Почувши похропування й повернувши на звук голову, граф побачив на сусідньому ложі сплячого колегу Порфирія, також у піжамі, смугастій, коричневій, теж поверх ковдри, у підковдрі картатій, жовто-коричневих тонів, що навіть гармоніювала із піжамою; також із руками, примотаними бинтами до ніжок ліжка.

Більш у цій двомісній палаті нікого не було.

Ці обставини вкупі зі спогадом про спільницю канібала, що обпоїла їх снодійним, навіяли на графа Леоніда Жвавого песи­містичні думки, що вони перебувають у полоні в людо­жера, котрий прикидається хірургом Зиґфрідівської лікарні, і цей людожер їх тепер з'їсть, професійно батуючи скальпелем.

Граф напружив мускули, намагаючись розірвати путо, але бинти, попри те що складаються з рідких і тонких ниточок, виявилися «кайданами» міцними, не порвалися. Спробував дотягтися зубами, щоб перегризти, але не дістав. Леонід Жвавий голосно й нецензурно вилаявся, чим розбудив барона Порфирія. Той позі­хнув, відкрив очі, оглядівся й запитав:

– Де ми?

– У лігвищі клятого лю... лю... людожера, – похмуро про­інформував граф. – Були лицарями, станемо харчами. Лицарі під майонезом, фаршировані гру... гру... грушами й бананами з місцевого саду.

– Я не хочу бути харчем, – заперечив барон.

– А що ми можемо зробить? Ти ба... ба... бачиш: вони нас прив'язали, роззброїли... Ми беззахисні як тю... тю... тю­фтельки.

Барон Порфирій теж нецензурно вилаявся, не зумівши по­рвати бинти.

– Ми, мабуть, були недостатньо пильними, раз не зуміли розпізнати в Парасі спільницю людожера. Як хитро ця бестія обвела нас навколо пальця, – продовжив барон уже цензурно.

– Улаштували в лі... лі... лікарні людожерське кубло! – люто прогарчав граф. – Виходить, людожер під виглядом хірурга тутешньої лікарні безкарно жере пацієнтів! Ох, якби не той компот, якби мені меч, я б лю... лю... людожерові по...

Двері палати відкрилися, і заглянула Парася.

– А, ви вже прокинулися, – сказала вона.

На ній як і раніше були білі халат і шапочка, вона як і раніше була схожа на звичайну медсестру, а не на спільницю пожирача людей.

– Розв'яжи нас, лиходійко! – наказав барон Порфирій.

– По-перше, я не лиходійка, а медичний працівник, – поправила його Парася, – а по-друге, я розв'яжу вас тільки тоді, коли ви дасте чесне шляхетне лицарське слово, що не зробите нічого поганого Олександрові Рафаельовичу.

– Це людожерові? Обов'язково зробимо щось дуже погане, якщо звільнимося, – пригрозив барон.

– Він же по... по... пожирає чоловічину! – рикнув граф.

– Так, – сказала Парася, – Олександр Рафаельович дійсно їсть людські органи, але...

– Це обов'язок шля... шля... шляхетних лицарів – боротися з людожерами, – перебив її Леонід Жвавий, – тому ми навіть під страхом сме... сме... смерті не можемо заприсягти, що не зроби­мо йому нічого поганого! Обов'язково зробимо, тільки б звільнитися!

– Ну, виходить, я правильно зробила, що вас знерухомила. Будете прив'язані доти, поки не пізнаєте причини й специфіку такого, так би мовити, людожерства; поки не зрозумієте, що від цього людям не шкода, а користь; і поки не відмовитеся від намірів застосовувати до нього насильство. Я покличу самого Олександра Рафаельовича, нехай він сам вам краще все пояснить.

– Розв'яжіть, я хочу до туалету, – буркнув барон Порфирій.

– Зараз санітарка принесе «качку», – сказала медсестра й, виглянувши за двері, крикнула: – Клеопатро Вавилівно, будь ла­ска, «качку» в одинадцяту палату.

– Не треба «качки». Я збрехав, щоби мене розв'язали, – зі­знався Порфирій і трохи почервонів.

– Не треба «качки», тут чоловік просто дурня клеїть, – сказала Парася Клеопатрі Вавилівні, а потім повернулася до барона. – Збрехали! А ще лицар! Хіба ж лицарям личить бреха­ти!

