– Я переміг вас, лицарю Аркадію, – сказав Лицар Щасливої ​​Підкови таким непевним голосом, ніби й сам не вірив у таку легку перемогу. – І тепер, згідно з правилом, ви зобов'язані визнати, що моя дама серця Марина Голубенко – найкраща жінка.

Аркадій абияк став на ноги, будучи страшенно роздратований курйозною поразкою.

– Ви чули, що я сказав? – продовжив суперник, не отримавши відповіді.

– Та чув, чув, – бурмотів Аркадій. – Ну, визнаю я невідомі мені переваги вашої Марини Голубенко. Визнаю.

– Я задоволений, – сказав Лицар Щасливої ​​Підкови.

– Визнаю, – продовжував буркотіти Аркадій, але вже тихіше, майже собі під ніс, здіймаючись знову на Людовика, – бо того вимагає правило, а не тому, що вважаю, буцімто моя дружина гірша.

– Тепер ви можете вільно їхати через міст та продовжувати путь, – дозволив шанувальник Марини Голубенко. – Щасливої ​​дороги!

– І вам усього найкращого, Лицарю Щасливої ​​Підкови, – попрощався я.

І ми з Аркадієм, переїхавши мостом Струмище, продовжили переміщення в бік Іканьки.

– Що це було?

– Сам не розумію.

– Ти поводився наче безумець!

– Саме так.

І раптом пролунав незнайомий мені голос:

– На жаль, це ми винні, ми напартачили. Через нас, недолугих, стався такий курйоз. Каємось та просимо вибачення. Більше таке не повториться. Клянемося.

– Так, каємось та клянемося, – повторив інший незнайомий голос.

Ми з Аркадієм заходилися крутити головами й озиратися на всі боки, бажаючи побачити тих, хто говорив, але навколо нас нікого не було.

– Озиратись марно. Усе одно ви зараз нас не побачите, – сказав другий голос.

– Бо світло, – продовжив голос перший. – От якби була ніч, ви б нас розгледіли, тоді ми виглядали б фосфоресцентними фігурами. А за такого сонця – ні. Так ми чисті невидимці.

– Ага, ви привиди, – здогадався Аркадій.

– Вони самі, – сказав другий голос.

– Знайомі вам, хазяїне, привиди. Я Михеїч.

– А я Олицетворенський.

– А, он хто! – вигукнув Аркадій і, повернувшись до мене, пояснив: – Це духи з мого Шмокиконського замку. Пам'ятаєш, я тобі про них згадував?

– Пам'ятаю, – підтвердив я.

– А ви, голубчики, отут як опинилися і що робите? Чому не в замку? – звернувся Аркадій до невидимців.

– Та ми, примари Шмокиконського замку, вас, хазяїне, незримо та беззвучно супроводжуємо вже шістнадцяту добу поспіль, безперервно, з дев'ятого жовтня, від початку Великої Яєчної Експедиції, – пояснював голос Олицетворенського. – Ми вирішили, що під час ваших мандрівок вам може знадобитися наша допомога. Тому ухвалили по черзі вас супроводжувати. Позмінно, так би мовити. Нас сім духів. На добі двадцять чотири години, а в годині шістдесят хвилин, а у хвилині шістдесят секунд. Ділимо це на сім, і виходить, що зміна кожної примари триває двісті шість хвилин і приблизно одинадцять із половиною секунд. Тобто кожен із нас супроводжує вас протягом приблизно трьох годин сорока трьох хвилин, а потім йому на зміну приходить наступний, і так далі.

– До сьогодні, – підхопив голос Михеїча, – ми не мали потреби втручатися й вам якось помагати. Ми просто супроводжували та спостерігали. Але зараз, коли у вас виникла потреба битви із зустрічним лицарем, я, Михеїч, вирішив, що зможу вам стати у пригоді. Це була саме моя зміна. Як ви знаєте, хазяїне, ми, примари, можемо рухатися швидше й спритніше, ніж живі люди. От я й прикинув, що якщо я увійду у ваше тіло та буду ним зсередини рухати, то ви виявитеся спритнішим за суперника та легко його подужаєте. Напевно, так і вийшло б. Я увійшов у ваше тіло та приготувався до бою. Але, як на біду, у ці секунди закінчилася моя зміна, і почалася зміна Олицетворенського.

