– Ось, – промовив, коли повернувся, Олександр Олексі­йович Манюня й із гордістю поставив перед гостями дерев'яну табу­ретку, – ось табуретка, котру я піддав магічному пере­творенню, залишилась такою ж, як і була до перетворення! Та­кого ще не бувало! Ви перші, хто таке бачить!

І він тріумфально усміхнувся, очікуючи, що ця новина вразить відвідувачів.

Але ті дивилися на табуретку не тільки без захвату, але навіть без подиву, ніби їм кожен день доводи­лося бачити табуретки, що зуміли зберегтися незмінними після перетворення.

Вирішивши, що гості не зрозуміли його пові­домлення або взагалі не розчули, чарівник повторив.

Але ті продовжували дивитися на цей тип меблі без усякого захоплен­ня, явно не розуміючи, що ж такого незвичайного в цій ці­лковито звичайній табуретці, яких на світі хоч греблю гати.

– Вибачайте, пане чарівнику, чарівнику, але я, я не зовсім зрозумів... а чесно кажучи, взагалі не второпав... От якщо б вона, вона перетворилася на щось інше, інше, ну, скажімо – була табуреткою, табуреткою, а стала, стала тумбочкою – то це дійсно було б дивно, дивно, – знизуючи плечима заговорив граф Остап Електричка. – А яке ж диво, диво в тім, що нічого, нічого з нею не сталося, не сталося?

– Навпаки! – вигукнув Олександр Олексійович. – Якби вона змінилася, у тому не було б нічого дивного, бо всі об'єкти змінюються під впливом перетворювального заклинання! У тому то й унікальність, що не змінилася!

(Це, безцінний читачу, приклад того, що погляди на одне явище фахівця в якійсь галузі і нефахівця можуть кардинально різнитися, і другому думки першого щодо цього можуть бути геть незрозумілі).

– Так це і я так можу, – гмикнув молодий і зухвалий лицар Остап Окрошколюб.

– Так ніхто не може, тільки я! Це моє особисте відкриття! – набурмосився чарівник.

– Ну дивіться: ось стоїть табуретка, – говорив Окрошколюб, встаючи із крісла, – ось я зараз прочитаю над нею заклинання, і вона залишиться такою ж, як і була.

І він став водити над та­буреткою руками, як фокусник, вигукуючи:

– Чуфри муфри бу­бики мубики френтелі ментелі круцаши муцаши лялямки маля­мки гвинтель минтель бубс!

Потім, постукуючи по сидінню зігнутими пальцями, додав:

– Можете перевірити: табуретка не змінилася.

– Це не заклинання, а нісенітниця! – закричав чарівник, роз­лючений тим, що цей юний невіглас дозволяє собі насміхатися над досягненням, здобутим багатомісячними роздумами й дослідами.

– Нехай і нісенітниця, – погодився Окрошколюб, – але ж ре­зультат такий самий.

Олександр Олексійович Манюня аж зблід від обурення. Ет, правильно кажуть: не пропонуй перли тим, хто віддає перевагу жолудям. Чудотворець подумки обізвав дурнем... ні, не молодого нахабу, а самого себе за те, що повідав про своє дося­гнення таким профанам.

Граф Остап Електричка, бачачи роз­дратування чарівника, не на жарт злякався: раптом він зараз у стані афекту перетворить зі злості Окрошколюба на... та от хоч на табуретку ж. Граф штурхонув колегу кулаком у спину, той озирнувся, і прочитав у погляді графа вимогу: припини, не забувай, що дратуєш не когось, а чарівника, а це небезпечно.

– Втім, не ображайтесь, Олександре Олексійовичу, – прими­рливо заговорив Окрошколюб, – я ж у цих магічних справах ні­чого не тямлю, тож мені важко осягнути важливість такого екс­перименту.

– Я й не ображаюся, – буркнув чудотворець, хоча це не була правда: він образився; але знову таки – закони гостинності вимагали терпіти гостей незважаючи ні на що.

Щоб перекинути розмову з теми, що замість очікуваного самовдоволення за­вдала йому прикрості, на іншу тему, Олександр Манюня повернувся до художника й спитав:

– Ну що, виходить портрет?

– Так, – лаконічно відповів той. – До речі, панове лицарі, чи нема у вас зайвого примірника портрета того шахрая? Може, я врешті-решт згадаю, де бачив схожого, тільки бажано мати під рукою це зображення й частіше на нього позирати.

– Ні, у нас, у нас тільки одне, одне зображення, зображен­ня, – відповів граф Електрич­ка.

