Крім кінохроніки ці студії знімали і ігрові фільми. В тому числі, на українські теми. У тому числі – екранізації творів української літератури. Наприклад, за період до Першої світової війни в Харкові було знято зокрема три екранізації «Шельменка-денщика» Грицька Основ'яненка, три екранізації «Ночі проти Різдва» Миколи Гоголя, дві – «Москаля-чарівника» Івана Котляревського та його ж «Наталки-Полтавки», і ще чимало тому подібного.
Після розвалу Російської імперії та захоплення влади більшовиками, в 20-30-ті роки, коли Харків був столицею Української Совєтської Соціалістичної Республіки, в ньому працювали державні кіностудії, які знімали документальні та навчальні фільми. А зйомки ігрових повнометражних фільмів в Україні здійснювалися Одеською та Ялтинською кіностудіями. А потім і Київською. Коли статус столиці перейшов від Харкова до Києва, то і кіностудії документальних та навчальних фільмів перемістилися до нової столиці. І залишився Харків без великих професійних кіностудій.
Це не означає, що харків'яни після того не брали участі у створенні фільмів, зокрема і повнометражних ігрових. Ні, багато хто з них доклали руки до цієї славної справи. Просто для цього їм доводилося виїжджати з Харкова до інших міст, де були великі кіностудії.
Для прикладу, Автор згадає історію харківського художника на ім'я Сашко. Ага, саме так він підписував свої малюнки та інші художні роботи: просто Сашко, а не Олександр, без прізвища і без по батькові. Його приятель, український письменник Майк Йогансен, що також жив у Харкові, цього Сашка навіть устромив, в якості одного з персонажів, у свій авантюрний роман «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших». Малював цей Сашко карикатури і дружні шаржі для газет і журналів, ілюстрації до книг та інше. І, між іншим, кіноафіші. А щоб правильно намалювати афішу до фільму, художнику бажано цей фільм подивитися. Відповідно, Сашко дивився багато фільмів. І так полюбив кінематограф, що сам захотів знімати кіно.
Оскільки в Харкові він здійснити цієї мрії не міг, то змушений був виїхати до Одеси, на Одеську кіностудію. До слова сказати, засновником Одеської кіностудії теж був харків'янин, Дмитро Харитонов. Побудувавши до того в рідному Харкові кілька кінотеатрів і заснувавши одну з невеликих харківських кіностудій. В Одесі Сашко навчився знімати фільми як режисер. Два перші його фільми – комедія і пригодницький бойовик – не принесли йому всесвітньої слави, а от третій фільм, знятий, до слова, за сценарієм харківського приятеля Майка Йогансена, зробив Сашка знаменитістю. А наступні фільми ввели його в когорту найвидатніших режисерів людства. Ерудований читач уже здогадався, що мова про Олександра Петровича Довженка, чиї фільми тепер вивчають студенти всіх кіношкіл світу.
(Між іншим, у 1950-і роки Довженко планував зняти науково-фантастичний фільм про політ землян на інші планети, робив начерки сценарію. Але цей проект не здійснився через передчасну смерть великого режисера.)
Однак народився Довженко не на Харківщині, а на Чернігівщині, додає Автор, щоб чернігівці на нього не образилися.
Харківське коріння мають деякі зірки світового кінематографа. Наприклад, французька кіноакторка Мілен Демонжо є донькою харків'янки Клавдії Трубникової, а американська Наталі Вуд – донькою харків'янина Миколи Захаренка. Вихідці з Харкова доклали руки до створення відомих голлівудських фільмів, і дехто з них навіть отримав за це «Оскара». Скажімо, харків'янка Варвара Каринська, дизайнерка одягу, в 1948 році отримала «Оскара» за костюми до історичного фільму «Жанна д'Арк». А харків'янин Євген Мамут, аніматор і майстер ефектів, дістав «Оскара» у 1987-ому за спецефекти до фантастичного фільму «Хижак», того самого, де в головній ролі блискуче фігурує Арнольд Шварценеггер.
Але більшість харків'ян, які присвятили себе створенню кінофільмів, робили це на совєтських кіностудіях.
Іноді в совєтський період повнометражні ігрові фільми знімалися і в самому Харкові або його околицях. Але це робили не жителі Харкова, а кіностудії з інших міст: Одеси, Києва, Москви, Ленінграда...
