Цей ще бадьорий старий, брови й опушка лисини в якого нагадували клаптики хутра полярного ведмедя, разом із дружиною Зінаїдою Конанівною (колишньою королевою Зінькою Десятою) – дамою в великих окулярах із лінзами настільки опуклими, що окуляри виглядали пластмасово-скляним лицьовим бюстгальтером,гостинно прийняли нас на своїй пасіці.
Розпитали про столичні новини.
Подивилися портрет розшукуваного й сказали, що такої людини не зустрічали й про викрадене драконяче яйце нічого не знають.
Почастували пирогами, власноручно спеченими екс-королевою, зі смачним медом, власноручно викачаним зі стільників екс-королем. А також дали пирогів і меду нам у дорогу...»
(Тут знову, як Пилип із конопель, вискакує Автор Терентопських хронік із коментарем у дужках.
Дійсно, після того як Жорик Восьмий, передавши єдиному синові корону й владу, вийшов на заслужений відпочинок, він купив пасіку в Апчхиградській області й зробився запеклим пасічником. На літні канікули сюди приїжджали обидві внучки, принцеси, щоб оздоровитися, поспілкуватися з дідусем, бабусею й із природою. Хата бджоляра була, звичайно, набагато мініатюрнішою за королівський замок, проте затишнішою.
Одним із найвідоміших творів Антона Павловича Чехова є п'єса «Вишневий сад». Фахівці вважають (бо й сам Чехов у п'єсі натякає), що її дія відбувається десь на Харківщині. Там один з персонажів щодо того поблизухарківського вишневого саду каже: «І бувало, сушену вишню возами відправляли до Москви й до Харкова. Грошей було! І сушена вишня тоді була м'яка, соковита, солодка, запашна... Спосіб тоді знали...»
Так от, як і ті чеховські вишні, мед зі своєї пасіки колишній терентопський король на продаж доставляв не тільки у найближче місто – Апчхиград, але й аж у саму столицю – Жорикбург. Возив бідони на своєму старенькому «Запорожці» із причепом. Уточнення для педантичного читача, що бажає знати більше подробиць: королівський «Запорожець» моделі ЗАЗ-965 був світло-коричневого кольору (як терентопський державний прапор); зібраний в 1978 році терентопськими вмільцями з деталей від автомобілів цієї марки, випущених Запорізьким автозаводом у період з 1960 по 1968 рік. Незважаючи на похилий за автомобільними мірками вік, апарат був дуже працездатний, тому що перебував під технічним контролем аж самого В.О. Нетребенька, механіка – золоті руки.
Цей королівський мед був вельми популярний серед терентопських знавців і шанувальників меду. На пасіку приїжджали покупці навіть із досить віддалених провінцій країни. І не тільки через те, що ці солодощі були смачними; і не тільки тому, що їх виробляли бджоли аж глави держави (нехай і в минулому глави, тепер на пенсії); але й тому, що він – королівський мед – мав, як уважалося, більш цілющі властивості, ніж інші меди. За допомогою цих солодощів люди та інші організми, мовляв, виліковувались від хвороб, від яких навіть ліки не допомагали.
Такі унікальні властивості королівського меду знавці пояснювали тим, що нектар королівські бджоли збирали на луках, де паслися єдинороги сусіднього колгоспу, і де земля, відповідно, була підживлена єдинорожачим гноєм. Єдинороги мали цілюще м'ясо, більш того – навіть роги й копита їхні вважалися цілющими; можливо, і в екскрементах цих тварин було щось таке, що вирослі на них квіти давали особливий нектар, із якого виходив особливий мед. І сам екс-король дотримувався такої точки зору. Оскільки мед був унікальним, то й коштував він трохи дорожче за інші.
Одного разу, в 1988 році, Жорик Восьмий навіть звозив бідон меду у Великий Світ, конкретніше в Харків, аби продати на тамтешньому Центральному ринку, іменованому також Благовіщенським базаром або коротше Благбазом. Від пасіки до Державних Дверей – на своєму «Запорожці», а від Дверей до Благбазу – на мікроавтобусі Єраз-762 сірого кольору (випущеному в 1978 році Єреванським автозаводом). Ця машина належала терентопській розвідці.
Щодо тієї поїздки Георгій Олександрович заздалегідь домовився з розвідниками, які не могли відмовити у такій дрібниці колишньому королю.
