В 1556 році, після смерті Добромисла, Мирополк зійшов на престол і став князем всія Терентопії. Прокняживши всього рік, молодий правитель загорівся бажанням пізнати Великий Світ. І будучи захоплений цією ідеєю, вирішив вирушити в закордонні мандри. А керувати державою на час своєї відсутності доручив бояринові Філофею Ріпі, своєму мудрому наставникові й кращому другу свого батька.

Отже, 21 квітня 1557 року князь Мирополк із невеликим колективом підданих-помічників вийшов крізь Державні Двері з Терентопії у Великий Світ, і рушив у західному напрямку. Перетнув ті землі, які колись належали незалежній Київській Русі, а тепер були частиною Великого князівства Литовського, і заглибився в Європу.

За десять років він з'їздив майже всеньку Західну Європу, вивчив багато європейських мов, включно з прадавніми – латиною і давньогрецькою, побачив багато славетних людей і зібрав хорошу бібліотеку, у якій, крім іншого, виявилося й чимало лицарських романів.

В Іспанії познайомився з молодою людиною з єврейським корінням на ім'я Мігель, досить розумною й цікавою особистістю; подовгу розмовляв із ним на тему лицарства й шляхетності. За роки цей Мігель напише геніальні книги про лицаря Дон Кіхота.

В Іспанії ж князеві зустрівся чотирирічний вундеркінд на ім'я Лопе Фелікс, якому Мирополк передбачив велике майбутнє. І дійсно, коли хлопчик виросте, він стане видатним письменником; складе «Собаку на сіні» і ще дві тисячі із гаком п'єс у віршах, а також романи, поеми, вірші й новели.

Навіть в однорічній дитині на ім'я Вільям, яку Мирополк мимохідь побачив в англійськім містечку Стратфорд-на-Ейвоні, терентопський князь зумів розпізнати задатки майбутнього генія. Ти, безцінний читачу, звичайно здогадався, що це маля згодом напише «Гамлета», «Сон літньої ночі», «Бурю» та інші геніальні п'єси, а також поеми й сонети...

А от з метром Франсуа Рабле князеві, на жаль, не довелось зустрітися, бо французький геній, книги якого Мирополк, звичайно ж, придбав для своєї бібліотеки, помер коли Мирополку було п'ятнадцять років, тобто за чотири роки до початку цієї подорожі. Перебуваючи в Парижі, терентопський мандрівник відвідав могилу дотепного письменника й за сумісництвом священника, лікаря, ботаніка й археолога; поклав з повагою на надгробок червону троянду...

Коротше кажучи, досить помандрувавши, Мирополк із обозом повним книг повернувся до чудесних дверей (котрі в ті давні часи були цілком дерев'яними, без чорного дерматину або якоїсь іншої оббивки). Ввійшовши в Терентопське князівство, він із жалем довідався, що боярин Філофей Ріпа, котрий його тимчасово заміщав, віддав Богові душу, а його синок Яким Ріпа оголосив себе ні більше ні менше як князем Терентопії. Мирополка Яким обізвав самозванцем, і не побажав віддати йому вінець і владу. У зв'язку із чим відбулася бойова заварушка, якій історики дали назву «Перша громадянська війна»; котра завершилася тим, що Яким опинився в руках ката, а Мирополк повернув князівський престол і став знову працювати правителем.

У вільний від керування державою час він читав зібрані в Європі книги, у тому числі романтичні лицарські романи, і просочувався лицарським духом.

Що ж стосується того регіону Великого Світу, де перебували Державні Двері, що той регіон колись являв собою безлюдний дикий лісостеп, то там стали з'являтися поселення, так звані слободи, тому й великий цей край одержав неофіційну назву Слобожанщина. Ці терени заселяли переселенці – біженці-українці із заходу, що рятувалися від свавілля польської шляхти.

Терентопія ж у цей період із волі Мирополка, що начитався лицарських романів, була з давньоруського князівства перетворена на лицарське королівство за книжковими зразками. Про що Автор уже розповідав докладніше в розділі п'ятому за назвою «Доморосле лицарство».

☼ ☼ ☼

Перш ніж продовжити, Автор скаже те, що з безпам'ятності не сказав на початку: незважаючи на те, що в цьому розділі згадуються конкретні імена й дати, Автор категорично не рекомендує використовувати його як навчальний посібник з історії, й посилатися на нього в працях з краєзнавства. Категорично!

