– Ні, не зовсім так, – заперечує Автор. – На початку Харкова не було. Спочатку була м'яка іграшка. Точніше, м'якої іграшки не було, була лише думка пошити м'яку іграшку.
– Розкажи докладніше, – просить Права півкуля авторського мозку.
– Розповідаю. На початку дев'яностих років двадцятого століття чомусь спала мені на думку мисль: а чи не пошити мені м'яку іграшку – дракона, зовні текстильного, а внутрішньо поролонового. Аби той штучний дракон був декоративним елементом інтер'єру мого житла. Але замість того, щоб засісти за шиття, я задумався про те, що у цього майбутнього дракона має бути якась історія. І написав оповідання про битву дракона Інокентія Карловича з лицарем Аркадієм. Оповідання, надруковане на друкарській машинці, перемістилося до купки макулатури, яку я патетично назвав своїм архівом. Але після створення словесного дракона ентузіазм щодо створення дракона текстильно-поролонового чомусь зійшов нанівець. Тож цей декоративний елемент інтер’єру так і не був пошитий.
У тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятому році спало на думку написати більший за обсягом твір, щось на кшталт чарівно-лицарського епосу. У якості, образно кажучи, зерна, з якого мало вирости велике гіллясте дерево, я взяв вищезгадану історію битви лицаря і дракона. Це ніби як у Льюїса Керролла: він спочатку написав маленьке казкове оповідання «Помста Бруно», а згодом роман із двох книг «Сильві та Бруно», до якого «Помста Бруно» увійшло як два розділи. Але якщо в роман Керролла казка «Помста Бруно» увійшла майже не зміненою (або взагалі не зміненою, про це краще знають керроллознавці), то історію битви Інокентія Карловича з Аркадієм я переписав повністю, значно змінивши, навіть не виймаючи з архіву і не перечитуючи початкового варіанту.
У другому варіанті сцену, де дракон привозить до Королівського замку переможеного і закутаного в капронову сітку лицаря на гіппомобілі, я написав сімнадцятого вересня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року. Тому вивів, що і сама ця битва, і прибуття дракона до замку відбулися саме цього дня: сімнадцятого вересня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року. І подальшу хронологію терентопських подій уже будував, відштовхуючись від цієї дати.
Так от, Ліва півкуле мого мозку: у тому первісному варіанті, який опинився в моєму так званому архіві, схожому на купку макулатури, ніякого Харкова зовсім не було. Терентопія була, а Харкова – ні. Ідея зробити Терентопію та Харків сусідами прийшла пізніше, вже при написанні Терентопського так званого епосу. Тому в цьому випадку й не можна сказати: «На початку був Харків».
Писав я Терентопські хроніки дуже-дуже неспішно, роблячи в роботі паузи, що тривали іноді кілька тижнів, а то й кілька місяців, так що робота розтягнулася навіть не на роки, а на десятиліття. (Відомо, що Джон Роналд Руел Толкін творив текст свого епосу «Володар кілець», тицяючи у клавіші друкарської машинки лише двома пальцями, а не більшою кількістю, як роблять фахівці у справі машинопису. Маю сором зізнатися, що навіть до рівня Толкіна я піднятися не зміг, і свій так званий Терентопський епос друкую на машинці «Любава» (купленій, приблизно за десятиліття до початку створення цього так званого епосу, в універмазі «Будинок Торгівлі», що поруч із Благбазом) одним пальцем, вказівним правої руки, значно повільніше, ніж це вчиняють усіма пальцями обох рук майстри такої роботи). До кінця написання я наблизився впритул лише за тридцять років після початку.
Ага, так буває, що літератор закінчує свій твір лише за десятки років після того, як почав його писати. Наприклад, Франсуа Рабле свою епопею «Ґарґантюа та Пантаґрюель» писав приблизно двадцять років, і продовжував би писати, якби роботу не перервала смерть. Іван Котляревський свою «Енеїду» почав писати 1794-го року, а закінчив лише 1842-го. Віра Панова свій роман-казку «Котра година? Сон зимової ночі» почала писати під час Другої світової війни, а закінчила за двадцять років (а опублікований він був уже за сорок). І Войцех Жукровський перший твір своєї казкової дилогії про Тютюрлістанське та Блаблацьке королівства написав під час Другої світової, а другий твір цієї дилогії – аж за сорок років потому. Юрій Коваль свою іронічну епопею «Суєр-Виєр» почав писати 1955-го року, а закінчив 1995-го. Такі приклади, звісно, можна продовжувати.
