(– До речі, щодо Сатиричних боліт, – раптом стрепенулась Ліва півкуля якогось органу якогось пана (спробуй, читачу, з трьох разів вгадати – якого). – Я не розумію, як це болота можуть бути сатиричними! Сатиричне оповідання, сатирична повість, сатиричний роман, сатирична п'єса, сатиричний вірш... це зрозуміло... Але ж болото... Що ж у болоті такого смішного й уїдливого?.. Звідки у цих боліт така назва?

– Ах ти ж провокатор! – верещить півкуля Права сусіду по черепній коробці. – Ти що робиш, гаде! Автор же зараз вчепиться в це питання і увільне в болотяну тематику, почне розпатякувати про драговини і трясовини, замість того щоб...

– Я постараюсь висвітлити цю тему спритно, – каже Автор (ти вгадав, читачу, з першого разу!) – Не мине й півроку, як я закінчу промову про болота.

– У-у, провокатор! – Права півкуля злобно штовхнула збентежену Ліву.

Як Автор вже згадував у розділі двадцять дев'ятому «Духи Шмокиконського замку», до царювання Жорика Сьомого ця місцевість називалася Чортовими болотами. Саме цей король їх і перейменував.

Деякі назви в терентопській топоніміці здавалися Жорику Сьомому надто грубими, непристойними, лайливими, і він вирішив ушляхетнити ту топоніміку за допомогою заміни таких назв більш невинними, пристойними.

Так, наприклад, Сопливу балку він наказав називати Вологим яром, Смердючий перелісок – Ароматним гаєм, Лайновий пустир – Удобреним степом, Перепихальський ставок – Озером Кохання.

Чортові болота теж не влаштували короля, бо «чорт» – слово лайливе, образливе. Чому болота мали таку назву – невідомо. Ніякі чорти там, звісно, не жили; і взагалі терентопці не вірять у існування чортів, вважають їх вигадкою марновірів. Там навіть вампіри, перевертні, примари, русалки, водяні, ельфи – і ті насміхаються з вірячих у чортів. Напевно, назва виникла через те, що, проходячи цією мокрою місциною і провалюючись у драговини, люди чортихалися: «бодай йому чорт!», «чорт подери!», «чорт візьми!», «чорт зна що!», «чортовина!», «до чортів собачих!», «ні чорта собі!» і т.д.

Жорик Сьомий задумався про заміну такої лайки чимось пристойним, але на думку нічого не спадало. Король попросив поради у свого приятеля, герцога Єрофія Хитросплетена Звивина.

– Давай міркувати логічно, – почав Єрофій, задумливо колупаючи в носі. – Хто такий чорт? Чорт – це міфічна людиноподібна істота з хвостом. Парнокопитна. Та ще й рогата, як пророк Мойсей та євангеліст Лука у середньовічній іконографії. Придуманий у середні ж віки представник нечистої сили. Але ж і в античній класичній літературі є персонажі з рогами, хвостами та копитами, які називаються сатирами та фавнами. Виходить, якщо ми замінимо чорта на сатира, суть назви як би не зміниться, зате форма замість лайливої ​​стане антично-класичною!

Так Чортові болота стали Сатиричними болотами.

Але дуже скоро ця витівка – міняти топоніміку – Жорику Сьомому набридла, і в королівстві збереглися назви і не зовсім пристойні.

От і все, що Автор хотів сказати з цього питання. Не минуло і півроку, як і було обіцяно.

– З погляду граматики, – зауважує скрупульозна Ліва півкуля, – у цьому випадку болота грамотніше було б назвати Сатировими, а не Сатиричними.

– Якби Жорик Сьомий був граматиком, то він напевно так і вчинив би. Але граматиком він не був, таких тонкощів не знав, от і дав назву неточну.)

– Я одержав вашу телеграму, і ми поспішили сюди. Що трапилося?! – вигукнув Мгобокбекбе.

Гільденштерни навперебій почали розповідати про зникнення доньки, що Автор читачеві вже розповів.

А коли Ісак Маркович дістався обнюхування псом Ніздреславом села Салоскочевого, двері в корчмі знову відчинилися і увійшов бібліотекар Бізончик Солом'яний, який, дивлячись на Лицаря Пивної Кружки, промовив:

– Справді! Поштар сказав правду. Здрастуйте!

– Яку правду? – запитав, входячи за ним, ще один завсідник – Вакула Охрімович Нетребенько. – А, Мгобокбекбе, а, Річарде, ви вже повернулися! Вітаю!

