– Якщо вони не матеріальні живі істоти – такі залишили б сліди в пилу – і не духи, то значить – ці монстри були лише образами у ваших мізках, – констатував Мгоцько.

– Так що ж, виходить, ми три дні ховались в старому млині не від реальної загрози, а від того, що нам просто привиділося?! – викликнув Остап Окрошколюб. – Якщо про це довідаються інші лицарі, вони ж нас засміють, нам проходу не буде від глузувань!

– По-перше, це з усяким може статися, ніхто не застрахований від галюцинацій, – говорив Річард Левове Копито, направляючи коня Тутанхамона до дороги, що веде в Сортирославль, – а по-друге, ми не збираємося базікати про цей курйоз. Правда, Мгоцьку?

– Даємо чесне лицарське слово, що про це нікому не розповімо, – заприсяг Лицар Пивної Кружки.

– Крім короля, короля. Його Величність зрозуміє, зрозуміє, і не буде насміхатися, насміхатися, – зауважив граф Остап Електричка.

Втямивши, що загрози немає, вони неспішно віддалялися від старого млину до дороги на Сортирославль. Небо було запнуте осіннім сірим каракулем, крізь який лише зрідка розпливчастою світлою плямою проявлялося сонце.

– Можливо, якийсь чарівник, най його равлик копне, вирішив над вами пожартувати й загіпнотизував вас таким чином, що ви стали бачить неіснуючих монстрів, а тепер дія гіпнозу закінчилася, – висунув гіпотезу Мгобокбекбе.

– Нічого собі жарти! – обурився Окрошколюб. – За такі жарти по шиї...

– До речі, а як ви тут опинились, опинились? Це ж не ваш сектор, сектор, – запитав Електричка.

Мгоцько й Річард, перебиваючи один одного, коротенько розповіли, як Його Величність Жорик Дев'ятий вирішив, що Остапи повинні помінятися секторами пошуку з Річардом і Мгоцьком й послав Остапам телеграму до запитання в Сортирославль; і про те, як циганський комп'ютер пророчив, що Мгоцько й Річард виручать двох лицарів з якоїсь колотнечі; і про те, що вони, Мгоцько й Річард, побачили на рекламному щиті заклик про допомогу, котрий Остапи написали вугіллячком...

– Нічого ми, ми не писали, не писали на щиті, на щиті, – заперечив граф Остап Електричка.

– У нас ані часу не було щось писати, ані вугіллячка, – підтакнув лицар Остап Окрошколюб.

– Тю, а хто ж... Ось цей напис, – вигукнув Річард Левове Копито, під'їжджаючи до рекламного щита й указуючи на нього рукавичкою. – Ой, а де ж він?!

Дійсно, на щиті, що рекламує напій «Пупсик Коля», уже не було зробленого вугіллячком напису.

– Тю, ну було ж отут написано: «На допомогу! Ми у старому млині!» і ваші імена, – белькотав Річард. – Мгоцьку, підтвердь.

– Так, – промурмотав Мгобокбекбе. – Дивно, дивно,

Трохи подивувавшись, лицарі вирішили разом доїхати до Сортирославля. Фактично їм було не по дорозі: Левове Копито й Лицар Пивної Кружки їхали на захід, де Мгоцька чекала Естер, а Остапові Електричці й Остапові Окрошколюбу, відповідно до розпорядження короля, випливало переміститися із цього одинадцятого сектора в сектор сімнадцятий, тобто на північний схід; однак Остапи заявили, що проїдуться мало-мало з колегами в західному напрямку, щоб у Сортирославлі поповнити запаси продуктів і послати королю телеграму про свою триденну затримку, а вже з Сортирославля відправляться в новий сектор.

Дорогою до цього селища Остапи помітили в Мгоцька новий дивний меч, і колеги повідали їм про свою зустріч із примарою в Оксамитовому лісі й про скарб під трьома дубами, звідки й цей меч.

Хвилин за сорок після відчалення від старого млину чотири лицарі в'їхали в селище Сортирославль.

Сортирославль – досить велике за терентопськими мірками селище, настільки велике, що, можливо, за кілька років, ще трохи збільшившись, отримає статус міста.

Опинившись у цьому населеному пункті, Мгоцько, Річард і обидва Остапи першим ділом відвідали телеграф, і Остапи, нарешті, отримали ту телеграму короля, де їм пропонувалося відправитися в інший сектор, і послали монархові телеграму, де повідали про події останніх днів. Потім четвірка доспіхоносців перемістилася в найближчий пункт громадського харчування, яким виявилася корчма «Під Часниковим Соусом». Біля корчми стояв вантажний автомобіль – скотовоз, у кузові якого мав місце живий парнокопитний вантаж – пара єдинорогів.