– Я, – продовжив Олицетворенський, – прийшовши до початку своєї зміни, оцінив обстановку, все зрозумів і вирішив вам, хазяїне, пособити, тому увійшов у ваше тіло.

– Так ми обоє опинилися у вашому тілі, хазяїне, бажаючи правильно, з нашого погляду, рухаючи цим організмом, здобути вам звитягу. Я хотів довести почате до кінця, тому не покинув вашого тіла, хоч формально моя зміна закінчилася.

– А я вважав, що перебуваю у вашому тілі по праву, оскільки почалася моя зміна, і саме я маю право в ці хвилини ним керувати.

– Таким чином, ми обоє одночасно ворушили вашим тілом. Але оскільки в нас були дещо різні, так би мовити, ідеї щодо послідовності рухів, то ваше тіло, кероване двома не узгодженими управителями, замість чітких і точних дій, заходилося рухатися хаотично й безглуздо. Через це й трапився весь цей курйоз.

– Це була наша помилка. Кожен із нас піддався своїм амбіціям замість того, щоб поступитися іншому. Але, як кажуть, на помилках учаться, і, отримавши такий негативний досвід, ми його враховуватимемо, і в майбутньому не будемо робити таких ляпсусів. І решті своїх колег про це розповімо, щоб і вони так не напартачили. От.

– Зрозуміло, – сказав Аркадій. – Ви мені завдали шкоди. Але оскільки зробили це не за злим наміром, а щиро бажаючи мені допомогти, то я пробачаю вам. Але вимагаю, щоб ніхто з вас надалі не входив у моє тіло та не рухав ним, не отримавши на те моєї згоди.

– Обіцяємо, – відповіли одночасно обидва голоси.

Після чого Михеїч додав:

– Оскільки моя зміна формально закінчилася двісті сорок сім секунд тому, то я повертаюся до Шмокиконського замку. До побачення.

– А я супроводжуватиму вас ще три години й тридцять із гаком хвилин, поки не почнеться зміна привиду Гаврюші, – повідомив Олицетворенський.

І ми з Аркадієм у супроводі невидимого фантома Олицетворенського рушили далі...

От така забавна історія сталася з нами вчора, моя люба сестричко Марійко.

На цьому лист закінчую.

Передавай від мене привіт своєму чоловікові Дмитру, і своїм діткам Оленці та Миколці, моїм дорогим небожам. До побачення!

25 жовтня 1995 року».

«Здрастуй, люба моя сестричко Марійко!

А тепер розповім, де ми були вчора та що робили.

Продовжуючи рухатися у напрямі Іканьки, ми з Аркадієм побували на невеликих хуторах і фермах, де, ясна річ, швидко опитали тамтешніх жителів, не дізнавшись, на жаль, нічого нового з питання, що нас цікавить. І коли день почав схилятися надвечір, приїхали на ферму такого собі Христофора Оладьєва. Цього фермера називають також і прізвиськом Наполеон.

Окрім самого цього так званого Наполеона, худого чоловіка з довгим бурим пишним волоссям, пишними вусами та аналогічною бородою, на фермі живуть і працюють його дружина Наталя та п'ятеро їхніх дітей: Павло, Ірина, Зоя, Кирило та Тимофій. Старшому, Павлу, двадцять чотири роки, а молодшому, Тимофію, дванадцять. А крім того, там тимчасово, на період осінніх робіт, проживають і трудять два наймані працівники, яких звуть Ігор Тапочкін та Геннадій Задеринога. Тапочкін худий, як і Наполеон, але лисуватий, голений, з великим носом і металевим зубом у роті. А Задеринога невисокий, вгодованіший і, як і Наполеон, дуже волохатий, тобто має пишну шевелюру, пишні вуса та пишну бороду, тільки не бурі, а чорні. Крім того, його обличчя прикрашають окуляри з круглими синюватими скельцями.

Зрозуміло, ми з Аркадієм насамперед опитали всіх про викрадене яйце й намальованого суб'єкта. Усі відповіли, що нічого про їхнє місцезнаходження не знають. Наполеон додав, що вони передплачують декілька газет і журналів, за якими він періодично їздить на поштамт до Іканьки. Так от у тих виданнях ще кілька тижнів тому було надруковано таку саму картинку з текстом про пошуки. Тож, мовляв, мешканці ферми, якби знали про місцеперебування яйця та організатора викрадення, то вже давно відправили б телеграму про це до столичної міліції.