У дракона Карла й драконії Агнії було тільки двоє дітей: дочка Агнеса, 1968 року народження, і син Інокентій Карлович, 1975 року народження (датами народження отут зазначені роки вилуплювання їх із яєць; а самі яйця були знесені раніше, у попередні роки.) Пам'ятаєш, безцінний читачу, першу розмову Інокентія Карловича з Гавриїлом Святославовичем (у четвертому розділі, то пак четвертому щосі)? Вони, зокрема, говорили й про живопис, і про кінематограф. Питання: звідки живопис і кінематограф може знати маленьке драконенятко, котре ще не вилупилося з яйця? Тільки з розмов батьків, що ті розмови лунали крізь шкарлупу; а із цього випливає, що дракон Карл із драконією Агнією були істотами культурними. Інтелігентність Інокентія Карловича була спадкоємною. (До речі, і Гавриїл Святославович тоді про живопис і кіно знав з поголосу, адже до придбання чарівного пенсне він був сліпим).

Карл із Агнією й зараз жили у печері Ялинова Шишка, названій так через те що найбільший сталактит там має напливи, схожі на лусочки хвойного плоду; у печері, де народилися Агнеса й Інокентій Карлович. Будучи з дитинства особистістю дуже самостійною, Інокентій Карлович ще в 1985 році покинув батьківську печеру й зайняв ненаселену Гірчичну, а з 1987, коли йому було тільки дванадцять років, став заробляти гроші як екскурсовод. В 1988 Агнеса вийшла заміж за дракона Щелепенка й, покинувши батьківську печеру, переселилася до чоловіка в Абрикосову. Інокентій Карлович був поки холостяком.

До речі, драконячі яйця, принаймні яйця терентопських драконів, не величезні. Великі, особливо в порівнянні з курячими або, тим більше, горобиними, але не велетенські. Якщо читач прагне побачити дійсно гігантські яйця, то йому треба переміститися не в Терентопське королівство, а в місто Харків. Там на проспекті Науки (котрий раніше був проспектом Леніна), у скверику біля станції метро «Наукова», є серед мальовничих каменів і заростей яйця воістину колосальні. Але вони не справжні, а кам'яні, рукотворні вироби. Дехто називає їх пам'ятниками курячому яйцю, дехто — «яйцями дракона» (серед цих других «дехтів» — й сам Автор). Є величезні штучні яйця і в інших місцях Харкова, але ці Авторові найбільше до смаку (в естетичному смислі, звісно, а не в кулінарному). Справжні ж яйця терентопських драконів розміром зі страусове, а якщо й більше, то всього на міліметри.

☼ ☼ ☼

– А знаєте, виявляється, що в краєзнавчому музеї теж драконяче яйце поцупили, тільки не справжнє, а муляж, – повідомив драконам государ.

– Напевно це саме воно в мене в печері, – смутно вимовила Агнеса.

І драконія повідала, що сьогодні о дев'ятій годині ранку вона, як зазвичай, стала перевертати рідне яйце, яке перевертає щодня, аби не залежувалося на одному боці, і відчула, що воно зробилося надзвичайно легким, начебто порожнім. У здивуванні схопила яйце лапами, і пазурі, замість того щоб стукнутися об тверду шкарлупу, застромилися в грузлу м'якоть!

Замість справжнього яйця в гнізді був муляж, так майстерно відлитий з воску, і так ретельно пофарбований, що на вигляд не відрізнявся від справжнього яйця дракона.

Вона в паніці винишпорила всю Абрикосову печеру і її околиці, але рідного яйця, звичайно, не знайшла. Чоловік зараз на роботі, і Агнеса кинулася за допомогою до брата.

– Хитрий гад! – люто просопів гість у зеленій короні, маючи на увазі викрадача. – Ходімо до Абрикосової печери. Незабаром туди, повторюю, прибуде слідчий.

Агнеса, Інокентій Карлович і Жорик Дев'ятий подалися до виходу. Основна маса небесної води вже звалилася на ґрунт, і тепер Каменіана зрошувалася жалюгідними залишками у вигляді рідкої мжички. Монарх, прикриваючи голову плащем, щоб руда борода не намокнула й не відклеїлася, сів на Цезаря, і вони рушили до місця події. До Абрикосової печери, вхід у яку перебував від входу Гірчичної приблизно за півтора кілометра, дракони могли б перепурхнути за допомогою крил, але, щоб не кидати гостя, пішли пішки. Усі доріжки в Каменіані посипані дрібними камінчиками, тому було мокро, але не брудно.

