– От на цьому самому місці, де ви зупинились, і треба копати, – сказали три дуби голосом Вирвичерепа.

Лицарі зійшли з коней і приступилися до ґрунтокопання.

Мгобокбекбе працював маленькою туристичною лопатою, а Річард розпушував ґрунт металевим мечем і вигрібав просто долонями.

Спочатку вони акуратно зняли дерен, щоби по закінченню робіт накрити ним місце колупання, аби залишити ландшафт у первозданному вигляді, незайманим, недоторканим, як того вимагала екологічна етика, а потім стали заглиблюватися...

– Як тільки ви торкнетеся скарбу, а вже зовсім трохи залишилось, я нарешті знайду довгоочікуваний спокій і переміщуся в інший світ, – вимовила примара із трьох дубів.

– Щоби ви були зовсім покійні, повідомлю, що та ваша дитина, яку від вас народила Гузя, була удочерена королем з королевою. Вашу дочку кликали принцесою Пелагією, вона прожила щасливе життя й залишила численне потомство, серед якого було і є чимало гідних людей, якими пишається Терентопія, – говорив примарі, копаючи, Мгоцько. – Одного зі своїх нащадків ви бачите зараз перед собою. – І він показав рукою на Річарда Левове Копито.

– Хто? Я нащадок? – здивувався Річард.

– Звичайно. Я думав, ти знаєш, – відповів Мгоцько.

– Як приємно це чути. Це щастя – знати, що твої нащадки – порядні шляхетні люди, – зворушився захований у деревині фантом.

– Більше того, мій колега не тільки нащадок принцеси Пелагії, а отже і ваш, але й, за іншою лінією, нащадок герцога Павла, власника Гриньмасяльського замку, у якого ви викрали ці скарби, най їх равлик копне. Так що зараз ви повертаєте майно герцога Павла його прямому нащадкові, – продовжив інформувати покійного Вирвичерепа Лицар Пивної Кружки.

– Слава Богу, слава Богу! – бурмотав деревний дух.

Отут лопатка Мгобокбекбе заскреготала по металу.

– Усе! Нарешті я знайшов спокій! Прощавайте! – викликнув дух.

Лицар Пивної Кружки розігнувся й підняв погляд.

Йому здалося, начебто з темної крони трьох зрослих дубів у різнокольорове передзахідне небо витік струмінь світного туману.

– От і немає більше в Оксамитовому лісі страшного духу, – констатував Мгоцько.

Сонце почало всмоктуватися в західний обрій, і під покровом дубів стало зовсім сутінково, тому для продовження грабарств Річард ввімкнув електричного ліхтаря на батарейках.

– Розбійника Вирвичерепа згубила його велика жадібність, – казав Річард. – Із цього приводу мені згадався чотиривірш «Краще» сучасного терентопського поета Франческо Губанедурського:

Після декількох хвилин завзятої фізичної праці вони побачили об'єкт, що дзвякнув під лопаткою: неабияких розмірів скриню. Почавши обкопувати її з боків, наткнулися й на інші, аналогічні, що стояли впритул. Щоб звільнити з-під шару землі і їх, довелося б перелопатити ще чимало кубометрів ґрунту. Лицарі вирішили обмежитися вивченням однієї скрині, для початку.

Її кришка була прикрашена кутим гербом: щитом із зображенням стоячого догори дриґом ведмедя.

– Це ж наш герб! – викликнув Річард. – Нашого роду! Роду Лойковицьких! Виходить, герцог Павло Гриньмасяльський, у якого розбійники поцупили це майно, дійсно був моїм предком.

– Я так і сказав, – нагадав Мгоцько.

– Я думав, що це твій черговий розіграш.

– А я думав, що ти це знаєш.

– Мене в дитинстві дійсно примушували вчити наше генеалогічне древо, але мені це було нецікаво, до того ж там фігурувала така багатолюдна юрба предків, що всіх запам'ятати, мабуть, неможливо, якщо не мати такої феноменальної пам'яті, як у тебе. Я визубрював предків із чергової галузі цього древа, відтарабанював урок і відразу забував. Ну прадідів-прабабів ще так-сяк пам'ятаю, а прапра... – ні, суцільний туман.

– Я читав генеалогію давніх лицарських родів королівства, най їх равлик копне, а пам'ять у мене, визнаю, хороша, так що можу нагадати твій родовий зв'язок із тим герцогом.

– Нагадай.

– Одним із твоїх прадідів був Сисой Лілововухий, так?

– Так, був такий; він батько діда Кіндрата, дід мого тата, Іллі Лойковицького.

