Грифон довів сина з дочкою до того села, показав хату діда з бабою. Діти пішли туди, а грифон здалеку спостерігав, залишаючись непоміченим. Брат із сестрою сказали старим, мовляв, ми ваші онуки, і ті страшно обрадувалися й кинулися їх пригощати, розпитувати, забавляти... Грифон, переконавшись, що все гаразд, повернувся додому. Діти гостювали в старих три дні. Хлопчик говорив, що вони самі прийшли сюди й самі підуть додому, а дівчинка прохопилася, що їх привів грифон і відведе назад за три дні...
Коли діти заснули, дід і баба стали радитися: мовляв, от які в нас гарненькі онученята, та й дочка була хороша, поки не зв'язалася із клятим чудовиськом; мовляв, якби не було цього чудовиська, усе було б прекрасно, вони б із дочкою й онученятами жили б однією прекрасною й щасливою сім'єю...
І задумали старі страшне діло: знищити зачарованого зятя!
На третій день бабуся сказала онукам, що сама проведе їх до діброви, а дідусь узяв гостру сокиру й в обхід прокрався на окраїну того лісу. Грифон, спостерігаючи, як дорогою наближаються діти з тещею, не помітив, як підкрався тесть, і той зненацька наніс грифонові смертельний удар сокирою. Грифон упав і відразу перетворився на людину, на чоловіка, але вже мертвого...
Коротше кажучи, очікування старих не виправдалися: дочка з дітьми до них не повернулися; навпаки, довідавшись про підступництво діда й баби, дружина й нащадки грифона їх зненавиділи й назавжди від них відреклися.
Син зачаклованого став засновником лицарського роду, до якого належить і граф Галактіон, що розповів мені цю історію. І на гербі їхнього роду, до слова, зображений саме грифон.
Ростислав. Так... Невесела історія...
Варвара. А я таку ж точно історію читала в книзі українських народних казок і легенд, тільки там був не грифон, а змій, і наприкінці його дружина, син і дочка перетворилися на птахів, відповідно на горлицю, солов'я й зозулю... Що ж до грифонів, то мені згадується інша легенда, яку мені в дитинстві розповідала моя прабаба.
Жив-був нібито один чоловік, не знаю де: у Терентопії або іншій країні; не знаю, чи був той чоловік чарівником, чи не був; та це й не важливо. Можливо, він був розбійником, шахраєм, або ще яким-небудь негарним індивідом, тому що зміг отримати стільки скарбів, скільки чесною працею не заробити. І от, надбавши ці скарби, той чоловік став боятися, що їх у нього украдуть. Він не знав ні відпочинку, ні спокою, охороняючи своє майно, боячись його залишити надовго без догляду. І нарешті, згадав, що, згідно з переказами, кращими охоронцями скарбів уважаються грифони; вони роками сторожать скарби, не підпускаючи до них сторонніх.
І завів той багатій двох грифонів, які виявилися самцем і самицею, видресирував їх, привчив вартувати майно й не підпускати до нього нікого, крім себе. Але тут йому спало на думку, що хто-небудь сторонній може спробувати заволодіти скарбами, прийнявши вигляд хазяїна, а грифони можуть зловмисника допустити до майна, уважаючи його своїм паном. Тому та людина навчила грифонів не підпускати до скарбів навіть самого себе, поки він не скаже пароль. Скарб він сховав у гірській печерці, десь удалині від населених пунктів, і грифони стали ту печерку пильнувати від усякого, хто не знав пароля, а знав його лише один чоловік, їхній хазяїн. Звичайно, грифонам треба їсти, тому вони полювали на гірських баранів і інших звірів, але в той час, як один з них добував їжу, інший обов'язково сторожив печерку, і спали вони по черзі, так що ні на хвилину скарби не залишалися без їхньої охорони. Багатій час від часу туди навідувався й переконувався, що майно під надійною охороною... Певен щодо грифонів, він кілька років туди не приходив, чи то десь подорожував, чи то...
І от за скільки-то там років він, вже постарілий, добрався до тієї печерки, побачив двох грифонів біля входу, обрадувався, що все як і раніше, і, викрикнувши пароль, хотів був увійти в печерку й забрати частину золота на якісь потреби. Але грифони раптом накинулися на нього, сталі дзьобати, бити крильми, лапами й хвостами... Він вигукував пароль знову й знову, але це не допомагало... Ледве живим він вирвався від них і скотився з гори, зламавши кілька костей. Умер би від травм, якби його не знайшли випадково подорожани, що брели через ті гори...