Під час цієї недовгої подорожі король і екскурсовод випитували в Агнеси подробиці події. Коли, на її думку, могла відбутися підміна? Учора ранком вона перевертала яйце, і воно було справжнім. Виходить, підміна відбулася вчора днем. Уночі підмінити не могли, тому що вона накриває яйце крилом і спить дуже чуйно. Чи покидала вона вчора печеру, залишивши яйце без нагляду? Ні, не покидала. Увесь час була в печері, і яйце перебувало в її полі зору. Чи не заходив у печеру хтось сторонній? Ніхто не заходив, крім екскурсантів. Яких екскурсантів? Приблизно о другій годині пополудні якісь діти попросилися подивитися печеру. Вони були з педагогом, і вона (не печера, а драконія) не стала заперечувати. («Це були жорикбурзькі школярі з учителем географії зі школи імені Арістофана. Вони й Гірчичні печери оглядали», – пояснив екскурсовод Інокентій Карлович.) А десь о четвертій годині пополудні – якісь церковники. («Ченці з монастиря святого мученика Святозавра, який біля Задвірполя. У мене вони теж були», – сказав крилатий очкарик.) Що відбувалося під час їхнього перебування в печері? Нічого такого. Ну, попросилися, вона дозволила, а чому б ні; пояснила, як пройти підземеллями і не заблукати, і все. Вона їх не супроводжувала? Ні, тільки пояснила. Вони пішли оглядати, а вона залишилася біля яйця. Під час пояснення яйце перебувало в її полі зору? Ні, під час пояснення вона, звичайно, дивилася на екскурсантів, а не на яйце.

– Ось цим моментом злодій і скористався, – задумливо промурмотав король.

Якщо вхід у Гірчичні печери розташований на досить пологому схилі, так що туди можна під'їхати й на коні, і на автотранспорті, наприклад, на самохідній тачці Вакули Нетребенька, або ж на ним же винайденому й змайстрованому гіппомобілі, котрий був позавчора випробуваний лицарем Аркадієм, то вхід у печери Абрикосові зяє на схилі настільки крутому, що жодний вид наземного транспорту не в змозі подолати такого нахилу; безпосередньо до цієї печери можна переміститися тільки пішки. Або підлетіти.

Тому приблизно за сотню кроків до цілі Його Величність змушений був злізти з Цезаря й залишити його, прив'язавши вуздечкою до куща, і останній етап шляху подолати власноножно.

Вони вже наблизилися до отвору, коли до підніжжя крутого із цього боку пагорба підкотив жовто-синій мотоцикл із коляскою, обтяжений трьома фігурами в сірих плащах з каптурами.

Залишивши триколісну машину, фігури піднімалися до печери також пішки, посковзаючись, падаючи та чортихаючись, бо небесна волога зробила траву слизькою.

Це були: слідчий – полковник Варлаам Оникійович Папірусюк, дільничний інспектор – старший лейтенант Микола Опанасович Ратиця, та міліціонер-початківець, що проходив практику під чуйним керівництвом Ратиці, – курсант міліцейської школи Захар Полуящиков.

Коли стражі закону, засапавшись, піднеслися до короля з драконами, Його Величність усипав їм ту інформацію, яка тобі, безцінний читачу, вже відома, після чого всі шестеро увійшли в Абрикосову печеру, що одержала назву, як і Гірчична, за колоритом сталактитів.

У печері нікого не було, оскільки чоловік Агнеси, дракон Щелепенко, як було сказано вище, перебував на роботі й про викрадення ще нічого не знав. (Гм, трохи дивно називати чоловіком не людину, а дракона, але ж, згідно з традицією української мови, якщо будь хто, от хоча б і дракон, оженився, то має називатися чоловіком). Він відлітав на заробітки о сьомій ранку, а повертався близько шостої вечора. Працював пастухом-єдинорогарем у колгоспі «Під прапором арістотелізму»...

(– Колгоспи в лицарськім королівстві! – іронічно гмикає Ліва півкуля авторського мозку.

Так, колгоспи, каже Автор. Коли в тридцятих роках двадцятого століття на Харківщині селяни згрібалися в колективи на замовлення партії й уряду, бацила селянського колективізму була занесена й у Терентопію. Тамтешні фермери стали раптом з ентузіазмом збиратися в зграї, то пак у колгоспи; мовляв, а чим ми гірше за совєтських колег.