– Сисой Лілововухий був сином Пахома Тарганодава; Пахом Тарганодав був сином Устина Шубовснутого; Устин Шубовснутий був сином Фрола Мохнатозадого; Фрол Мохнатозадий був сином Феропонта Влучна Слина; Феропонт Влучна Слина був сином Полуекта Горохоїда, а вже Полуект Горохоїд був рідним онуком того самого герцога Павла Гриньмасяльського, якому належали ці скрині, сином Горпини, дочки герцога Павла, і її чоловіка, лицаря Євстафія Лойковицького, який до одруження з Горпиною звався Євстафієм Засраніним. Якщо простежити рід Лойковицьких від герцога Павла до витоків, то ми прийдемо до лицаря Лойка, якого в лицарі присвятив Мирополк Романтик і який був циганом за національністю; до присвяти в лицарі заробляв на життя демонстрацією дресированого ведмедя, най його равлик копне, тому на вашому гербі роду Лойковицьких і зображений ведмідь догори дриґом.

– Ну це я, звичайно, знаю.

– А тепер повернемося до Сисоя Лілововухого. Його дружиною й твоєю прабабою була Степанида Теслюк, дочка лицаря Оникія Кучерявогрудого. Оникій Кучерявогрудий був сином Уласа Шмаркатого; Улас Шмаркатий був сином Єрмила Пахучі П'яти; Єрмил Пахучі П'яти був сином Іакінфа Могучогубого; Іакінф Могучогубий був сином Сопрона Дзеркальна Потилиця, а Сопрон був одним із двадцяти трьох синів принцеси Пелагії і її чоловіка, лицаря Феофана з роду Теслюків. Пелагія називалася принцесою тому, що її вдочерили Жорик Третій із Зінькою Третьою; вона була вродженою Пелагією Чугайстеренко, дочкою цього самого розбійника Вирвичерепа, із примарою якого ми тільки-но спілкувалися. Так що, як бачиш, цей розбійник теж твій предок. А якщо простежити рід Теслюків від лицаря Феофана до витоків, най їх равлик копне, то ми прийдемо до лицаря Михея Теслі. Михея Теслю в лицарі присвятив Мирополк Романтик. А до того Михей був князівським столяром, тим самим, що змайстрував знаменитий напівкруглий стіл, від якого пішла назва нашого лицарського колективу...

Длубаючись розмовами в лицарській генеалогії, обоє лицарі руками длубалися в землі, у яку була занурена скриня.

Нарешті, кришка подалася, і Річард із Мгоцьком її підняли, оголивши вміст скрині.

Це була прадавня зброя.

Вигрібаючи з великого стародавнього ящика мечі, луки, арбалети, булави, кинджали та інші інструменти вмертвіння й травмування, деякі з яких були неабияк іржавими, Лицар Пивної Кружки продовжував інформувати супутника:

– Твій предок, герцог Павло, стверджував, я читав, що в його колекції зброї, най її равлик копне, були три мечі, що належали раніш легендарним людям. Один з них – меч билинного богатиря Добрині; може, той самий меч, яким Добриня переміг дракона на Сорочинській горі, про що йдеться у билині «Добриня та Змій». Інший – меч лицаря Круглого Столу Паломіда Сарацина; може, той самий меч, яким Паломід рубався на турнірах із Ланцелотом, Трістаном, Артуром і іншими знаменитими колегами; той меч, з яким Паломід полював на Звіра Рикаючого. Третій – меч Халазюк, що нібито належав князеві Кию, на честь якого названо місто Київ, і нібито зачаклований прадавнім чарівником у четвертому чи п'ятому столітті нашої ери...

І отут обоє лицарі разом викликнули: «Ух ти!»: з купи старого зношеного іржавого заліза їм з'явився меч дивної краси. На вигляд зовсім новий – ні подряпинки, ні щербинки, ні іржавчинки. З якогось дивного світлого металу, що начебто випромінює світло. Із білим кристалом, вмонтованим у зручну рукоять.

Річард Ілліч Лойковицький, більш відомий як Річард Левове Копито, висвітлюючи неординарну знахідку ліхтарем, аж рот роззявив від замилування. А начитаному Мгоцькові пригадалися мечі з легенд і епосів Великого Світу, мечі, що носили власні імена: Екскалібур, Бальмунґ, Дюрандаль, Моральтах, Ашкелон, Фініст, Хрісаор, Калабдолґ, Орна, Адельрінґ, Анґурва, Дайнслеф, Хрутінґ, Балізарда, Аронді... і безліч інших. Зокрема чарівні мечі, які вміли по-людськи говорити і співати: Круайдін і Атвейґ.