається, особливо коли ти дуже сердита, — навіщо все це витрушувати на одну сім’ю? (Встає.) Мабуть, мені таки варто спуститися вниз і познайомитися з містером Блейном. Я люблю темпераментних чоловіків.

Розалінда. Таких не існує. Чоловіки не знають, як бути по-справжньому сердитим чи по-справжньому щасливим. А ті, хто вміють, — швидко збиваються з колії.

Цецилія. Добре, що у мене немає твоїх клопотів. Я заручена.

Розалінда (з презирливою посмішкою). Заручена? Ти? Якби мама почула, що ти оце говориш, то відправила б тебе у закриту школу, де тобі й місце!

Цецилія. Нічого ти їй не розкажеш, бо мені теж є що розказати, ти занадто егоїстична!

Розалінда (трохи роздратовано). Біжи, біжи, скаржся! З ким це ти заручена? З продавцем морозива? З власником цукерні?

Цецилія. Дешева дотепність. Бувай, сестрице, ще побачимося.

Розалінда. О так, звичайно, ти ж мені так допомагаєш.

Цецилія виходить.

Розалінда закінчує вкладати волосся і підводиться, щось муркочучи. Стає перед дзеркалом і починає танцювати на м’якому килимі. Вона пильно дивиться собі в очі, а не на ноги, часом усміхається. Двері раптом гучно відчиняються. Заходить Еморі, як завжди дуже спокійний і вродливий. Завмирає у раптовому сум’ятті.

Він: Ой, вибачте, я думав...

Вона (із променистою посмішкою). О, ви — Еморі Блейн, вірно?

Він (пильно її розглядаючи). А ви — Розалінда?

Вона. Я буду називати вас Еморі, гаразд? Заходьте, все добре, мама зараз буде... На жаль. (Зітхає.)

Він (оглядається довкола). То несподіванка для мене.

Вона. Це — нейтральна територія.

Він. То оце тут ви... (пауза).

Вона: Так, тут усе моє. (Підходить до трюмо.) Бачите, ось рум’яна, олівець для очей.

Він. Я не думав, що ви така.

Вона. А чого ви очікували?

Він. Мені здавалось, ви... така... хлоп’якувата, знаєте, плавання, гольф...

Вона. Все це так, тільки в неробочі години.

Він. Неробочі?

Вона. Від шостої до другої — чітко за графіком.

Він. Я б хотів придбати акції цієї «корпорації».

Вона. О, це не корпорація, це просто «Розалінда. Товариство з необмеженою відповідальністю». П’ятдесят один відсоток акцій, ім’я, нематеріальні активи, і все решта становить $ 25 000 річного прибутку.

Він (несхвально). Прохолодний початок.

Вона. Ну, Еморі, вам що до того? Коли я зустріну чоловіка, який мені не набридне смертельно за два тижні, можливо, щось зміниться.

Він. Дивно, у вас такий самий погляд на чоловіків, як у мене на жінок.

Вона. Розумієте, я не зовсім жінка за складом розуму.

Він (зацікавлено). Продовжуйте...

Вона. Та ні, ви продовжуйте, це ж ви змусили мене говорити про себе. Це — проти правил.

Він. Правил?

Вона. Моїх власних правил, але ви... О, Еморі, я чула, ви — блискучий юнак! Моя сім’я багато від вас очікує.

Він. Звучить підбадьорливо.

Вона. Алек каже, це ви навчили його мислити. Це правда? Не думала, що хтось таке зможе.

Він. О, насправді я доволі буденний.

(Вочевидь, із розрахунком, що сказане не буде сприйняте за правду.)

Вона. Лукавите.

Він. Я... я — релігійна людина, люблю літературу, навіть вірші пишу.

Вона. Верлібром? Чудово! (Декламує):

Дерева зелені,

Пташки співають на деревах,

Дівчина випиває отруту,

Пташка злетіла, дівчина помирає...

Він (сміється). Ні, не такі!

Вона (несподівано). Ви мені подобаєтеся...

Він. Не треба...

Вона. Ви ще й скромний...

Він. Я вас боюся. Я завжди боюся дівчину, поки не поцілую її. Вона (багатозначно). Мій любий хлопчику, війна закінчилась.

Він. Отже, я завжди буду вас боятися.

Вона (із ноткою суму). Мабуть, так.

(Обоє трохи вагаються.)

