Якщо в періоди перебування в могилах і склепах такі небіж­чики поводяться більш-менш пасивно, то вибираючись назовні робляться досить енергійними. Володимир Маяковський (російський поет з українським корінням, якого харків'янин Майк Йогансен якось змусив залізти під більярдний стіл і звідти продекламувати дурний віршик) про відомого трупа, що зберігається в мавзолеї на Красній площі в Москві, написав, що той «живіший за усіх живих». А поет Володимир Сосюра (сусід Майка Йогансена) у вірші «Сон» розповів, як той таки труп виліз зі своєї труни, вийшов з мавзолею та пішов тинятися вулицями нічної Москви... Але то фантазії поетів, а по правді сказати, той мрець в аспекті живості дуже поступається справжнім вампірам.

Взагалі, мерці, що вилазять періодично з андеграунду (тобто, в перекладі з англійської мови, з-під землі), присутні у фольклорі і творах літератури та мистецтва різних країн. Зокрема, України. Наприклад, в оповіданні Грицька Основ'яненка «Мертвецький великдень» і фільмі Олександра Довженка «Звенигора», за сценарієм Майка Йогансена. Але якщо у Довженка такий підземний виходець схожий на типового вампіра (і, можливо, копіює кровожера з німецького фільму «Носферату, симфонія жаху»), то у Основ'яненка рухливі небіжчики ласі не до крові, а до вареників.

Граф Дриґало, завдяки своїй активності після смерті, зробив багато чого, поміченого співгромадянами.

Наприклад, саме з його ініціативи вурдалаки отримали власний друкований орган – газету «Темний шлях», яка так цікаво викладала інформації на теми смерті, могил, крові, та решти близьких упирям речей, що її читали не тільки небіжчики, але й багато хто з живих те­рентопців. У цьому виданні публікувалися новини вампірського життя (якщо слово «життя» доречно, коли йдеться про трупи), літературні твори вампірів і живих на вампірську тематику, анекдоти, карикатури, кросворди, ребуси, усе пов'язане із загробним існуванням. Члени редколегії були небіжчиками, але друкувалася газета в друкарні видавництва «Королівська правда» живими поліграфістами.

Граф Дриґало був також ініціатором створення столичної вампірської волейбольної команди, яку сам же й очолив. Потім такі ж команди були створені й в інших містах.

18 червня 1989 року (вірніше, у ніч із 17 на 18) відбулася знаменита гра між жорикбурзьким «Труновиком» і великодрібкинським «Кровопивцем».

Для цього графові-небіжчику Дриґалу довелося поклопо­тати в графа-біжчика, якщо так можна висловитися (то пак живого графа), Леоніда Кучерявоногого, який у колективі Напів­круглого Столу відповідав за громадський транспорт королі­вства: добитися нічного спецрейсу потяга з Великих Дрібок у Жорикбург і назад.

Між нинішньою й колишньою столицями лежить вузькоколійна залізниця, по якій паровозик, спору­джений тамтешніми вмільцями, тягає вагони. Ранком він пере­міщує людей, вантажі й тварин (бо крім пасажирських вагонів є багажний і скотовоз) з Жорикбурга у Великі Дрібки, а після обіду прямує назад. Оскільки він рухається не поспішаючи, роблячи численні зупинки в дрібних населених пунктах, за­звичай така подорож займає близько трьох годин. Але для пере­везення спортивних мерців за клопотанням Дриґала були зроблені безупинні нічні екс­прес-рейси (і з одним вагоном, а не з дев'ятьма, як звичайно).

Також графові Дриґалу довелося випросити в графа Омеляна, який відповідав за спорт, гарну спортивну форму й реманент. І ще запросити на нічний матч спортивних журналі­стів. І таке інше.

«Труновик» переміг, «Кровопивець» програв, але всі зали­шилися задоволені й славно «обмили» гру в корчмі Гільденштернів сурогатною кров'ю.

З тієї пори відбуваються час від часу нічні волейбольні матчі між вампірськими командами з рі­зних міст.

Зазвичай про спортсменів кажуть, що вони ведуть здоровий спосіб життя. Про цих волейболістів, мабуть, прави­льніше сказати: «ведуть здоровий спосіб смерті».

Значилися за графом Дриґалом й інші славетні справи.

У склепі, де міститься Лаврентій Гордійович, досить чисто, красиво, затишно. Там навіть є мальовничий акваріум з декоративними п'явками...

