Завсідники вже звикли до та­ких перепалок між гарячим атеїстом і не менш га­рячим релі­гійним діячем, що були схожі один на одного не тільки гарячкуватістю, упертістю та завзяттям, але й пишною рослинністю, котра щільно вкривала їхні голови, так що з волосяних заростей визирали лише очі та носи; але в священника зарості були чорні, а в землероба бурі. Тому, анітрохи не зніяковівши від вибриків цих патлачів, завсідники продовжили дис­кутувати на задану тему.

– І все-таки ці звуки більше схожі на мову, ніж на без­глуздий шум людського голосу, – міркував уголос Акмус, опершись ліктями на стіл і схилившись над келихом. – Це звучить не як суцільний потік, а як окремі слова й речення. Причому деякі слова повторюються. Прислухайтеся...

Нарешті узяв слово й королівський писар Ульріх фон Сми­рнов, повсякчасно прикрашений чорнильними ляпками. Через свою метушливість і неакуратність він бруднив не тільки пальці, але ухитрявся забризкувати чорнилом одяг і навіть фізіономію. А оскільки відмити чорнило набагато складніше, чим ним забруднитися, то його куляста лиса голова нагадувала глобус, де у океанах тілесного кольору розкинулися фіолетові острови й архіпелаги. Потираючи фіолетовими перстами аналогічні цятки на чолі, він порадив:

– Треба показати цей келих академікові Брюходухову, Яки­му Сергійовичу, нашому знаменитому поліглотові й лі­нгвістові. Він знає майже всі мови, і якщо він не зможе зрозумі­ти белькіт посудини, виходить, це безглуздий шум, а якщо змо­же – то нехай перекладе його слова терентопською мовою, і тоді все з'ясується.

– Тьху ти! – сказав від досади, що така проста думка не вилупилася у його мозку раніше, чарівник Акмус. – Треба було першим ділом показати келих Брюходухову, а не ворожити на кавовій гущі! Завтра ж і покажемо...

Але наступного дня з'ясувалося, що академік три дні тому покинув Терентопське королівство, пустився в чергову екс­педицію і повернеться в найкращому разі за півроку.

Протягом цього строку феноменальний келих стояв на коминковій полиці в корчмі «Під Рятівною Мухою», приваблюю­чи й розважаючи відвідувачів своєю незвичайною здатністю, даючи привід для міркувань та дискусій.

Магічний авіатор час від часу телефонував до Академії Наук, цікавлячись: чи не повернувся академік Брюходухов...

І от 16 грудня, тобто за два тижні до нового 1986 року, коли Жорикбург внаслідок снігопадів був схожий на пінопластовий макет, на запитання чарівника слухавка від­повіла: «Брюходухов біля телефону». На прохання про консультацію поліглот сказав, що завтра він читатиме дві лек­ції в університеті, між якими має годину вільного часу, і го­товий присвятити його магу, якщо той підійде до 14.00 в 27 аудиторію.

Коли наступним днем Акмус усупроводі хазяїна келиха, по піску, котрий знешкодив ожеледь, повз піраміди снігу й при­крашені хвойні рослини наближався до університету, серце чарівно­го авіатора забилося метушливіше від очікування розгадки тає­мниці, яка спантеличувала мага останні місяці.

Очікування виправдалися, і Акмус із Іцхаком дізналися роз­гадки.

Але перш ніж повідати про це, Автор прагне коротенько познайомити тебе, безцінний читачу, з біографією поліглота Якима Сергійовича Брюходухова, тому що доля цього вченого неординарна, адже він став академіком зокрема завдяки... шибениці!

☼ ☼ ☼

Народився майбутній академік 1957 року в родині пото­мствених злочинців.

Його дід за батьківською лінією, Кузьма Брюходухов (кличка Ніготь), був крадієм-домушником; бабця за батьківською лінією, Оксана Брюходухова (кличка Тумба), промишляла грабунками на великій дорозі; дід за матери­нською лінією, Осип Сопельман (кличка Сьопа), був кише­ньковим злодієм; бабця за материнською лінією, Софа Сопельман (кличка Пудра), була шахрайкою; батько, Сергій Брюходухов (кличка Сирий), спеціалізувався на зломах банкі­вських сейфів; а мати, Зоя Брюходухова-Сопельман (клич­ка Локшина), угоняла автомобілі.

Неважко уявити, яка доля була уготована хлопчикові з кри­мінальної династії.

У шестирічному віці Якимко обікрав першу чужу квартиру, у восьмирічному обчистив першу чужу кишеню, у десяти­літньому провернув першу аферу, у тринадцятилітньому угнав перший автомобіль, у чотирнадцятилітньому зломив перший сейф, у п'ятнадцятирічному втнув перший грабіж на великій дорозі. Хлоп­чик шукав свій жанр, свій стиль, своє покликання.

Жодне із цих занять не дало йому повного творчого задоволення. І підліток вирішив спробувати себе у хуліганстві.