Тарас. Це виходить, грифони забули пароль?
Варвара. Ні, це були вже інші грифони, які пароля ніколи не чули. Нагадую, що ті двоє, яких видресирував багатій, були самцем і самицею, тому без відриву від охорони вони стали плодитися. Старі грифони навчили молодих вартувати печерку, але не навчили пароля, оскільки були звичайні, не мовлячі. Старші грифони від старості подохли; грифони ж живуть не так довго, як люди; а молоді продовжили вартувати печерку, але вже без усякого пароля. От тому... Коротше кажучи, власник скарбів із цієї причини втратив доступ до свого майна й залишився, як говориться, біля розбитого корита.
Тарас. Ну й сам винуватий, тому що зробив нерозумно. Теж мені охорона. Зловмисники могли тих грифонів просто вбити з рушниці, або там з арбалета; мисливці ж убивають; а постійне чергування грифонів біля печерки могло б навпаки підказати зловмисникам, де саме заховані скарби. Зарити в землю й то було б надійніше, без усякої охорони.
Улян. А потім щоразу копай заради декількох монеток. Ні, закопувати теж незручно.
Тарас. І все-таки він зробив нелогічно, можна було придумати що-небудь більш розумне.
Варвара. Це ж легенда, а суть легенди не в логічності, а в моралі, у повчальності.
Тарас. Ну і яка отут мораль? Громадяни, зберігайте гроші в банку, а не в печерці із грифонами! Так, чи що?
Варвара. Ну, може, у тому, що, мовляв, погано бути занадто багатим і жадібним.
Вільгельм. А що це вже ніхто нічого не їсть?
Варвара. Наїлися вже. На ніч переїдати шкідливо.
Улян. Ну так я наливаю чай. Вода вже кипить.
Варвара. Наливайте.
(Булькіт, плескіт, дзюркіт...)
Наум. Коли в нас пішли розповіді про грифонів, я теж розповім. Один знайомий старий повідав мені якось історію про те, як його обдурили за допомогою грифона.
Цей старий, а кличуть його Альмасоричем, вірніше, коли це трапилося, він був не старим, а хлопцем... отож цей Альмасорич обожнював тварин і постійно тримав у домі й собак, і кішок, і карликових єдинорогів, і рибок в акваріумі, і змій, ящірок, саламандр у тераріумах, і ще хрін зна кого. Одним словом, був колекціонером живих істот, причому віддавав перевагу найбільш рідкісним видам і породам.
Роман. От і ми з Варварою такі. Мало того що самі працюємо в зоопарку, так ще й дома в нас повно і звіряток, і пташок, і рибок, і... От поїхали сюди у відрядження, а самі хвилюємося: як вони там без нас. Втім, колеги доглянуть, нагодують, почистять...
Наум. І от одного разу Альмасорич побачив на пташиному ринку в Жабенятинську, де він жив, дивного грифона, точніше, грифонятка, що приблизно з місяць, як вилупилося з яйця. Його продавав якийсь циган. Це було грифоня небаченого розцвічення: голова в нього була червона, шия жовтогаряча, одне крило жовте, інше зелене, передні лапи блакитні, задні лапи сині, хвіст фіолетовий, а тулуб білий у чорне яблуко. Альмасорич як побачив таке чудо, відразу загорівся бажанням будь-що-будь отримати грифона такої рідкої породи. Запитав у цигана, скільки той хоче за свій товар, а той відповідає, мовляв, ви самі бачите, шановний громадянине, що це не звичайний грифон, а дуже рідкісна порода, тільки що відкрита в Окраїнних Землях, тому він коштує в п'ять разів дорожче за звичайного грифона. Отут до них підкочується ще один покупець і говорить: я беру. Альмасорич злякався, що упустить таку рідкість, і кричить: я беру! Той, другий: мовляв, я перший сказав. А Альмасорич: а я... а я... а я заплачу не в п'ять, а в шість разів більше! Той, другий: а я, мовляв, заплачу в сім разів більше. Альмасорич: а я – у вісім разів... Так цей аукціон тривав доти, поки Альмасорич не запропонував заплатити за грифона у двадцять разів більше, чим за звичайного. Другий покупець відступив, а Альмасорич із циганом ударили по руках. Але в Альмасорича не було стільки грошей, і він, віддавши циганові в заклад ту суму, що в нього була, швидко оббіг рідних і знайомих і назаймав у них грошей. Повернувся до цигана й, вручивши йому досить значну суму, забрав цей райдужний живий раритет.