До речі, читачу, цей упир є єдиним нашим сучасником, котрий був особисто знайомий зі знаменитим магом Гектором Манюнею. У вісімнадцятому сторіччі, коли Гектор Фролович був придворним чарівником, Лаврентій Гордійович був придворним лицарем, тож вони неодноразово пересікалися у Королівському замку. Вірніше навіть у двох Королівських замках – попервах у великодрібкинському, а пізніше у жорикбурзькому.

☼ ☼ ☼

Отже, покійний граф, повторює Автор, закричав і захлинувся. Вампір Яничаров заходився ляскати колегу долонею по хребті, допомагаючи відкашлятися. Решта упирів відсмокталися від «кри­вавих» келихів і здивовано озирнулися на галас, а з кухні вимет­нувся здивований корчмар. Між головою і плечима Гільденштерна, як зазвичай в такі ночі, виднілося щось на зразок металевого коміра, який не здатні проткнути ікла вурдалаків. Цей елемент облачення корчмар надягав не тому, що ікласті гості дійсно проявляли гастрономічні умисли відносно його шиї, а просто, як то кажуть, про всяк випадок, щоб не спокушати кровоголіків видом голого горла; та й інструкція для обслуговувачів вампірів так рекомендувала. Цей нашийний металевий чохол за замовленням Гільденштерна викував коваль Нетребенько.

– Це ви верещали, пане графе? – запитав хазяїн закладу, коли вампір припинив оглушати присутніх голосним кашлем.

– Що це за фокуси, Ісаку Марковичу?! – пробурчав небіж­чик, відсовуючи од себе келих із квазікров'ю. – «Добрий» жарт – налякати старого до півсмерті!

– Фокуси?

– Що це ви мені за келих підсунули?

– Келих як келих. Чистий.

– А чому коли я почав з нього пити, він став видавати звуки людським голосом?! Хіба ж так можна?! Ледве не захли­нувся!

– Вам почулося, графе. Це ж звичайний скляний келих, як він може видавати людські звуки?

– Не знаю як, але видавав. А то чого б я скрикнув?

– Це слухова галюцинація. Послухайте: він мовчить як і будь-яка інша скляна посудина. – Промовляючи це, гарний брюнет клацнув нігтем по посуду.

І раптом у напруженій тиші, що встановилася в корчмі після лементу графа, виразно почувся хлоп'ячий голос, який виголо­шував незрозумілі слова.

– Ну! – сказав Дриґало.

– Що за дивина! – сторопів Гільденштерн, наблизивши вухо до келиха й переконавшись, що вампір правий. – Як же це може бути? Скло ж просте!       

– Містика якась! – насторожено зіщулився рухливий труп.

Розмовляючими тваринами й аналогічними небіжчиками в Терентопії нікого не здивуєш, але розмовляючий посуд навіть для цієї дивовижної держави був дивом небаченим-нечуваним.

– А може, якийсь жартівник туди звуковий приборчик у вологонепроникному чохлі поклав? – виразив сумнів вампір Яничаров, нервово почухавши нігтем ікло. – Магнитофончик там малесенький, або радіоприймач?

Красень Гільденштерн вийняв з кишені фартуха алюмінієву ложку, витер її куточком того ж таки білого фартуха, прикрашеного апетитними «кривавими» плямами, і, зануривши в сурогатну кров, пошарив у келиху, дзвякаючи об скло. Сторонніх предметів у псевдокрові не було.

– Навіть не знаю, із чого такі сюрпризи. Цим келихам більш двадцяти років і вони завжди поводилися тихо, – знизав плечима хазяїн корчми, витираючи кутом фартуха «закривавле­ну» ложку. – Якщо хочете, графе, я заміню келих.

– Зробіть ласку. Не люблю, коли об'єкт, з якого я ссу кров, у цей час базікає. – Примхливий труп відкинувся в кріслі й склав на грудях кощаві руки. – Я навіть у колишні часи ги­дував прокушувати ораторів.

Корчмар відчалив на кухню. Там він перелив напій зі звучної посудини в беззвучну, і повернув знаменитому крово­жерові, а дивний келих вимив і поставив на полицю, встроми­вши в нього папірець із блокнота, на якому намалював ку­льковою ручкою знак питання.

В день, що пішов за цією «кривавою» ніччю, корчма «Під Рятів­ною Мухою» була зачинена, бо після присутності в ній місцями цвілих небіжчиків проводилася чергова дезінфекція.