А жителі Харкова знімали фільми аматорські, короткометражні: видові, документальні, ігрові та анімаційні, не для кінопрокату, а для власного задоволення. Зазвичай – на маленьких аматорських, або, як ще говорили, народних кіностудіях при палацах культури різних організацій. У вільний від роботи час, безкоштовно, в якості хобі. Наприклад, вищезгаданий оскароносець Євген Мамут, до еміграції в США, знімав мультфільми, на ним же самим змайстрованому верстаті, будучи одним із учасників харківської народної кіностудії «ХПІфільм», що мала місце на вулиці Пушкінській у Палаці Студентів Політехнічного інституту.
Крім того, ігрові фільми іноді знімала Харківська телестудія, для показу по харківському телебаченню. Кращим фільмом, знятим харків'янами в околицях Харкова Автор цих рядків вважає саме роботу Харківської телестудії «Тореадори з Васюківки» за однойменним твором українського письменника Всеволода Нестайка. Короткометражний чорно-білий фільм 1965 року. Ця стрічка навіть отримала головні призи на міжнародних фестивалях телефільмів у Мюнхені (Німеччина) та Александрії (Єгипет). І самому Нестайкові цей харківський фільм подобався.
Але, повторює Автор, великих професійних кіностудій, які знімали б повнометражні ігрові фільми, котрі демонструвалися б у кінотеатрах різних міст і країн, у Харкові, на жаль, не було.
А от у Терентопськім королівстві з 1986 року діє професійна кіностудія «Задфільм».
І терентопці достобіса пишаються, що в цьому аспекті вони переплюнули аж самий Харків.
☼ ☼ ☼
Отже, безцінний читачу, повернемося до Цегляних Галушок.
Якщо адміністрація кіностудії «Задфільм» має офіс у місті Задвірполі (отчого кіностудія і отримала назву, яка у розгорнутому вигляді означає «Задвірпольський фільм»), то знімальний павільйон цієї студії знаходиться за межами Задвірполя, за одинадцять кілометрів від цього міста і за чотири кілометри від Цегляних Галушок.
Оскільки найближчим до цього павільйону готелем був «Позолочена Хохуля», то знімальні групи, виїжджаючи з міста на павільйонні зйомки, як правило, зупинялися саме у «Хохулі».
От і знімальна група, очолювана кінорежисером Валентином Тюхтієм, запланувавши 30 жовтня 1995 року зняти важливу сцену нового фільму в цьому павільйоні, ввечері 29-го зайняла кілька номерів у готелі. Приблизно за чотири години до того, як там зупинились і лицарі Василь та Юрій Тигровий.
Попервах, правда, збиралися фільмувати цю сцену не в павільйоні поблизу Цегляних Галушок, а на залізничному вокзалі в Жорикбурзі, бо саме там відбуваються, згідно з кіносценарієм, події цієї сцени. Але потім прикинули, що дешевше зняти це у павільйоні. Для цього там навіть декорації, що зображають вокзал, майструвати не треба. Актори та статисти зіграють сцену на тлі великої зеленої тканини, а потім маг Онік безпосередньо на кіноплівці, завдяки винайденій ним чарівній технології, замінить зелене тло натуралістичним зображенням столичного вокзалу.
– Чародій Онік? – ловить Автора на слові його Ліва мозкова півкуля. – Слово «онік» є перевернутим задом наперед словом «кіно». Не думаю, що це випадковий збіг.
– Ти права, півкуле, – погоджується Автор, – це не...
– Я не Права, а Ліва, – поправляє та.
– Та ні, права у тому смислі, що маєш рацію. Це дійсно не збіг. Можливо, і ви, півкулі, і ти, безцінний читачу, пам'ятаєте, що жорикбурзький чарівник Веремій Святославович Унітазів-Непропонуватько придумав собі псевдонім Акмус, перевернувши задом наперед слово «сумка». Так от, задвірпольський чарівник Кирило Сергійович Манюня-Недострибайло, знаючи про це, вирішив отримати псевдонім у такий же спосіб. За основу взяв слово «кіно», оскільки дуже любив кінематограф і хотів присвятити йому свою магічну майстерність як спеціаліст зі спецефектів. З того часу його і називають просто магом Оніком.