У середині сімнадцятого сторіччя, коли Терентопською державою керував король Вавило, син короля В'ячеслава й онук Мирополка, з іншого боку Державних Дверей, у Великому Світі, у дикім полі, там де річка Харків зливається з річкою Лопанню, була побудована маленька дерев'яна фортеця для захисту від кримських грабіжників. І найменували цю фортецю за назвою однієї із цих рік.

З тих пір Харків, який згодом виріс із маленької фортеці у велике місто, був сусідом чарівних дверей, що ведуть в чудесне королівство, але нічого про це сусідство не знав, у той час як Терентопія знала Харків як свої п'ять пальців, тому що багато терентопців навідувалися у Великий Світ.

– Незлагодженість виходить! – подає голос Права півкуля авторського мозку (внутрішньочерепний, звичайно, голос, зовні нечутний). – По-перше, важко повірити, що жителі Харківщини так-таки й не натикалися на ці двері. Якщо це були двері для людей, а не, скажімо, комах, значить, вони не були такими мікроскопічними, щоб людина могла через них переступити, не помітивши. Та ти, Авторе, сам у першій главі писав, що крізь ці двері протягом століть туди забрело стільки різного народу, що Терентопія стала країною багатонаціональною. По-друге, якщо в королівство навіть приїжджали туристи з далекого зарубіжжя, хоча б ті ж японці, то як же Великий Світ, і особливо харків'яни, могли нічого про Терентопію не знати?!

Так, питання доречне й вимагає роз'яснення.

Звичайно ж, люди з Великого Світу іноді виявляли ці двері, хоч вони й укриті заростями колючих кущів. Більшість тих, що виявляли, просто знизували плечима, дивуючись: навіщо комусь знадобилося отут установити цю річ; і проходили повз. Але були оригінали, які побачивши двері в заростях, відчиняли їх (напевно розуміючи, що користі в цьому немає, адже якщо відкрити двері у чагарнику, то за ними виявляться все ті ж кущі; просто руки в диваків свербіли щось порухати). І виявляли, що пейзаж, котрий даленів крізь відкриті двері, відрізнявся від того, що їх оточувало. Щоб зрозуміти отакий феномен, заінтриговані проходили у цей отвір. І опинялися в іншому світі, що місцями нагадує казку. Цих дверіпроходців можна умовно розділити на три категорії:

1) Деяким, що потрапили в чудесне королівство, там так сподобалося, що вони просто переселилися з нашого світу у світ за чудесними дверми; деякі перемістили туди й своїх рідних.

2) Деякі, побувавши в королівстві й повернувшись додому, збуджено розповідали навколишнім, що бачили розмовляючу свиню, дракона, лицарів у доспіхах; спостерігали як фея летить на мітлі, як чарівник перетворює курку на фазана тощо. Навколишні сприймали таку інформацію як фантазії, брехню або марення хворого розуму. І якщо оповідач тупо наполягав на своїх показаннях, будучи надмірно схвильований, то він опинявся в психіатричній лікарні або тому подібних місцях.

3) Деякі з тих, що побували в Терентопії, були більш кмітливими, і розуміли, що якщо вони розповідатимуть землякам про чуда, побачені там, то навколишні вважатимуть їх брехунами або безумцями, тому тримали язик за зубами. До цієї категорії зарахуємо й тих, хто побувавши в королівстві, вважав, що це були лише сновидіння або галюцинації; і якщо й розказував про це іншим, то додаючи: «Насниться ж отаке!»

Отже, наш із тобою, безцінний читачу, Великий Світ не знав про дивну країну за дивними дверми, бо всяка інформація про це гаснула в невір'ї, як сірник у калюжі.

Уявимо собі, що було б, якби у вісімнадцятому або дев'ятнадцятім столітті Російська імперія, яку хлібом не годуй – дай розширити свою територію та вплив, довідалася й повірила, що на її терені є двері, за якими ховається ціла країна. Напевно терентопцям було б наказано негайно увійти до складу Російської держави й стати підданими російського імператора (або імператриці, залежно від періоду подій). Бо, мовляв, якщо двері мають місце на території Російської імперії, то й усе що за дверми повинне бути російським. Терентопці, що звикли до свободи й незалежності, напевно б відмовилися.