Що ж до квасного харківського патріотизму, продовжує Автор Терентопських хронік, то він, правда, мав місце при написанні цього мого поблизухарківського, так би мовити, епосу. Якщо британці мають свій епос про короля Артура та лицарів Круглого Столу, французи – свій епос про графа Роланда та лицарів Карла Великого, германці – свій епос про королевича Зиґфріда та нібелунґів, ірландці – свій епос про героя Кухуліна та уладських витязів, і так далі і тому подібне, то чому б і харків'янам не мати якого-ніякого чарівно-лицарського епосу, вирішив я в нападі харківського патріотизму. Визнаю, що цей, м'яко кажучи, епос вийшов не солідним, не серйозним і не патетичним, як вищеназвані іноземні, а курйозним, бешкетним, химерним, навіть майже божевільним. Але інших поблизухарківських, і тим більш харківських епосів поки немає, тож, як то кажуть, на безриб'я і лангуст мойва.
– Якщо взяти до уваги, що у всесвітній літературі вже є величезна кількість фентезійних творів про чарівні світи, в тому числі і так чи інакше пов'язані з нашим світом, то вигадування тобою, громадянине Авторе, Терентопського королівства є банальністю та епігонством, а не чимось новаторським та оригінальним. А банальність та епігонство – це ганьба для творця. Творець має бути оригіналом і новатором, – припечатала Автора до ганебного стовпа Права півкуля авторського мозку.
– Я в щосі «Користь нудотної попси» вже висловився про труднощі створення чогось принципово нового. Мало кому це вдається, – крехтить Автор, намагаючись відірвати своє тлінне тіло від ганебного стовпа. – Сучасний письменник і діяч мистецтва майже не може не бути епігоном! Так, кожен, хто займається художньою літературою та традиційними видами мистецтва – музикою, танцями, живописом... навіть кінематографом та фотографією, хоча останні значно молодші – кожен, повторюю, майже приречений бути більшою чи меншою мірою епігоном, бо всі можливі сюжети та всі можливі форми викладу вже давно людством винайдені та багаторазово використані! Навіть великий Шекспір був, можна сказати, махровим епігоном, у тому смислі, що майже у всіх своїх п'єсах використовував чужі сюжети і навіть чужих персонажів! Вимагати від сучасного автора, щоби він не був епігоном і не повторював того, що було створене раніше, це все одно, як від сучасного хіміка вимагати, аби він працював лише з такими елементами, яких немає в таблиці Менделєєва. Ті нинішні письменники і митці (або «творяни», як назвав письменників і митців Майк Йогансен), які патетично величають себе новаторами та авангардистами, або свідомо вводять публіку в оману, або самі перебувають у омані через те, що недостатньо добре знайомі зі спадщиною минулих часів і просто не знають, що їхньому так званому новаторству та авангардизму десятки, сотні, або навіть тисячі років. Нині новаторство зводиться до вигадування нових термінів для ненових явищ. Досить на старе явище навісити нову вивіску, і вона стає новаторством та авангардизмом. Отже, якщо і на моє махрове епігонство навісити якийсь нечуваний раніше термін, позаковиристіше, то я теж стану виглядати новатором і авангардистом. Нехай це буде, скажімо, термін «зюзюблямізм». Тепер достатньо, аби екзальтовані пустодзвони розтрубили, що я став основоположником зюзюблямізму, і репутація новатора і авангардиста мені забезпечена... Ні, повторюю я, жодного кардинального новаторства за великим рахунком у художній літературі та традиційних мистецтвах утнути майже не можна. Людина, яка бажає ушкварити щось принципово нове, чого раніше не існувало, протоптати, образно висловлюючись, нові дороги, повинна йти в науку та техніку – там непочатий край роботи, там стільки непротоптаного, незвіданого, стільки попереду відкриттів та винаходів, такі перспективи. А в мистецтві та літературі, на жаль, все давно витоптано і пережовано, тут лише можна тупцювати чужими слідами і дожовувати розжоване... У зв'язку із цим мені пригадався діалог з роману Льюїса Керролла «Сильві та Бруно». Цитую:
