Коли взувачка більш-менш очистилася, Дим бадьоро затріпотів пернатими кінцівками й із легким дзижчанням піднісся над пагорбом... Це ті, хто мають великі крила – птахи-альбатроси чи там птерозаври-птеранодони – можуть дозволити собі політ із ледачими помахами або навіть із нерухомістю в ширянні, а ті, чиї крила порівняно невеликі стосовно розміру тіла – мухи, горобці, ангели... – для польоту повинні махати ними швидко-швидко. Звичайно, ангели роблять це не настільки жваво, як мухи, але низьке дзижчання, ледве чутне, при їхньому польоті звучить. У цьому може переконатися будь-який суб'єкт з унікальним, дуже чутливим слухом, якщо, знаходячись поруч із ангелом у польоті, добряче прислухається. Звичайно, коли ангел перебуває в матеріальній, тілесній іпостасі. Бо якщо ангел приймає іпостась духу, то рухається беззвучно.

Униз пішов затишний пагорб із птеродактилячим деревом, і перед ангелом, що дзижчав крилами, розгорнулося, іскрячи сонячними відблисками, велике зелене озеро, обрамлене пухнатою зеленню. Над озером снували птеродактилі, його поверхнею переміщалися водоплавні птахи, у його смарагдовій глибині темніли туші траходонів. Дим глянув на свою постраждалу сандалію й з'їхав повітрям, як крижаною гіркою, униз, до води. Летячи над самою поверхнею водойми, він, підігнувши ліву ногу, занурив у теплу вологу праву ступню, щоб струмені, обтікаючи її, змили залишки бруду, і, пробороздивши в такий спосіб десь кілометр водної площини, ледве не спіткнувся об траходонову голову, що раптово виринула із зеленого дзеркала із жмутком водоростей у дзьобі. Трохи не зачепивши качкодзьобу морду сандалією по дзьобі, ангел злетів і, оглянувши взуття, задовольнився чистотою.

Потім під ангелом, що дзижчав крилами, проповзли: рунистий берег; хвойний бір, на одній із галявин у якому краєм ока Дим помітив трапезу анкілозаврів (ці ящери, схожі на гібрид вівці й кедрової шишки, з кісткодробильною булавою на хвості, діловито виїдали соковиту, хрустку смарагдову рослинність); річка, мереживна від острівців, де пляжі як чорна луска покривали тисячі черепах...

І, нарешті, ангел завис над скуйовдженою зеленою щетиною очерету. Тут, в очереті, і таїлося гніздо підшефних ящерів, яких ангели за швидкість бігу й наявність дзьоба (не качиного, як у траходонів, а скоріше схожого на дзьоб черепахи або папуги) називали жвавоногими дзьобоносами.

Гніздо жвавоногих дзьобоносів являло собою горбок із поглибленням, котрий ящери нагорнули з підніжного сміття: засохлої твані, прілого листя, ламаного очерету тощо. Гніздо охороняла самиця, що сиділа поруч, поклавши черево на зігнуті ноги, як курка-несучка. Від хрускоту стебел під сандаліями Дима самиця насторожено підвелася, але побачивши, що це не ворог, а ангел, заспокоїлася й прийняла попередню позу.

– Привіт, красуню, як справи? Уже є що-небудь? – сказав крилатий опікун і, переступивши через хвіст підшефної, заглянув у гніздо. У поглибленні купи сміття спочивали три білосніжних, як крейда, яйця, величиною зі страусове. – Ого! Тріо! От це так! Невже, всі твої?

(Серед тутешніх динозаврів був вид ящерів-стрибунців, жвавих, як кенгуру або тушканчики, самиці яких не обтяжували себе будівництвом гнізд та піклуванням про дітей, а підкидали свої яйця в гнізда інших динозаврів, щоб ті охороняли й піклувалися, отакі ящери-"зозулі". Але їхні яйця були дрібнішими ніж у жвавоногих дзьобоносів, і підкидалися, відповідно, у гнізда дрібніших динозаврів.)

– Ну, молодець! Поздоровляю! А де ж татусь? Мабуть, на полюванні.

Ангел погладив шорстку голову самиці. Вона примружила очі від задоволення, бо майже всякій живій істоті, крім зовсім примітивних, приємні ласкаві погладжування. Зваживши в руках усі три яйця, Дим записав дані в блокнотик. Шорстка ненька поставилася до цього спокійно; інстинкт підказував їй, що потомству ангел не загроза. Спробувала б якась інша істота не зовсім маленького розміру наблизитися до цієї цінності в гнізді!

Крізь шерех очерету, що колихався від вітерцю, просочилося ритмічне похрускування – хтось по втоптаним у стежку стеблам наближався до гнізда. Самиця, про всякий випадок, піднялася на задніх лапах і насторожилася, витягнувши шию й розкривши ширше очі й ніздрі. І відразу розслабилася й сіла – зачула в хрусткому прибульці коханого кавалера. Густі ґрати очерету розсунулися під коричнювато-сірою смугастою тушею, і з'явився самець. У пащі він тримав волохату тушку якогось мезозойського гризуна. Нещасна жертва в агонії останній раз дриґнула лапкою й сконала. "Смачного!" – прошепотів ангел, відводячи погляд. Ящір байдужо глянув на крилатого опікуна, граціозно наблизився до подруги й із дзьоба в дзьоб передав їй частування. Вона, закинувши голову, розімкнула щелепи, і волохата їжа провалилася в глотку. Захлопнувши пащу, самиця заплющила очі й, витягнувши шию, вильнула головою. У шиї проповз клубок.

– Добре, хлоп`ята, перетравлюйте, а я полетів, – вирішив Дим і, залишивши підшефних у такому положенні, піднісся, дзижчачи, з очерету в піднебесся.

І ледве не зіштовхнувся з ангелинкою на ім'я Зульфель. Ангелинка (тобто ангел жіночої статі) летіла над очеретяним полем у напрямку гуртожитку.

– Опля! – викликнула вона, увильнувши від тарана віртуозним піруетом. – Акуратніше, ангеле мій!

– Ой, Зульфо! Вибач! – зніяковів Дим, зависнувши на мигтючих крилах поруч зі знайомою.

– Зрозуміло, задивився на своїх, – усміхнулася та, указавши поглядом униз – на гніздо.

– Ага. Знеслися нині. Аж три яйця! – похвастався він. – А ти в гуртожиток? Я з тобою.

– У гуртожиток. Тільки, знаєш, я тут неподалік бачила страхозубого падлоїда, що шкандибає в цьому напрямку. Боюся щоб він по гнізду не пройшовся, – попередила Зульфель.

– Де?

– Там, на сході. Он, бачиш – його довбешка темніє.

Тиранозавр Рекс, або, як цих ящерів називали ангели, страхозубий падлоїд, був ще досить далеко від жвавоногих дзьобоносів, виднівся маковим зернятком у зеленій щетині, що простяглася до обрію, але про всякий випадок Дим вирішив віддалити його від гнізда підшефних тварин. Для жвавоногих дзьобоносів зубастий гігант не становив ані найменшої загрози, бо, будучи громіздким, незграбним і тому повільним, не здатний наздогнати й піймати більш швидких динозаврів. Через те й харчувалися страхозубі падлоїди здебільшого падлом, або ж, якщо пощастить, хворими особинами, не гидуючи й братами-тиранозаврами, будучи санітарами природи й канібалами. Однак яйця підшефних Дима могли стати його жертвою, чи то будучи з'їденими, чи то будучи розчавленими ногою важковаговика.

– Давай-но його відтягнемо за пагорбки, – запропонував Дим.

– Давай,– погодилася ангелинка Зульфель, або, як називали деякі друзі й знайомі, Зульфа, граціозно відкинувши із чола руде волосся.

Дзижчачи крильми, вони перелетіли приблизно три кілометри на схід від гнізда, і зависли над зубастим величезним ящером-падлоїдом, що, стоячи по пояс у зелені, видивлявся та винюхував здобич, вертячи головою й балансуючи важким хвостом. Очерет навколо ящера ворушився, із чого випливало, що біля тиранозавра Рекса шустали дрібніші істоти. Придивившись, Дим із Зульфою зрозуміли: страхозубий падлоїд іде не один, а з дитинчатами. Схоже, це мамуся з потомством. На відміну від лисої мамусі, юні страхозубики були вкриті пір'ям. Адже тиранозаври – ящери пернаті. Тільки коли вони стають дорослими, пір'я випадає.

Ангели переглянулися, узялися за руки, сконцентрували духовну силу, рухом волі скривили гравітаційне поле, і важка туша ящера разом із дитинчатами, відторгнувшись від ґрунту, поплили нагору. Тиранозаври, дорослий та малята, втративши точки опори, запанікували: заклацали щелепами, замиготіли величезними задніми кінцівками й малесенькими передніми, завиляли масивними хвостами, але ці тіпання були безпомічними в невагомості. Парочка, що дзижчала крилами, не розчіплюючи рук, почала переміщатися далі на схід, волочачи за собою скривлення гравітації, у якому, як у невидимих тенетах, борсалися найпотужніші, але далеко не найнебезпечніші (через повільність), мезозойські хижаки.