(Заради ерудованості читача Автор зауважить, що Софокл був далеко не єдиним античним автором, котрий написав про Едіпа. Крім нього, те ж саме зробили: Гомер, Гесіод, Есхіл, Євріпід, Мелет Молодший, Ахей Еретрийський, Ксенокл Старший, Нікомах, Нікомах Афінський, Філокл Старший, Діоген Сінопський, Каркін Молодший, Фіодект, Тімокл, Лікофрон, Євбул, Цезар, Сенека, а також інші, імена яких не збереглися. Але до рук генерала Бобика потрапив тільки твір Софокла, в українському перекладі Бориса Тена. Відразу можна додати, що в оригіналі п'єса називається «Едіп тиран», але оскільки для сучасного читача слово «тиран» має зовсім інше емоційне забарвлення, ніж для стародавніх греків, то перекладачі заміняють його словом «цар».)

Прочитавши, Антін Петрович відзначив, що головний герой п'єси поводиться як слідчий: розплутує злодіяння методом опитування свідків, і викриває винуватця злочину. Але на відміну від інших детективних історій, в цій слідчий виявляє, що винуватцем є не хтось там, а він сам. Після чого він присуджує себе до покарання, й приводе вирок у виконання. Це дало Бобикові привід визнати царя Едіпа найдавнішим детективом у світовій літературі, що на тисячоріччя випередив Шерлока Голмса й інших. От через те Антін Петрович і запропонував надати міліцейській школі ім'я цього античного монарха. Це якось солідніше, чим імена більш сучасних суб'єктів, вирішив він.

Подив починаючого міліціонера Захара Полуящикова крадіжкою драконячого яйця можна зрозуміти, якщо врахувати, що терентопці з молоком матері усмоктували бажання уникати контактів із цими предметами й триматися від драконячих яєць подалі.

Серед перших книжок, які прочитувала звичайна терентопська дитина, була, наприклад, страшна історія про те, як лицар Євлампій Крутозадий, уколошкавши пару нерозмовляючих драконів, із цікавості з'їв їхнє яйце, отруївся й сконав у страшних муках. (Сучасні терентопські біологи, втім, уважають, що яйця драконів не токсичні, і якщо яйце свіже, то ним не отруїшся. Але це тільки теоретично. Перевірити на практиці таку думку неможливо, бо дракони не нададуть рідне яйце для кулінарних досліджень.)

Або історія про те, як лицар Опанас Вухастий намагався подарувати в якості сувеніра своїй дамі серця драконяче яйце, і був роздертий батьками (не своїми або її батьками, зрозуміло, а батьками яйця).

І таке інше.

Сучасні розмовляючі дракони у звичайних ситуаціях нешкідливі, не те що колишні нерозмовляючі, однак з тим, хто загрожує їхньому потомству, вони не стали б церемонитися. Через те навіть у краєзнавчому музеї не було справжнього драконячого яйця, а лише муляж. Для терентопців це що називається табу. Тому за останні триста років, крім невдалих потуг лицаря Опанаса Вухастого й чаклуна Авдія Мотлоха, не було замахів на викрадення цих предметів.

– Це в нас драконяче яйце даром нікому не треба, а у Великому Світі за нього, мабуть, мільйони доларів можна хапнути, – відповів практикантові досвідчений тридцятитрирічний Ратиця, який мав маленьке личко над довгою шиєю, носик качечкою, вушка сокиркою, рідкі волосики й світлі очі хронічного оптиміста. – У нас драконяче яйце – річ більш менш звична, а там це дуже велика рідкість, як то кажуть, ексклюзив і раритет. А рідкості дорого коштують.

– Гадаєте, Бандюга бажає продати його туристам з Великого Світу? – запитав Захар.

– Не виключено. Або особисто відвезти його до Великого Світу і там усучити якомусь товстосумові за кругленьку суму, – знизав плечима Папірусюк. – Від цього сучого сина всього можна чекати. Ані краплі совісті, ані грама патріотизму.

Потім з рота слідчого вивалилися й інші дуже невтішні й дещо нецензурні характеристики молодого рецидивіста на кличку Бандюга, прийомного сина корчмаря Мойши Роженкранца з корчми «Під Мідним Забралом».

І цієї миті, перебивши усну критику, у кабінеті задзижчав телефон. Варлаам Оникійович зняв слухавку:

– Так, міліція. Біля телефону полковник Папірусюк... Так... Що?!! Виїжджаємо!

– ? – поглядами запитали Ратиця й Полуящиков.

– Здається, вбивство. Труп на вулиці Франсуа Рабле...

Крім Ратиці й Полуящикова Папірусюк прихопив трьох оперативників.

