Один із них – Михайло Піддубний, головний персонаж першого в українській літературі детективного серіалу – відношення пряме, оскільки й сам він був харків'янином, і письменник Юрій Шовкопляс, який його вигадав, і дія ряду пригод цього героя відбувається в Харкові або його околицях, і надруковані твори про нього вперше були теж у Харкові. 1927-го року в березневому номері американського часопису “Liberty” було вперше надруковано останнє оповідання Конан Дойла про лондонського приватного детектива Шерлока Голмса. А за дев'ятнадцять місяців у листопадовому 1928-го року номері харківського часопису «УЖ» було надруковано перше оповідання Шовкопляса про харківського детектива-аматора Михайла Піддубного.
А от другий детектив – Жуль Жозеф Ансельм Меґре, або просто комісар Меґре – має відношення непряме. Літературний «батько» комісара Меґре, тобто французький письменник, що придумав цього персонажа і написав про нього безліч творів, – це Жорж Сіменон. У нього був син Марк Сіменон. У Марка Сіменона була кохана дружина, з якою він прожив десятки років до самої своєї смерті. Ця невістка Жоржа Сіменона теж написала книги, але не детективні й не художні, а документальні, біографічні. Перша з них називається «Харківський бузок» і оповідає про долю харків'янки Клавдії Трубнікової. От такий непрямий, можна сказати, манівцями зв'язок комісара Меґре з Харковом.
Але харків'яни побачили й полюбили невістку Жоржа Сіменона ще за двадцять із гаком років до написання нею «Харківського бузку». В 60-ті роки двадцятого століття, коли в харківських кінотеатрах із великим успіхом ішов французький фільм «Три мушкетери», де майбутня авторка «Харківського бузку» зіграла роль підступної Міледі, і фільми «Фантомас», «Фантомас розбушувався» і «Фантомас проти Скотленд-Ярда», де вона ж зіграла роль журналістки Елен. (У кінотрилогії про Фантомаса теж діє детектив, комісар Жюв, так що через Елен і цей сищик виявився побічно «підв'язаний» до Харкова). Ерудований читач напевно второпав, що йдеться про французьку кінозірку Мілен Демонжо, яка знялася ще в десятках відомих фільмів, крім названих. Згаданій харків'янці Клавдії Трубніковій вона доводиться рідною дочкою. Сама невістка Жоржа Сіменона вперше опинилася на Харківщині через те, що там знімався черговий фільм із її участю. А згодом щорічно приїжджала до Харкова на міжнародний кінофестиваль «Харківський бузок» (названий так саме на честь її книги), прихопивши із собою й інших французьких кінозірок: П'єра Рішара, Жана-Поля Бельмондо, Алена Делона, Мішель Мерсьє та інших.
А серед творів російського письменника Віля Ліпатова про сільського детектива Федора Івановича Аніскіна є, зокрема, «Аніскин і Фантомас». Оскільки Фантомас, як видно з попереднього абзацу, хоч і дуже опосередковано, прив'язаний до Харкова, то й Аніскіна через Фантомаса можна вважати дещо туди ж «підв'язаним», хоч і мешкав він за тисячі кілометрів від цього міста, аж у Сибіру. Можливо, якщо як слід пошукати, то й у інших перерахованих детективів можна віднайти які-небудь звивисті зв'язки з Харковом. Але оскільки Авторові ці звивини невідомі, то він отут їх і не згадує.
(Взагалі, читачу, багато явищ, котрі, здавалося б, не мають нічого спільного і ніяк одне з одним не пов'язані, тим не менш, мають зазвичай якісь непрямі, звивисті зв'язки.
От, скажімо, який зв'язок у англійського письменника Лоренса Стерна (котрий неодноразово згадується й цитується у цій книзі) із Харковом? На перший погляд – жодного. І на другий погляд – жодного. І на третій... А от, скажімо, на якийсь чотириста тридцять сьомий погляд...
Один із головних героїв роману Лоренса Стерна «Трістрам Шенді», дядько Тобі, брав участь у військових боях за Дюнкерк, про що в тім романі багаторазово йдеться. У військових боях за Дюнкерк, але у попередньому сторіччі, брали участь і українські козаки, очолювані запорізьким отаманом Іваном Сірком. (Втім, деякі історики припускають, що це не більш ніж історична легенда. Тим не менш, меморіальну дошку козакам із Сірком у Дюнкерку встановлено.)