– Тоді дайте мені його на декілька хвилин – я змалюю з нього копію.

– Дайте мені, – сказав чародій, – я зроблю копію за секунду.

Чарівник узяв у графа ксерокопію портрета так званого яєчного шахрая, а в живописця чистий аркуш паперу з альбому, приклавши одне до одного, щось пробурмотів (чарівне заклинан­ня, зрозуміли гості) і простягнув малювальнику назад альбомний аркуш, але вже не чистий, а з виниклим на ньому портретом шахрая.

– Ух ти! – уразився фермер Кактусенко й подумав, що та­кий спосіб копіювання є більш чудернацькою дивиною, аніж не­змінна табуретка.

– Дякую, – сказав Клим Серафімович, злегка ошелешений тим, що людина, яка не є художником, змогла створити зобра­ження в сотні разів швидше, ніж він, досвідчений рисувальник і живописець.

Ксерокопію маг повернув лицарям, а, так би мовити, магокопію живописець вклав у свій альбом.

(До речі, безцінний читачу, Олександр Олексійович Манюня в цьому випадку застосував звичайне копіювальне заклинання. Але були копіювальні заклинання й більш, так би мовити, хитросплетені. Придумав їх у сорокових роках XX століття терентопський чудотворець Лев Давидович Ґольдназенлох. Його заклинання копіювали твори мистецтва таким чином, що копія виглядала не як першоджерело, а начебто її створив інший майстер. Ну, наприклад, за допомогою такого заклинання чарівник може зробити копію «Мони Лізи» Леонардо да Вінчі, але що виглядає так, буцімто її написав, скажімо, Клод Моне. Або там «Купання червоного коня» Кузьми Петрова-Водкіна так, мовбито його написав Сальвадор Далі. Або «Чорний квадрат» Казимира Малевича – ніби це робота Пітера Пауля Рубенса...

«От останній приклад мені незрозумілий, – встряє Ліва півкуля авторського мозку. – Тобто я не можу уявити, щоб чорний квадрат Рубенса чимсь відрізнявся від першоджерела. Якщо формою, то це був би вже не квадрат, якщо кольором, те вже не чорний. А якщо саме чорний і саме квадрат, то не було б жодної різниці, хто б його не намалював». – «Ну це таким профанам, як ми з вами, мозкові мої півкулі, може видатися, що немає різниці, а справжній фахівець напевно зміг би відрізнити чорний квадрат, написаний Рафаелем Санті, від аналогічного, написаного Віктором Васнєцовим, а чорний квадрат Пабло Пікассо від аналогічного пензля Пітера Брейґеля Молодшого. Ну там за формою мазків, складом фарб і іншими тонкощами.)

– Ну так ми, ми підемо, підемо, – промовив граф Остап Електричка, встаючи із крісла, – продовжимо опитувати, опи­тувати інших жителів, жителів Хухримухриєва, Хухримухриє­ва.

– З Богом, Парасю! – побажав лицарям чарівник.

– А я тут ще затримаюсь, поки не домалюю портрет Оле­ксандра Олексійовича, – сказав Петренко-Самогонов, продовжуючи бруднити олівцем альбом. – До побачення, панове лицарі.

– І я затримаюсь, аби потому відвезти Клима Серафімовича назад на ферму, – сказав Гнат Кактусенко.

Лицарі вийшли з будинку чародія, піднялися на Сигізмунда із Саладином і поїхали...

Дорогою граф Остап Електричка говорив лицареві Остапу Окрошколюбу:

– Запам'ятай, мій молодий колего, колего: дратувати чудотворців, чудотворців – справа небезпечна. От послухай, що сталося, сталося з одним терентопським лицарем, лицарем, якщо не помиляюся, десь у сімнадцятому, сімнадцятому столітті...

І розповів, що якийсь витязь дуже чимось образив старого чаклуна. Той сильно розсердився й зачаклував лицаря таким чином, що його травна система, так би мовити, поміняла орієнтацію.

– Це ж як? – спитав Окрошколюб.

Тобто лицар змушений був їсти харчі задом, вів далі Електричка, а випорожнювався через рот. У його задньому проході навіть виросли зуби, аби він міг ними жувати. Втім у роті зуби теж залишилися, але лише для виду, бо для випорожнення не потрібні.

– Про деяких людей кажуть: «Такому палець у рот не клади», ну, у тому смислі, що може відкусити, – зауважив Окрошколюб. – А в даному випадку небезпечно було класти палець чи інший відросток організму тому лицарю не тільки в рот.