Рудобородий король Жорик Дев'ятий, одягнений у доспіх без шолома, малиновий плащ і зелену корону, верхи на білому жеребці на кличку Цезар під'їхав пологим схилом цього каменіанського пагорба до входу в Гірчичні печери й зупинився перед Інокентієм Карловичем.

– Добридень, Ваша Величносте! – сказав дракон-очкарик.

– Здрастуйте, Інокентію Карловичу, – вимовив у відповідь монарх. – Якщо ви не проти, я б хотів із вами поспілкуватися.

– Ласкаво прошу, Ваша Величносте. Я до ваших послуг. Сподіваюся, настільки спішна справа, що примусила Вашу Величність нанести мені візит, незважаючи на несприятливу погоду, не пов'язана з моїми прогрішеннями? – насторожено поцікавився печерний екскурсовод.

– Та ні, навпаки, – відповів рудобородий монарх, сходячи із Цезаря. – А щодо погоди: коли я виїжджав із замку, було ясно, сонячно, а дорогою раптом небо заволоклося хмарами. Схоже, не уникнути грози.

Начебто на підтвердження цього прогнозу, траурна небесна вата сипонула холодною вологою під акомпанемент залпу небесної електрики. Візитер та хазяїн метушливо вкрилися від раптового душу під навісом печери.

Інокентій Карлович, дивлячись на краплеспад, мимоволі ледве чутно продекламував:

– Добре, – прокоментував чотиривірш Його Величність. – Який поет склав?

– Це не поет, – зніяковів дракон, – це так... моя імпровізація.

– Талановито.

Якщо ти, безцінний читачу, досить уважно прочитав розділ перший (то пак щось перше) за назвою «Введення в, так би мовити, терентопознавство», то тут міг би сказати, мовляв, якщо дощило, то король мав можливість шмокиконити (бо ж це діяння називається терентопським словом «шмокиконити» тільки в тому випадку, якщо відбувається під час дощу). А якби був град, то король, мовляв, міг би гриньмасялити. Однак Жорик Дев'ятий не шмокиконив. І гриньмасялити би не став. Принаймні в присутності підданих. Оскільки, чесно сказати, шмокиконення й гриньмасялення не належать до категорії хорошого тону. Про це терентопський віршотворець Франческо Губанедурський навіть написав чотиривірш «Правило етикету», що з тим віршиком читач зможе ознайомитися в щосі сорок третьому «Народний людожер». Жорик же Дев'ятий дотримувався, або принаймні намагався дотримуватися правил хорошого тону, тому що голові держави бажано бути прикладом для громадян.

Струсивши із плаща краплини й прив'язавши Цезаря до куща глоду біля входу, коронований лицар, запрошений крилатим гідом, пройшов углиб земної порожнини.

Після того як король висловив захват красотами цього туристичного об'єкта, зауваживши, що тут колись уже бував, давно, ще до одруження (але тоді печера не справляла такого феєричного враження: була брудною і темною; а тепер он які чистота й ілюмінація, сказав монарх), він перейшов до суті відвідування:

– Мій візит, Інокентію Карловичу, викликаний подією, котра нещодавно сталася з вами. Свідки з таким захватом розповідали про це дійство, що це наштовхнуло мене на певну ідею.

Йому вже доповіли про мій учорашній фортепіанний концерт у Стайні Опери та Балету, здогадався дракон.

– Приготувати чай? – запитав він гостя.

– Не відмовлюся. Я чув, у вас чай якийсь особливий, із цілющих трав.

Ну, ясно – Жорик мав бесіду із Джульєтом Дездемоновичем; крім Грошенятка йому ніхто не міг про мій чай розповісти, подумав печерний житель, беручи з тумбочки чайник, і запросив відвідувача сідати. Подякувавши, глава держави сів в одне із крісел, які екскурсовод мав у печері спеціально для утомлених туристів.

Крім цих десяти фотелів, печерні меблі були представлені табуреткою, котру хочеться назвати табуретиськом, великою й міцною, збитою спеціально для настільки великого сідока як дракон; столом, який виконував функції й кухонного й письмового; за яким дракон і готував страви, і їв, і друкував на машинці; книжковими стелажами з бібліотекою Інокентія Карловича; тумбочкою, на якій розташовувався телефон, а усередині посуд; і шафкою для ганчірочок, серветок та іншого дріб'язку. Речі були простенькі, недорогі.