Під час трапези лицарі обговорювали, як Остапам краще перебратися звідси до сімнадцятого сектору: чи то їхати прямо до міста Великі Дрібки, чи то в місті Безбаштовому Замку збочити на дорогу до міста Свіжегнійополя; у першому випадку вони опиняться в потрібному секторі трохи швидше, але в тім районі, що Мгоцько з Річардом уже обстежили, а в другому випадку – трохи пізніше, зате відразу в тім районі, де Мгоцько з Річардом ще не побували.

– Вибачте, панове лицарі, – повернувся до них чоловік, що сидів за сусіднім столиком, з мускулистими плечима, у не зовсім чистому робочому комбінезоні, – я краєм вуха почув вашу бесіду. Мене звуть Іван Гигикало, я шофер скотовоза, що стоїть біля корчми. Наскільки я зрозумів – вам треба до міста Свіжегнійополя? Можу підкинути вас на своїй вантажівці.

– Власне, нам треба, треба не в саме місто Свіжегнійополь, а в той сектор, сектор, де це місто, місто, – поправив граф Остап Електричка. – Але в нас коні, коні.

– Коней можна завантажити в кузов, там місце є, – продовжив шофер. – Я везу всього лише двох єдинорогів із ферми біля Шмарклова на ферму біля Свіжегнійополя, а в кузові можна розмістити аж вісім копитних. На автомобілі ж у кілька разів швидше, ніж верхи, якщо ви поспішаєте. І мені з попутниками буде не так нудно, як на самоті. Я вже перевозив лицарів разом з їхніми кіньми.

– Ага, так ми здорово заощадимо час! – зрадів лицар Остап Окрошколюб.

Дійсно, після трапези Остапи прикупили в корчмаря продуктів у дорогу, завели дощатим трапом коней Саладина й Сигізмунда в кузов скотовоза, попрощалися з колегами Річардом і Мгоцьком, сіли в кабіну вантажівки, і машина покотила на схід.

Лицар же Пивної Кружки з Річардом Левове Копито, не затримуючись більше в Сортирославлі (тут пошуками драконячого яйця і яєчного шахрая займалася місцева міліція, тому лицарям не було необхідності проводити опитування жителів), попрямували далі на захід...

Виїжджаючи із Сортирославля, Мгобокбекбе зауважив між іншим, що відчуття, начебто за ним хтось спостерігає, що виникло годин п'ять тому, зникло, коли вони з Річардом опинилися поблизу старого млину.

– І в мене те ж, – повідомив Левове Копито...

☼ ☼ ☼

Коли Лицар Пивної Кружки з напарником доїхали до ріки Рідини, Річард Левове Копито запропонував саме тут, на березі, зробити черговий привал, щоб не тільки відпочити, але й повудити рибу. Річард на цей випадок прихопив у дорогу волосінь, поплавець, грузила й гачки (вудлище не брав для економії місця в рюкзаку, вирішивши, що замість фірмового вудлища можна буде скористатися просто довгим прутом, який, звичайно ж, майже завжди можна знайти на лоні природи, або, у найгіршому разі, лицарським списом, складним і розсувним, як і сучасні вудлища), але дотепер рибальськими снастями так і не скористався, хоч вони із Мгоцьком уже перетнули мостами дві ріки – Вологу й Хлюпу. Чи марно я волосінь, поплавець та інше тягаю, подумав Левове Копито. Мгобокбекбе не заперечував.

Кінець жовтня вважається, начебто, не найсприятливішим часом для рибного лову, але вибирати не доводилося. На вудлище пішов перший що попався прут, не довгий; довгий і не був потрібний, тому що над Рідиною в цьому місці був дерев'яний міст, з якого можна було закидати снасть хоч і на середині ріки; а на наживку пішла щільно скатана хлібна м'якушка. Аси рибальства посміхнуться: теж мені, мовляв, наживка; але вибирати, знов-таки, не доводилося, тому що Річард займався пошуками драконячого яйця, а не заготівлею мотиля, опаришу, або інших риб'ячих смаколиків. Риболовля виходила спонтанною, без ретельної підготовки, тому Левове Копито й не розраховував, чесно кажучи, на успіх, просто хотів насолодитися вудінням.