Він (уважно зваживши). Послухайте, я розумію, що прохання може видатись вам жахливим...

Вона (заздалегідь знаючи продовження). Після п’яти хвилин розмови.

Він. Поцілуйте мене. Чи ви боїтеся?

Вона. Я ніколи не боюся, але ваші аргументи біднуваті.

Він. Розаліндо, я дуже хочу вас поцілувати.

Вона. Я теж.

(Вони цілуються довго і глибоко.)

Він (переводить подих). Ви вдовольнили свою цікавість? Вона. А ви?

Він. Ні, вона тільки розгорілась.

Вона (замріяно). Я цілувала десятки чоловіків... І здається, ще з десяток поцілую.

Він (відчужено). Думаю, так воно й було...

Вона. Майже всім подобається зі мною цілуватися.

Він (приходить до тями). О, так! Поцілуйте мене ще раз, Ро-заліндо...

Вона. Ні, моя цікавість вдовольнилась одним разом.

Він (збентежено). Це таке правило?

Вона. У мене правила під кожен конкретний випадок.

Він. Ми з вами таки схожі. Єдине — що я старший і більш досвідчений.

Вона. А скільки вам років?

Він. Майже двадцять три. А вам?

Вона. Щойно виповнилось дев’ятнадцять.

Він. Здається мені, що ви — продукт якоїсь модної школи. Вона. Ні, я сирий матеріал. Мене виключили зі Спенса, я забула, за що.

Він. А як би ви себе описали?

Вона. О, я розумна, доволі егоїстична, емоційна (коли потрібно), люблю, коли мною захоплюються.

Він (зненацька). Я не хочу закохуватися у вас...

Вона (піднімає брову). А вас ніхто й не просить.

Він (стримано продовжує). Але, напевне, таки закохаюся. Мені подобаються ваші вуста.

Вона. Тсс! Будь ласка, закохуйтесь. У волосся, очі, плечі, ніжки — але тільки не у вуста! Усі закохуються саме так...

Він. Вони дуже гарні.

Вона. Занадто маленькі.

Він. Зовсім ні! Може перевіримо?

(Він знову цілує її з усією палкістю.)

Вона (зворушена). Скажіть же щось приємне.

Він (налякано). О Господи!

Вона (відхиляється). Тоді не треба, якщо це так важко.

Він. Хіба треба щось вдавати? Вже?

Вона. У нас не такі стандарти часу, як у інших.

Він. Вже є інші люди?

Вона. Давайте вдавати.

Він. Ні, не можу — занадто сентиментально.

Вона. А ви не сентиментальний?

Він. Ні, я — романтик. Сентиментальна людина сподівається, що почуття завжди триватимуть, а романтик — без усякої надії сподівається, що так воно й буде. Сентименти — це емоції.

Вона. Отже, ви не сентиментальний? (Примруживши очі.) Ви, мабуть, подобаєтеся собі тим зверхнім ставленням?

Він. Так... Розаліндо, заради Бога, не сперечайтеся, краще поцілуйте мене ще раз.

Вона (тепер зовсім прохолодно). Ні, у мене немає бажання вас цілувати.

Він (відверто розгублений). Ви ж хотіли поцілувати мене ще хвилину тому?

Вона. А тепер не хочу.

Він. Тоді я краще піду.

Вона. Мабуть, так.

(Він іде до дверей.)

Вона. О!

(Він обертається.)

Вона (сміючись). Рахунок сто—нуль на користь хазяїв поля.

(Він повертається назад.)

Вона. Дощ, гра відміняється!

(Він виходить.)

Вона спокійно підходить до дзеркала, бере портсигар і ховає в шухляду. Заходить її мати із записником в руках.

Місіс Коннедж. Ти тут? Я хотіла поговорити з тобою наодинці перед тим, як ми підемо вниз.

Розалінда. Боже! Ти мене лякаєш!

Місіс Коннедж. Розаліндо, ти знаєш, що ти — дороге задоволення.

Розалінда (покірно). Авжеж.

Місіс Коннедж. І ти знаєш, що у твого батька справи йдуть не так, як колись.

Розалінда (кривиться). Ой, будь ласка, давай не будемо про гроші!

Місіс Коннедж. Без них ніяк не можна. Ми останній рік у цьому домі, якщо нічого не зміниться. На жаль, Цецилія не матиме тих переваг, які були в тебе.