Ці меблі, крім табуретки, що її дракон сам змайстрував, та сімох крісел, придбаних вроздріб в різний час в різних місцях, печерний екскурсовод отримав за об'явою безкоштовно, бо вони були не нові і їхні колишні власники хотіли їх щонайшвидше позбутися, аби звільнити місце для новіших, модніших.

Перебував тут, як читач знає, і клавесин. Цей музичний інструмент був найрозкішнішою річчю в скромній обстановці драконячого житла.

Комплекс Гірчичні печери являє собою аж дев'ять печер, з'єднаних нерукотворними тунелями. Одну з печер – найменшу – дракон використовував як житло, інші вісім просто демонстрував туристам.

– Отже, про справу, – продовжив король, спостерігаючи, як хазяїн печери обполіскує чайник і наповнює його водою з печерного струмка. – Свідки, як я сказав, будучи в захопленні, з таким ентузіазмом говорили про це, так би мовити, видовище, називаючи його «грандіозним шоу», що я подумав: але ж дійсно могла б вийти прекрасна вистава, якої ніде у світі більше не побачиш. Це залучило б сюди ще більше закордонних туристів з їхньою валютою, а це підвищило б добробут терентопського народу й, звичайно, особисто ваш.

– Якщо я правильно вас зрозумів, Ваша Величносте, ви пропонуєте мені давати концерти? – прямо запитав Інокентій Карлович, ставлячи чайник на електроплитку, котру включив у розетку, з'єднану довгим проводом з мініелектростанцією на печерному струмку.

– Концерти? Так. Хоча я б назвав це не концертом, а виставою, шоу, видовищем. Партнером можете вибрати будь-якого з лицарів Напівкруглого Столу.

– Партнером? Яким партнером? До чого тут лицарі?

– Ну як же! У цьому ж і весь сенс! А як же без лицаря?

– Стоп, Ваша Величносте, ви про що, власне, говорите?

– Так про бій же, про вашу, так би мовити, битву з Аркадієм. Про те, який захват це видовище збудило в японських туристах. Вони ж бо подумали, що це шоу спеціально для туристів. І я не став спростовувати та переконувати їх, що це не так. Позавчора я мав зустріч із тими японцями, бо ж це перший раз у терентопській історії до Терентопії потрапили японські туристи.

– Аааа, – розчаровано промурмотав Інокентій Карлович.

– Показові лицарські турніри де-не-де в Європі ще можна побачити, хоча там не справжні лицарі, а каскадери, або аматори рольових ігор, а от битву справжнього лицаря зі справжнім драконом ніде, крім Терентопії, не побачиш. Це може бути грандіозною виставою, із драматургією, музикою, піротехнікою. Туристи просто засиплють нас валютою! Один з японців знімав ваше з Аркадієм протиборство на відеокамеру. Я бачив цю зйомку, він мені показав. Трохи сумбурно, але якщо прорепетирувати, то буде просто чудово.

(Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, додасть до слів Жорика Дев'ятого трохи інформації щодо згаданого відеоролика.

У гурті японських туристів, що приїхали на екскурсію до Харкова і неочікувано здійснили екскурсію ще й Терентопським королівством (про те як закордонні туристи потрапляли з Харкова в Терентопію, Автор повідає в шістнадцятому розділі), був парубок на ім'я Тейносуке Янагіматі. Він мав відеокамеру, і знімав те, що вважав цікавим, вартим уваги. Саме він і зафіксував на відео битву лицаря Аркадія зі драконом Інокентієм Карловичем. Був цей Тейносуке студентом факультету кінематографії, учився на кінорежисера. (Харків його зацікавив, бо в цім місті свого часу мешкав Олександр Довженко, що його кінокартини цей студент вивчав у своїй альма-матер).

За кілька років, закінчивши навчання, він зніме повнометражний ігровий кінофільм «Токіо реготу не вірить». І в цю стрічку вмонтує кадри, зняті біля Гірчичної печери, як сновидіння одного з героїв. Фільм «Токіо реготу не вірить» потрапить на якийсь міжнародний кінофестиваль, де режисерові Тейносукееві Янагіматі журі присудить приз за спецефекти, бо вирішить, що сцена із драконом – це анімація, або комп'ютерна, або найдосконаліша лялькова. На прес-конференції японець доводитиме, що це не анімація, а щирісінька хроніка, і дракон справжній. За це журналісти теж нагородять його призом, із формулюванням «За почуття гумору». Режисер наполягатиме на своєму, і, зрештою, журі й журналісти, брудно вилаявшись, відберуть у нього призи, кричачи, що він уже всіх «задовбав» брехнею про існування драконів.)