– От цю правду – що Мгобокбекбе повернувся і знаходиться в корчмі «Під Рятівною Мухою», – відповів індіанець-майонез. – Тобі лист. – І простяг лицареві Мгоцьку конверт. – Дорогою сюди я зустрів листоношу, який сказав: «Ви, мабуть, йдете до корчми Гільденштернів? Віддайте Лицареві Пивної Кружки цього листа». Я заперечив, мовляв, лицарів, окрім короля, у столиці немає – роз'їхалися королівством шукати яйце дракона; а поштар каже: «Лицар Пивної Кружки тільки-но повернувся і перебуває в цій корчмі. Віддайте йому листа, раз ви все одно туди йдете». Виявилося – він має рацію.

– Дивно, на конверті немає ані адреси отримувача, ані адреси відправника, ані марок, ані штемпелів, – зауважив коваль, вдивляючись у конверта, якого Мгобокбекбе взяв у бібліотекаря.

Справді, на конверті було лише три слова: «Лицарю Пивної Кружки».

– Це почерк Естер! – вигукнув Мгоцько, втупившись у цей напис.

– Так, це її почерк! Розкривай швидше! – захвилювалися Іцхак із Маргаритою.

Лицар Пивної Кружки швидко надірвав край конверта і витяг папірця, на якому тим же почерком було написано:

«Коханий!

Зі мною все гаразд, я жива, здорова, знаходжусь у місті Безбаштовому Замку. Негайно їдь до мене, це дуже важливо. Усі подробиці – при зустрічі. Чекатиму на тебе щодня в центрі Безбаштового Замку, на майдані Питання біля пам'ятника. До зустрічі! Цілую!

Твоя Естер».

– І все? А нам ні слова, а про нас... – образився Ісак Маркович, радіючи.

– Це дрібниці, головне, що вона знайшлася, що жива і здорова! – розквітла Маргарита.

– Судячи з відсутності адрес, штемпелів та марок, лист надійшов не поштою, а з оказією, – задумався Нетребенько. – Може, тому він такий короткий: Естер поспішала його віддати комусь, хто вирушав до столиці, і вона не мала часу написати більше. А та людина, приїхавши сюди, не стала сама шукати адресата, а віддала листа поштовику, мабуть.

– А звідки вона знала, що ми у столиці? Ми ж маємо бути зараз в іншому секторі країни, – сказав Річард Левове Копито.

– Здогадалася, мабуть, що після її зникнення Ісак Маркович повідомить про це мене, а я повернуся, щоби все з'ясувати, – припустив Мгобокбекбе.

– А звідки поштар знав, що ми тут? Ми ж одразу сюди, навіть король ще не знає, що ми вже повернулися, – сказав Річард Левове Копито.

– Може, просто побачив, як ми їдемо в напрямку корчми... Це все не важливо, а важливо, що Естер кличе мене до Безбаштового Замку, най його равлик копне. А вона не стала б мене відволікати від пошуків яйця без крайньої потреби. Яка ж крайня потреба змусила її так несподівано поїхати до того містечка? Швидше б її зустріти та розпитати!

– Завтра ж вирушимо до Безбаштового Замку, – сказав Річард Левове Копито. – Сьогодні нехай Тутанхамон із Ігорем Святославичем відпочинуть, вони славно потрудилися, та й нам відпочинок ох як не завадить, а завтра засвітла... Тільки Його Величності треба повідомити.

– Так, давай залишимо коней у Непарнокопитому Театрі, най його равлик копне, а самі – до Королівського замку...

– Але спочатку хоча б поснідайте, – заклопоталася Маргарита.

– Поснідаємо, – погодився Річард, – а то ми нині, прокинувшись, одразу рушили в дорогу, навіть макової росинки не взяли в рот.

Поки лицарі трапезували, Іцхак Маркович зателефонував до міліції і повідомив Парфенові Цугундеру, що надійшов лист від доньки.

– Ну я ж казав, що вона про себе повідомить! – зрадів сищик. – Якщо вона знайшлася, справу про її зникнення вважаю закритою і пошуки припиняю...

☼ ☼ ☼

Коли Лицар Пивної Кружки з Річардом Левове Копито по колишньому підвісному, а нині лежачому на землі мосту наблизилися до воріт Королівського замку, їм зустрівся стражник у декоративному доспіху. Притуливши декоративну алебарду до стіни, цей постовий лузав соняшникове насіння, беручи його з паперового кульочка, згорнутого з газети «Королівська правда», і спльовуючи лушпайки в сміттєву урну. Йому набридло стояти мовчки і страшенно хотілося з кимось потеревенити.