☼ ☼ ☼

У міліцейському автофургончику шістка міліціонерів була доставлена на вулицю Франсуа Рабле, до зазначеного в повідомленні будинку.

Ішов дощ, тому вартові порядку накинули сірі плащі з каптурами. Синонімами слова «ішов» є, крім іншого, слова «крокував», «прямував», «простував», «швендяв», «човгав», «тюпав», «чухрав», «марширував», «тупотів», «дріботав», «шкандибав», «чвалав», «дефілював», «шпацирував», «дибав», «плентався», «тинявся», «чалапав», «чимчикував» і тому подібне. Є навіть слово «шаландатився», що його Автор цих писань побачив у книжці «Як із Харкова зробити Берлін» дотепного Остапа Вишні, котрий, можливо, це слово сам і придумав. Але такими синонімами не рекомендується заміняти «ішов» у сполученні зі словом «дощ».

Автор ледве не написав отут щось на кшталт «дощ тарабанив по бляшаних карнизах, шльопав по листах дерев і булькав по калюжах». Та стримався, на щастя, від такої брехні. Тому що в дійсності даний дощ був нікудишнім барабанщиком, шльопальщиком і булькальщиком і падав беззвучно. Якщо хтось і міг розчути його звук, то хіба тільки істота з фантастично чуйним слухом. Як щось подібне до шуму піскового годинника. Бо частки рідкого оксиду водню, з яких він складався (у просторіччі іменовані краплями води), були в аспекті розміру як дрібний пісок. Або, якщо продовжити годинникові аналогії, звук дощу був значно тихіший за цокання механічного годинника, але трішки чутніший за цокання годинника сонячного.

Через опади, що мили місто протягом усього дня, Варлаам Оникійович, як і вчора, після короткої, але сильної зливи (ось та дійсно і тарабанила, і шльопала, і булькала, та й ще блискала і гуркотала), з жалем відмовився від послуг пса-шукача на кличку Ніздреслав і його хазяїна – кінолога Мезозавренка. Вода знищила настільки важливий доказ, як запах слідів убивці.

Міліцейський жовто-синій, як український державний прапор, автофургончик зупинився поруч із іншим автофургончиком – біло-червоним, як прапор польський, з червоним хрестом на білому тлі, як на англійськім прапорі. Жінка років сорока в білому медичному халаті й такій же шапочці повідомила міліціонерам, котрі вилазили із машини:

– Це я телефонувала до міліції. Лікарка швидкої допомоги Настасія Перебийніс. У цьому підворітті лежить труп молодого чоловіка. Не виключено, що це вбивство. Медицина тут безсила. Мабуть, це ваш клієнт.

– А швидку допомогу викликав я, – підключився до пояснення парубок років двадцяти п'яти, з тонкими вусиками, дикою зачіскою, сергою в лівім вусі, в екстравагантній і яскравій, «папуговій» одежинці в якихось блискітках, поверх котрої був накинутий прозорий целофановий дощовик (Ну й артист, подумав Микола Опанасович Ратиця; і не помилився). – Я, може знаєте, естрадний співак, автор-виконавець Еміль Хахашкін.

– Не захоплююся попсою, – сказав Варлаам Оникійович. – Так це ви знайшли тіло?

– Ага. Ішов, розумієте, з концерту й захотів закурити. А дощ, разумієте, гасить сірника. Довелося зайти в підворіття. Там наступив на щось м'яке. Посвітив сірником. Лежить людина. Я запитав: «Вам погано?», а він не відповідає. Ну я побіг, розумієте, до телефону-автомата й викликав швидку допомогу.

– Ми приїхали, подивилися, – продовжила лікарка швидкої допомоги. – На жаль, людина мертва. Нічим допомогти не можемо. І зателефонувала до міліції. Розбирайтеся, а ми поїдемо до тих, кому можна допомогти. До побачення.

Вулицю висвітлювали ліхтарі й вікна будинків, оточені ореолами зі світлих вертикальних штрихів (наштрихував ореоли, як читач зрозумів, кресляр на імення дощ). А в підворітті було темно.

Міліціонери вмикнули ліхтарики, посвітили на тіло й секстетом свиснули, бо дуже вже відомою їм особистістю виявився небіжчик. Не хто інший, як Федір Мойсейович Роженкранц, більше відомий за кличкою Бандюга, кримінальник-рецидивіст 1972 року народження, що неодноразово притягувався протягом не дуже довгого життя до суду, завсідник в'язниці, котрий провів за останні роки існування всього кілька днів на волі. Мрець лежав на спині з розкинутими руками й відкритими очима. На фізіономії застиг подив.