«А ще лицар!» Парася вимовила таким же тоном, яким, напевно, Остапові Бендеру, що порівняв себе з лицарем, Зося Синицька відповіла: «Ну, який там лицар!»; у тридцять п'ятому розділі роману Іллі Ільфа та Євгенія Петрова «Золоте теля».

– А хіба медсестрам личить обпоювати лицарів снодійним, а потім зв'язувати! Хіба медсестрам личить бути спільницями людожерів! – огризнувся Порфирій.

– Я йду по Олександра Рафаельовича. Він сам вам про себе розповість, і ви зрозумієте, що були неправі. – І вона вийшла з палати.

– А Парася не дуже схожа на лиходійку, – задумливо прому­рмотав барон Порфирій.

– Зовсім не схожа, – підтакнув граф Леонід Жвавий. – Але вона ж са... са... сама зізналася, що цей Олександр Батькович їсть людські органи, а вона його спільниця.

– А може, ми дійсно чогось не розуміємо, і цей людожер не такий поганий, як ми думаємо? Може, у людожерстві дійсно є якась користь для людей? – почав сумніватися барон.

– Я й сам намагаюся зрозуміти про яку ко... ко... користь говорила Парася, – уголос міркував Леонід Жвавий. – Ну, при­пустимо, цей Олександр Батькович мене з'їсть... Ну і яка мені від цього користь? Ну нехай не повністю з'їсть, нехай він ампу­тує й з'їсть одну тільки мою руку... Ну однаково я не бачу для себе від цього жодної користі. Одна тільки шко... шко... шкода!

Тут двері в палаті знову відкрилися, і ввійшов «добрий доктор Айболить», тобто літній чоловік у білому халаті й у шапочці, з білим від сивини волоссям, з білою борідкою кли­нцем. Одним словом, дуже схожий на вищезгаданого ветери­нара з казок Миколи Васильовича... ні, не Гоголя, звичайно, а Миколи Васильовича Корнєйчукова, російського письменника з українським корінням, більше відомого під ім'ям Корній Іванович Чуковський.

Із цим так званим Айболитєм поверну­лася й медсестра Парася.

– Ось вони, Олександре Рафаельовичу, – сказала вона добро­му докторові.

– Дозвольте представитися: я Олександр Рафаельович Гари­ль-Асклепочка, хірург і головний лікар Зиґфрідівської лікарні, – назвався добрий доктор. – Парасю, рибонько, відв'яжи хлопців, тут же лікарня, а не каторга.

– Вони погрожують вас, Олександре Рафаельовичу... Ну, по­грожують улаштувати отут, висловлюючись кримінальним жаргоном, бєспрєдєл із мокрухою... Бою­ся, що їх ще рано відв'язувати, – заперечила медсестра. – Спочатку треба їх переконати, а потім уже розв'язувати їм руки, які сверблять, не в дерматологічному, а в агресивному аспекті.

(Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, залишив у висловленні Парасі, не переклавши, російське слово «бєспрєдєл», бо українське слово «безмежжя», котре формально повинне бути його аналогом, має зовсім інше емоційне забарвлення.)

– Ви дійсно канібал? – запитав барон Порфирій, якому не ві­рилося, що такий добрий на вигляд дідок може займатися поді­бними неподобствами.

– Так, на жаль, мені доводиться вживати в їжу ампутовані органи моїх пацієнтів, – чесно зізнався «Айболить».

– І нас теж уживете в ї... ї... їжу? – поцікавився граф Леонід Жвавий.

– Ну, якщо б у вас були хворі органи, які треба ампутувати, і якби ви дали на те свою згоду, тоді так, з'їв би ті органи, – сказав хірург. – Але ви, як я думаю, хлопці здорові, тому немає причин їсти вашу плоть.

– А ті, чиї органи ви поїдаєте, самі дають на те добровільну згоду? – уточнив барон.

– Та пацієнти просто благають Олександра Рафаельовича! – викликнула медсестра Парася.

– Дивно... Але раз усе відбувається добровільно, за згодою, і пацієнти залишаються живими, тоді інша справа, – сказав граф Леонід Жвавий. – Якщо те, що ви кажете, правда, тоді ми мо... мо... можемо пообіцяти, що не піддаватимемо вас наси­льству. Даю ли... ли... лицарське шляхетне слово! Хоча дивно!

– Я також даю своє лицарське слово, – підтакнув барон Порфирій. – Розв'язуйте.

Парася так туго затягла вузли на бинтах, що не змогла розв'язати, а обрізала ножицями. Звільнені поміняли лежаче положення на сидяче.