Але не простому, а музичному.

Після злому банківського сейфа, на всі виручені від цієї роботи гроші Якимко купив віолончель Ґварнері й потай від предків навчився віртуозно на ній грати. Із цією віолончеллю він і хуліганив, за що в кримінальних колах йому дали кликуху Фа-дієз-мажор.

«Технологія» хуліганства була наступна. Темним вечором цей халамидник чекав у найпохмурішій алеї парку на самот­нього пішохода. І коли нічого не підозрююча жертва опинялася поруч, зненацька вискакував із кущів і із усього розмаху... ви­конував на віолончелі Італійську сюїту Ігоря Стравінського, Сюїту № 4 мі-бемоль мажор Йоганна Себастьяна Баха, Каприччіо алегро комодо Карло Альфредо Пьятті, або інший музичний твір. Через що захоплена зненацька жертва нестямно репетувала: «Браво!», із усіх рук плескала в долоні й кидала капосникові гроші або квіти, а лиходій тільки криво усміхався.

Так він хуліганив два роки, поки йому виповнилося сімнадцять. Тоді його узяли. Черговий самотній перехожий, не давши лиходієві дограти сюїту, заламав йому руки й доставив у міліцію. Коли полковник подякував сміливцеві за піймання бе­шкетника, герой скромно відповів: «Кажіть голосніше, я глу­хий»...

У музичнім хуліганстві прокурор не виявив складу злочину, однак у ході слідства спливли більш ранні злодіяння Якима, і суд присудив його до трьох років примусових виправних робіт на посаді віолончеліста симфонічного оркестру Великодрібкінської філа­рмонії.

Волелюбний засуджений до примусу ставився нега­тивно, тому при першому зручному випадку здійснив втечу із філармонії. Робінзон Крузо якось допоміг одному росіянинові-бідоласі, репресованому російською владою, дати дьору зі сибірського заслання до Європи, про що, крім іншого, розповідає Даніель Дефо у своєму романі «Подальші пригоди Робінзона Крузо» – другій книзі із трилогії про Робінзона. А цей віолончеліст накивав п'ятами з філармонії без сторонньої допомоги. Зі своєю дорогою віолончеллю. Після чого знову заходився музично хуліганити в одному зі столичних парків.

Його затримали, і за втечу суддя додав строк – п'ять років му­зикування в оркестрі.

Але він знову втік...

Після восьмої втечі суддя зрозумів, що Брюходухов-молодший рецидивіст, і, схлип­нувши, присудив до повішення й наступного заслання...

Вішав хуліганистого віолончеліста його ровесник – почи­наючий кат Інкогітечко. Це було 4 вересня 1975 року. Саме з повішення майбутнього академіка й почався трудовий шлях Інкогітечка.

Бачачи, що де­бютант із незвички хвилюється, Яким став розповідати анекдо­ти про Василія Івановича й Петьку, чим розвеселив новачка в клоунській масці, допоміг зняти психологічну напругу, завдяки чому кат упорався із завданням непогано й навіть зірвав рідкі оплески глядачів.

«Ніде не тисне?» – запитав кат у повішенця тоном кравця, що дав примірити клієнтові щойно зшиту одіж. «Ні, усе нормально», – відповів злочинець, злегка по­гойдуючись на шибениці.

Потиснувши на прощання руку цьо­му першому своєму клієнтові і побажавши йому хорошого висіння, Інкогітечко пішов із майдану Панур­ґа.

Незабаром, намилувавшись видовищем, розсмоктала­ся невели­ка юрба знавців і шанувальників таких шоу.

До речі, серед глядачів цієї процедури був і такий собі Полікарп Таракашкін, фальшивомонетник, відомий у кримінальних колах за кличкою Рубенс. Він зокрема захоплювався живописом, і на повішення прийшов із мольбертом. Коли Інкогнітечко вішав Брюходухова, цей так званий Рубенс швидко зробив із натури ескіз олійними фарбами на ґрунтованій картонці. Потім у своїй домашній майстерні він за цим ескізом написав живописне полотно, котре попервах назвав «Повішення віолончеліста». За декілька років, коли Брюходухов буде відомим вченим і отримає звання академіка, Таракашкін перейменує картину: «Повішення майбутнього академіка Якима Сергійовича Брюходухова на майдані Панурґа». Згодом цю картину у фальшивомонетника купить інший кримінальник, крадій Асланбек Усманкурбанбєрдиходжибабаєв на клич­ку Персик, котрий познайомився з ним у тюрмі, бо був співкамерником (до речі, у тій же камері № 22 з ними короткочасно сидів і молодий тоді король Жорик Дев`ятий, про що, якщо пам'ятаєш, безцінний читачу, Автор уже повідав докладніше у щосі одинадцятому за назвою «Божественні клоуни»). А коли у Жорикбурзі виникне так званий салон злодійських послуг «Золоті Пальці» і Асланбек стане його директором, то прикрасить цією картиною свій директорський кабінет.