Формально, за документами мікроавтобус був власністю кооперативу «Дзьоби й кігті». Але членами цього харківського підприємства були шпигуни підпільного королівства, що жили у Харкові під виглядом харків'ян. Заснували вони кооператив для того, щоби збиратися легально, не викликаючи підозр у совєтської контррозвідки; проводити розвідувальну діяльність під виглядом заготівлі півнячих та курячих дзьобів і кігтів, нібито в якості сировини для виробництва сувенірної продукції. За прикладом Остапа Бендера з його бендерівцями, які у романі Іллі Ільфа й Євгенія Петрова «Золоте теля» заснували аналогічну контору «Роги й копита».
Королівський «Запорожець», зрозуміло, не міг протиснутися крізь Державні Двері.
Але торгівля вийшла невдалою, бо за високою ціною харків'яни брати не бажали, а розповісти їм про єдинорогів колишній король не міг із міркувань конспірації. Довелося продати за ціною звичайного меду, що з урахуванням зусиль на доставку було невигідно. Більше цей медопродавець не робив спроб мати справи з харків'янами.
Втім, гостей Жорик Восьмий пригощав медом та іншими продуктами безкоштовно, звичайно, адже був щедрим і гостинним.)
«Залишивши пасіку гостинного екс-монарха, ми з герцогом Харитоном продовжили наближатися до колгоспу "Під прапором арістотелізму".
Було сонячно, тепло, безвітряно.
Тривало бабине літо.
Навіть метелики й бабки посеред жовтня пурхали неначебто у липні.
– Друже мій Річарде, – звернувся до мене тоді супутник, – чи знаєш ти, як би це сказати, легенду про добру принцесу й злого єдинорога?
– Звичайно, знаю, – відповів я.
– Шкода, я хотів розповісти, щоб, як би це сказати, скоротати час.
Ми трохи помовчали, а потім я сказав:
– Ну нічого, однаково розкажи, аби не їхати мовчки.
– Отож. Колись в одному чарівнім королівстві, як би це сказати, жила добра принцеса...
– Вибач, я поправлю: не жила добра принцеса, а жила-була добра принцеса.
– Ні, я краще, як би це сказати, не буду розповідати.
Ми помовчали, а потім я сказав:
– Ну добре, нехай не жила-була, а просто жила. Шуруй далі. Не перебиватиму.
– Отож. Одного разу в прекрасний сонячний день, от як зараз, коли добра принцеса, як би це сказати, не покладаючи рук працьовито била коцюбою свого пажа, за те що він із властивою йому тупою впертістю був блакитнооким, а не бузковооким, як їй хотілося, у цей прекрасний день у королівський замок явився доблесний лицар, якого кликали, як би це сказати, чи то Вольпирісавієм, чи то Перпендитентієм.
Поклонившись королю з королевою, а також – добрій принцесі, яка відразу ж переставши бити пажа коцюбою, продовжила, як би це сказати, наносити удари праскою, посміхаючись лицареві такою ніжною посмішкою, що він – Вольпирісавій або Перпендитентій – ледь стримався, щоби не пукнути від захвату; поклонившись їм, цей лицар сказав: "От ти, королю Зюльдицуцию, і ти, королево Бельмимрагіндо, і ти, добра принцесо Офуфелло, як би це сказати, віддаєтеся ледарству, як недобиті самодержці, а тим часом у королівстві лютує злий єдиноріг. Якби я був королем, я б йому так сильно вдарив кулаком по вістрю рога, що він, непарнорогий поганець, аж дибки став би! А якби я був, як би це сказати, королевою, я б його так злобливо вкусив би за хвіст, що він, худобина отака, у ту ж мить із переляку брикнув би! Ну а вже якби я був доброю принцесою, я б його, ссавця, як би це сказати, гарними ніжками затоптав, білими зубками загриз і нафарбованими нігтиками на клаптики б роздер. Шкода, що я, як би це сказати, не король, не королева й не добра принцеса, а всього лише хоробрий лицар; я б на вашому місці не став терпіти неподобств цього злого єдинорога!"
Добра принцеса, вислухавши цю промову лицаря Вольпирісавія або Перпендитентія, миттєво почала припиняти биття праскою впертого пажа, щоб, як би це сказати, приступитися до биття доблесного лицаря. Починаючи цю працю за допомогою тієї ж, як би це сказати, праски, добра принцеса ніжним голоском воркотала: "Хрін тобі в ніздрю, жалюгідний лицарику чи то Вольпирісавію, чи то Перпендитентію! Та як же посмів ти отут довгі промови промовляти замість того, щоб, як би це сказати, блискавично дати мені цього злого єдинорога на розтерзання, бо я про це вже аж цілих три з половиною секунди мрію!"