Вважається, що цей видатний отаман є уродженцем Харківщини. Тож в історичному центрі Харкова тепер стоїть його пам'ятник. От вам і який-ніякий звивистий зв'язок. Пам'ятник красується в тому місці, яким, образно висловлюючись, Бурсацький узвіз «пристебнутий» до майдану Конституції і вулиць Університетської та Римарської. Через що людині з поетичною уявою металевий Сірко може нагадувати чудернацький ґудзик. Але не треба, читачу, плутати харківський пам'ятник козаку Сірку з харківським пам'ятником козаку Харку, що має місце на початку проспекту Науки. Бо у металевого Сірка є гармата, але немає коня, а в металевого Харка є кінь, але немає гармати. Проте в час описуваних у цій книзі подій, тобто восени 1995 року, жодного з цих двох металевих козаків у Харкові ще не було. Тоді в Харкові металеву статую українського козака можна було бачити хіба що на Московському проспекті (тепер це проспект Героїв Харкова) біля Харківського мосту. У цього безіменного козака не було ані коня, ані гармати, а був бородатий москаль (теж металевий, ясна річ), з яким вони по-братськи трималися за руки. В теперішні часи таке пристрасне тримання двох чоловіків за руки та щільне притуляння один до одного може в декого викликати підозру, що ті чоловіки є... як би це попристойніше сказати... парою представників нетрадиційної сексуальної орієнтації.
До слова, у вищезгаданій військовій кампанії щодо Дюнкерка, поряд із українськими козаками з отаманом Іваном Сірком, брали участь і французькі мушкетери з графом Шарлєм д'Артаньяном (відомим широкому загалу в першу чергу як головний персонаж роману «Три мушкетери»), який був не вигаданою Александром Дюма фігурою, а реальною історичною особою. Таким чином, через Івана Сірка Харків виявився побічно пов'язаний і з трьома мушкетерами. Між іншим, у Харкові Івана Сірка можна бачити не тільки в тому місці, де одні до одних «пристебнуті» вулиці Римарська та Університетська, майдан Конституції і Бурсацький узвіз, а і в будинку № 11 на вулиці Жон Мироносиць (яка в совєтські часи називалася Раднаркомівською). Але там отаман не тривимірний, а двомірний. У цьому будинку, що є Харківським художнім музеєм, Сірко присутній у залі полотен уродженця Харківщини Іллі Рєпіна (що тому живописцеві у Харкові теж тепер установлено пам'ятника, у Саду Шевченка), а конкретніше – на картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Тобто на другому варіанті цієї картини, бо перший варіант знаходиться в Петербурзі за адресою: Інженерна вулиця, будинок 4.
Або інший приклад. Ну, здавалося б, який може бути зв'язок Харкова з Кінґ-Конґом, гігантською горилою з фантастичних голлівудських фільмів? Адже Кінґ-Конґ бешкетував у Нью-Йорку, а не в Харкові, трощив нью-йоркське майно, а не харківське, видряпувався на нью-йоркський хмарочос Емпайр-Стейт-Білдінґ, а не на харківський Держпром... Ну, тобто на харківський Держпром мавпи теж видряпувалися, під час Другої світової війни, але не гігантські горили, а звичайні макаки-резуси зі зруйнованого війною зоопарку. Цим макакам, що пережили війну в Держпромі завдяки жалісливим харків'янам, які ділилися з ними продуктами, хоча й самі жили впроголодь, у Харківському зоопарку тепер установлений пам'ятник. Але гігантська горила Кінґ-Конґ, на відміну від цих макак, до Харкова не має жодного стосунку, як видається на перший погляд. На погляд же двісті двадцять дев'ятий...
Кінґ-Конґа придумав, написав про нього кіносценарій і спродюсував перший про нього кінофільм американець Меріан Купер, тому кінґконґознавці й кінґконґолюби справедливо вважають його «батьком» Кінґ-Конґа. В 1920 році цей майбутній «батько» горили-велетня служив військовим авіатором у польської армії та брав участь у польсько-українському військовому поході на захоплений більшовиками Київ. Його аероплан був збитий червоними, але пілот, на щастя, не загинув. Він потрапив у полон до будьонівців, що було смертельно небезпечно, бо його сам Будьонний заочно присудив до смерті. (Може, збиття його літака більшовиками і надихнуло згодом Купера на епізод збиття літаків гігантською горилою? До слова, читачу, деякі мистецтвознавці вважають, що Купер був знайомий із казковою поемою Корнія Чуковського «Крокодил» і епізод викрадення дівчини горилою та сходження з нею на дах багатоповерхівки запозичив саме звідти. Дівчину, з якою горила так учинила у фільмі Купера, оприлюдненому 1933 року, звали Енн, а дівчину, з якою горила так учинила в казці Чуковського, оприлюдненій 1917 року, звали Лялею.) На щастя, на Купері був у той час чужий светр із вишитими чужими ініціалами, завдяки чому йому вдалося видати себе за іншу людину й навішати будьонівцям на вуха локшини, що він, мовляв, їм не ворог і цілком випадково втрапив у цю халепу. Так він уникнув розстрілу. Серед будьонівців був письменник Ісак Бабель, який поспілкувався з полоненим американцем і написав про це у своєму щоденнику. За час майбутньому «батькові» Кінґ-Конґа пощастило утекти із більшовицького полону й повернутися до Польщі. Там він одержав бойову нагороду з рук маршала Юзефа Пілсудського...
